Офіцер кропивницького 34-го батальйону “Койот”: У березні 2014 року я добровільно вручив своє життя армії

фото: censor.net.ua

Командир роти 34-го батальйону 57-ої бригади, яка дисмлокується у Кропивницькому, до війни працював в газовій галузі і закінчив лише військову кафедру, залишив всі свої цивільні справи і пішов захищати Україну.

“Тільки після того, як в нашу країну вторглися наші сусіди і почалася війна, ми по-справжньому зрозуміли, що слова “захисник України”, мають не тільки особливий сенс. За ними стоять конкретні бійці, для яких знаходитися на лінії вогню зі зброєю в руках – справа честі. Там, на фронті, можна зустріти людей самих різних професій. Я знаю тренера з плавання, водіїв маршруток, власників будівельного бізнесу і текстильного магазину, міжміських перевізників, шкільних вчителів і юристів. І кожен з них, взявши в руки автомат, керуючи артилерією, командуючи взводом або ротою, став воїном. Тим самим захисником України”.

Особлива порода людей – ті, хто потрапив на фронт в 2014 році і залишається на передовій досі. У 57-й бригаді саме такі добровольці склали кістяк батальйонів. Ці люди, прийшовши в армію з мирних професій, прийняли для себе рішення: захищати Україну до перемоги. До нашої перемоги. І зараз, перебуваючи в Пісках, звідки видно зруйнований дощенту Донецький аеропорт і передмістя самого Донецька, щодня ризикують своїми життями.

Роман Кулеша саме з тих бійців, які прийшли до військкомату навесні 2014 року і підписали контракт зі Збройними силами України з умовою “до кінця особливого періоду”… Якби Рому в повній екіпіровці – касці, бронежилеті, на спині якого закріплений топірець, з “відтюнінгованим” автоматом в руках і хвостом койота на поясі камуфляжних штанів побачив західний режисер, він би зробив все, щоб зняти нашого бійця в бойовику. Він мужньої статури, красиво рухається, швидко реагує. В його очах час від часу виблискують “бісики”.

На його руках від кистей до ліктів витатуйоване: на правій “Двічі не вмирати”, на лівій – “Двічі не жити”.

“Потрібно постійно пам’ятати, що двічі померти неможливо. Тому немає сенсу боятися смерті, – пояснює Роман. – А ще “Двічі не вмирати” – це клич козацького війська перед атакою. Для мене цей зв’язок поколінь важливий. А вище ліктя до плеча у мене набита фраза з псалма Давида: “Господь, скеля моя, він навчає руки мої до бою, пальці мої до війни”…

Погодьтеся, все це – знахідка для екрану. Але сам Роман, прекрасно розуміючи всі свої виграшні сторони, зараз своїм місцем вважає фронт.

“В БОЮ У МЕНЕ З’ЯВИЛОСЯ ДИВНЕ ВІДЧУТТЯ, ЩО Я – БІГАЮЧИЙ ШМАТОЧОК М’ЯСА”

– У серпні 2014 року мій взвод забрали з траси Костянтинівка-Донецьк і відправили в бік Дзержинська, – згадує Роман Кулеша свій перший жорсткий бій. – Нам сказали, що Нацгвардія там все зачистила. Ми повинні були зайняти звільнені позиції. І ось ми їдемо з прапорами, білими пов’язками. В якомусь селі бабуся вийшла за ворота, нас перехрестила. Я ще подумав: ось бабуся розумниця, переживає за нас. А вона, схоже, знала, що в місті не зачищено. І розуміла, що їдемо просто до ворога.

Виявилося, що сепарів не тільки не обстріляли, але ще і цивільні їх попередили, що ми їдемо. На блокпосту, в який ми вперлися, перебувало кілька калік. Решта розосереджені. Висів прапор “ДНР”. Під’їжджаючи, ми доповіли про це, але нам відповіли: наші могли не встигнути поміняти прапори. Загалом, ми під’їхали, махаємо, привіт кричимо… І тут чуйка спрацювала. Виникла незрозуміла пауза – явно щось тут не те.

