Репресії 30-х років забрали у Зої Бугайової батька. Її 25-річна мати лишилася з двома дітьми. Зої було 5 років, а її молодшому брату Дмитрику ледь виповнилось 3. Тієї Пасхи вони поховали батька.
Третій рік поспіль у Кіровоградському, Компаніївському, Бобринецькому, Новоукраїнському, Добровеличківському районах за підтримки благодійного фонду народного депутата Станіслава Березкіна “Добротвір” триває акція “Поділись хлібом заради майбутнього”. Представники благодійного фонду провідують стареньких, які пережили ті страшні роки, записують їх спогади, передають їм хліб, як символ життя, надії і благополуччя. Учора, 23 листопада, в рамках акції відвідали Зою Бугайову з села Високі Байраки Кіровоградського району.
То були 30-ті роки. Молода вдова, яка щойно втратила чоловіка, тримаючи за одну руку 5-річну донечку, а за іншу – 3-річного сина, переїхала до іншого селища.
“Мамі тоді дали роботу. Ну, яка робота була в той час? Дояркою. Поряд із нашим будинком жила родина євреїв. У них були свої діти. Мати вранці йшла на роботу і пізно поверталась, а ми з Дмитриком часто були у цих сусідів. Вони нас до себе забирали, бо ми малими були ще. Коли вже стало холодно, той єврей відвів нас у маштарку (на фермі кімнатка, де годують щойно народжених телят). Там тепло було і нас туди кинули”.
Люди почали шептатись, що діти покинуті напризволяще, тиняються по чужих руках. Чиновники звернулись до горе-матері, на що вона сказала: “Чоловіка забрали і дітей забирайте. Вони мені не потрібні”.
Дітей забрали в інтернат у Знам’янський район. Там їх і застав голодний 33-й рік.
“Я добре пам’ятаю, як нас годували. Повару з заводу передавали макуху. Він її відсіював і готував матерженики (печиво). А то нам каша була якась, то суп. Ми вижили. Потім прийшла весна. На полудник старші хлопчики приносили нам акацію”.
Зоя Дмитрівна розповідає, що колись прийшли старші діти і пообіцяли обід із м’ясом. Мовляв, спіймали собаку і хочуть її вбити. “Ми, малі діти, пішли і вкрали ту собаку. Почали плакати, кричати – не хотіли, щоб її вбивали. Вона худа і ми худі. Погодували її трошки тими матержениками. Не дали вбити”.
Зоя Дмитрівна і досі, коли бачить акацію – згадує те своє дитинство. Досі годує дворових собак тим, що має.
Зараз жінка живе сама у селі Високі Байраки Кіровоградського району. Зв’язок з молодшим братом втратила у 15 років. Саме тоді її знову забрала до себе мама, а Дмитра відправили десь на Одещину. Зоя Дмитрівна неодноразово шукала його через телепрограми та газети: “Хоч перед смертю як не побачити його, то хоча б дізнатись про його долю”. Виявилося, що і брат її розшукував – приїжджав у їхнє рідне село, але там сестру не застав. І дільничний інспектор міліції не допоміг чоловіку, хоча міг – йому просто треба було звернутися до паспортного столу. Про це жінка дізналася через багато років від давньої знайомої.
Окрім голодного дитинства, втрати батька і брата, поневірянь матері, Зої Дмитрівні ще є що згадати. З сімейним життям їй не пощастило – чоловік загинув, свекруха вигнала її з двома дітками з дому. Щоб отримати хоч якийсь дах над головою, вона погодилася стати ургентним донором (робила пряме переливання своєї крові тим, хто її потребує). Через це ледь не втратила власне життя, врятувавши сотні чужих. Її дітей доля теж не балувала – один син загинув, інший потрапив аж до Антарктиди. Там і живе.
А самотня мама Зоя Дмитрівна, обклавшись всіма можливими газетами, слідкує за новинами, уже без надії чекаючи звістки від брата. Усі сусіди знають – бабуся Зоя завжди в курсі новин, тому частенько заходять до неї, щоб дізнатися, що в світі робиться. Так жінка і живе…
