Воїн 34-го батальйону Дмитро Степаненко (селище Вільшанка Кіровоградської області) за часи служби в зоні проведення АТО, яка досі триває, назбирав чимало історій про важкі і цікаві будні солдатів і війну з сепаратистами. Перша електронна газета продовжує публікувати фронтові історії з життя наших захисників.
На спостережному пункті ввечері зв’язуюся зі своїм земляком із 34-го батальйону:
– Шаляпіне, що вам видно у Горлівці з п’ятого клапана?
– Нічого особливого, лише під териконом «Какашка» зенітна установка стоїть.
– Зрозумів.
Уранці ми з Матільдою пішли на клапани «Квіточка» та «Акваріум» – до старих знайомих спостерігати в бінокль Горлівку. Чую вибух. Сєпарська рація відразу:
– Завхоз – Манамаху. Што там у вас за взриви?
– Па ходу нас абстрєлялі с безаткатнава арудія.
О, наші вирішили зенітку знищити!
Із того боку починають строчити з ДШК по третьому клапану (його з Горлівки найкраще видно). Третій довго не думав, влупив у відповідь із ДШК і міномета «Василька» по сєпарським позиціям навпроти себе. Москальня завела 120-мм міномети та дві самохідні гаубиці (САУ) і давай обстрілювати ділянку фронту з першого по сьомий клапани. Ті у відповідь теж застосували ДШК, зенітки, керовані протитанкові ракети, безвідкатну артилерію, міномети і кілька танків. За дві години свистопляски потроху почали затихати. Ми мали вже трьох поранених, і в цей момент вирішила включитися наша батарея 120-мм мінометів.
Сєпари звикли, що важке озброєння застосовують лише вони. І їхній блокпост «Январь» не очікував такого сюрпризу:
– Манамах, пєрєдайтє на мінамьоти, што еті ідіоти на целий кіламетер прамахнулісь, за сто мєтрав ат нас міни лєглі.
Наш коректувальник уважно вислухав, підправив координати і наступний залп був уже не 4, а 12 мін.
– Ви што дєлаєтє!? Прєкратітє агонь, сукі!!! – тіпався Январь. – Лажись!!! – зв’язок урвався.
– Так наши уже давно нє стрєляют, – ніяк не міг роздуплитися Манамах.
Гордий погляд коректувальника і… ще 12 мін на голову «Январю».
Кілька мін лягло недалеко від сєпарського спостережного посту на вершині терикону «Какашка». Коректувальник у рацію:
– 50 метрів правіше.
– Зараз поправлю.
– Якраз попадеш по верхівці терикону.
– Е-е-е, а ми не стріляємо по терикону, це хтось інший.
– Хто?
– А хто його знає… Що б це був за бій, та й без бардака?
Перестрілки досягли піку. Це всерйоз і надовго. Місцеві запропонували пообідати. Дивлюсь на Матільду:
– Треба поїсти, бо ми тут застрягнемо до вечора.
«Акваріум» за курганом посеред чистого поля. Проскочити до кінця бою неможливо.
Розвідка 17-го бату в цей час під шумок підійшла по зеленці до сєпарських бліндажів під трубами водогону і закидала їх гранатами. Через деякий час наша рація видає:
– Біля зрізаного терикону виїхав танчик.
Коректувальник мінометів лише руки потер, і майже відразу:
– Зупинити вогонь! Наказ начальника сектора: всім підрозділам до 15:25 припинити вогонь. Доповісти, як зрозуміли, – всі аж руки з досади опустили, старший посту:
– Прийняв… – переглянулися – 15:25.
– Суки-сєпари знову запросили перемир’я.
Але самі сєпари стрілянину не припиняють…
І тут ще один сюрприз дня: десь далеко за спинами знайомо гупнули 152-мм гаубиці. Коректувальник артилерії розтягнув щасливу либу від вуха до вуха. Зрозуміло. Артилеристам теж наплювати на генералів зі штабу.
У сєпарів і так вже закінчувався боєкомплект і натхнення, а після перших вибухів снарядів вони позабивалися глибоко в нори і затихли. Як і більша частина Горлівки.
Ми з Матільдою швиденько поспішили додому, обминаючи свіжі ямки від мін і дроти від керованих ракет (ПТУР). Над головами приємно шелестіли снаряди наших артилеристів. Коли проходили повз КПП другого клапана, черговий випхав голову з бліндажа:
– Розвідка, ви що, дурачки? Під час бою по полю шастати, – покрутив пальцем біля скроні і пірнув назад.
– Тобі добре, ти вдома!
О шостій вечора захекані, запилені і пропечені сонцем ми нарешті добралися до свого клапана на Топольки.
Це був один із небагатьох днів, коли перестрілку почали наші, та й закінчили її теж ми. Бій тривав з 10-ї до 20-ї години.
Дуже довгий день.