І тут починається бій… Слава Богу, група швидкого реагування, яку створив і підготував загиблий в цьому ж бою ротний Роман Андрійович Майстерюк, завжди виїжджала готовою до бою, і хлопці миттєво все зрозуміли. Вони і почали крити вогнем найближчий квадрат.

Наш ротний відразу отримав поранення, але і після цього продовжував огризатися. У нього все летіло. Я бачив це, але не зміг відразу вибратися з машини – мене притиснуло всередині, тому фігачив з автомата через кватирку. Але відразу зрозумів – треба економити БК, а то швидко закінчиться. Панда зістрибнув з машини швидко і тут же організував оборону, стягнув до себе БК. Коли я вискочив з машини, поранений ротний вже заповзав за нашу БМП. До того моменту він уже отримав багато куль… Я бачив, як вони входили в його тіло. Броня, не бачачи потерпілого за собою, раптово виїхала з блокпосту. І ротний виявився на відкритому просторі. У нього лупашили ще хвилин 15… Він уже перекинувся на спину і лежав. Один осколок зайшов під бронік і легеню пробило. Він ледве дихав.

Наш один боєць побіг витягувати ротного. Вкинув димову шашку вперед, але не дав їй розгорітися і вибіг – тут же отримав кілька куль і впав. Я не відразу зрозумів, що йому руку перебило. Він був важким, але залишився живим.

Якось я додзвонився командуванню, доповів, що Барс поранений. Відповз до бетонних плит. І тут якийсь чувак мене питає: “Що робимо?” “А ти хто?” – уточнюю я. “Я з другої роти”, – відповідає. “А я до чого?” “А ти тут один офіцер залишився”. Я почав дізнаватися: “Де решта групи? Відходимо до них”. Хлопці 1-го відділення, молодці, на БРДМі поїхали з пораненими. Моя цивільна частина ще пестила надію, що там “трьохсоті”. Але свідомість розуміла, що там не «трьохсоті”…

Де Панда і Кайф, два кращих кента? – не давало мені спокою це питання. І тут бачу Кайфа. Чого він один? – промайнуло в голові. Панду я потім знайшов – він в кущах лежав. Біля нього вибухнула муха, Панду контузило. Він підвівся, взявся за голову, і тут прилетів ВОГ, розірвався дуже близько, і осколок залетів під бронік…

Ми розмовляли з Романом три тижні тому практично на лінії вогню – в Пісках під Донецьком. Час від часу він відволікався на переговори з командуванням по рації, роздачу завдань особовому складу та огляд зброї і пристосувань, переданих волонтерами, які покращують дальність і точність стрільби.

– Коли я згадую бої, у мене починає тріщати башка, – раптово зазначає Роман і продовжує: – Коли я побачив літаючі навколо кулі, поранених, у мене реакція була така: ні хріна собі, в мене реально стріляють, я в бою. Страх, природно, був. Але і виникло якесь відчуття приземленості. Я став бігаючим шматочком м’яса. Ось ти базариш з Пандою. У нього були мрії. І тут – бах. Нема Панди. І ти начебто такий особливий, весь такий герой свого життя, здається, з тобою нічого страшного статися не може. А ніхєра. Може! Все це я тоді і зрозумів.

Я колись навіть записав свої думки про те, що відбувається з психікою в бою. Ми накопичуємо якісь навички та вміння, використовуємо їх в звичайному житті. І тут ти потрапляєш в бій – в цій ситуації є людина, що бажає тебе вбити. Мозок починає перебирати навички та вміння, які підходять під цю ситуацію, і не знаходить їх. Тому вбиває все знання, які тобі не потрібні. За три хвилини бою руйнується твоя особистість і збирається заново. Тільки тепер з новими навичками. Все, що ти знав до цього, всі твої емоції – все це псевдонавики і псевдоемоцїї. А ось в бою з’явилося все справжнє – здрастуйте.

У мене з пам’яті витерлася купа дрібниць – хто на мене образився, хто грошей винен… Це виявилося неважливим. Тепер головним стало одне – якщо не хочеш, щоб тебе вбили, змушений огризатися.

У першому бою у нас було все відразу. Перші поранені, убиті, нас обстріляли важкою зброєю. Як на мене стріляв крупнокаліберний кулемет. Я сам цілеспрямовано вирішив застрелити людину, яку бачив перед собою. Правда, я його не вбив, тому що він сидів у броньованій машині, але я був до цього готовий. Чітко пам’ятаю, як вискочив до машини, що розверталася – і незрозуміло, це свої або чужі. Сидить всередині чувак з “Утьосом” і цілиться в мене. А я в нього з автомата калібром 5.45. Чекаєш і боїшся, що він може вистрілити в будь-яку секунду. І він чекає того ж. Мене хтось відволік і я відвернув голову. Коли повернув її назад – побачив, що летить в мене куля. Вона зрикошетила від арматурини. Пощастило…

Виділити найважчий бій не можу. Кожен – самий-самий. Назавжди запам’ятав, як в Зайцеве ззаду мене вибухнув снаряд 152-го калібру. До мене дійшла вибухова хвиля і дві бічні кишені тільки хрясь – надірвалися.

“ЦЕ НА ВІЙНУ? НАМ ТУДИ, ЦЕ НАШ РЕЙС”

– Я не служив срочку, а закінчував військову кафедру в Івано-Франківському нафтогазовому інституті. Тоді і давав присягу. І не читав її просто так, як текст. Для мене кожне слово в ній важливе. Я взагалі досить патріотичний і як би це сказати: правильні слова мене запалюють. Обожнюю героїчні фільми про війну: “Порятунок рядового Райана”, “Царство небесне”, “Хоробре серце”… Мені можна сказати промову, у мене волосся стане дибки, і я піду на суїцидальний бій.

До честі моєї військової кафедри я зустрів чотирьох одногрупників в нашій 57-й бригаді.

Сам я прийшов у військкомат у березні. Чесно скажу: я не був великим прихильником Майдану. Не те щоб я проти європейських цінностей. Я проти методів, якими за них боролися. Неможливо перемогти злочинність злочинними методами. Людина – істота слабка. Якщо він собі дозволить щось порушити, змінити правила гри, то буде це робити і далі. А так не можна. Звідси з’являється вседозволеність.

Мене запрошували “попрацювати” як на Майдан, так і на Антимайдан. Я ні в якому разі не збираюся говорити про продажність Майдану. Але були моменти, коли когось намагалися перекупити. Мені пропонували 180 гривень на добу, щоб стояти на Майдані, і 220 – з протилежного боку. Антимайдан я взагалі не сприймав. Але на Майдані, там, де були хороші ідеї, виникали і нечесні моменти. Люди відразу ж починали шукати вигоду. Це мене відштовхувало. Я розумів, що цим скористаються, як вже було в 2004 році.

У моєму розумінні мирна демонстрація – це стояти пліч-о-пліч і не відповідати ні на один удар. Ми б падали, нас били, це б все бачили. І ось тоді вся система посипалася б сама. І це було б абсолютне самопожертвування.

Я приїжджав на Майдан, облазив там все. І бачив різне. Прекрасні люди приносили все, що могли. І тут же теличка два пакетика взяла і з Майдану – фух… Бомжі мішки кудись потягли, ще хтось… Натовп не проконтролюєш, але виганяти підозрілих потрібно було. Тоді до лав мітингувальників не затесалися б тітушки, які ходили зі зброєю, кидали коктейлі Молотова і провокували силовиків.

Я за те, щоб змінити країну, але не такими методами.

Коли почалися розстріли на Інститутській, мене аж накрило: я міг бути там. Я ж краще підготовлений. Мені треба було бути там.

А окупація Криму мене взагалі підірвала – так що ж це таке? Я дуже швидко закінчив всі свої справи на “гражданці” і прийшов до військкомату. Сам провів межу – минуле життя закінчене, тепер все починається з нуля. Як кажуть під час вступу до французького легіону – залишаєш всі свої гріхи позаду і починаєш життя заново, з чистою совістю. Я відразу вирішив, що добровільно вручаю своє життя армії, і вона тепер нею розпоряджається. Я не малював собі ніяких райдужних перспектив. Розумів, що можуть і вбити, і ніжки повідривати, але на “гражданці” мене вже нічого не тримало. Так я для себе вирішив. Мама, якщо дізнається про це, вона мене, звичайно… Але внутрішнє відчуття було саме таким. Чудово розумів, що мене чекає бруд, болото, відсутність нормальної жрачки, дебільні накази. Але на ділі все виявилося краще, ніж я уявляв. Набагато краще.

Мені пощастило. Я знайшов батальйон, в якому можна служити, тільки в травні. Три місяці їздив по різних підрозділах, мене ніяк нікуди не могли визначити – не підходила моя спеціальність “організація і забезпечення ракетних військ паливом і маслом”. Ми ж від ракет відмовилися в 1991 році! Мені самому було фіолетово, яка посада у мене буде. Але у військкоматі це виявилося важливим.

У травні я потрапив в 34-й батальйон. Його називали батальйоном по смс-кам – бажаючим воювати запрошення до підрозділу розсилали по телефонам. Нас всіх хвилювало одне питання: “Це на війну? Все. Наш рейс”. За два місяці, поки йшла паперова робота, ми пройшли нормальну підготовку. Життя на цих зборах було схоже на життя в піонерському таборі.

Ротним у нас був спецназівець Роман Андрійович Майстерюк. Комбат запросив відмінних фахівців, які нас тренували, ганяли. Командир роти приділяв багато часу контрзасадним діям. Щоранку він розповідав про події в АТО, розбирав, кого як поранило, хто як загинув. Пояснював, що першим вбивають людину, яка сильно жестикулює в бою… Він же нам пояснював, як блокпости проїжджати, як пропускати машини, говорити з людьми ввічливо, без натиску, але чітко і конкретно.

Я дуже багато чому тоді навчився, і ці знання актуальні й досі, хоча характер війни змінився. Ази, вважаю, повинні знати всі: як сісти в машину, що за чим в неї вантажиться, де розсідається піхота, як десантуватися в разі засідки. Нюансів безліч! Потім я зрозумів, наскільки вони важливі, тому що стали приходити люди, які цього не знають. Для мене це очевидно, думаю, що новоприбулі пройшли таку ж підготовку, а вони нічого не розуміють і не знають. Тут, в Пісках, теж доводилося вчити новачків прямо на ходу.

“ПОВЕРТАЮСЯ І БАЧУ АНДРІЯ, ЯКИЙ СТОЇТЬ НА ЩОЙНО ВІДБИТОМУ БЛОКПОСТУ З ТАРІЛКОЮ… ОЛІВ’Є В РУКАХ”

Пройшовши підготовку, ми приїхали в Степанівку, де до цього йшли важкі бої. Наш взвод направили в селище з дивовижним назвою Райське. Ми контролювали блокпости. Лінія фронту постійно змінювалася. І незабаром нас перекинули на восьмий пост на трасі Костянтинівка – Донецьк, який був встановлений, не доїжджаючи до підірваного залізничного мосту. Ми стояли в посадці. Буквально на наступний день після нашого приїзду рано вранці Максу закортіло. Він пішов в кущі і бачить – чувак в “кікіморі” лежить метрів за тридцять від нього. А Макс, дурник, автомат з собою не взяв. Давай кричати: “Ей, там Сепар…”.

Два пости перехресним вогнем почали накривати той квадрат, де виявили диверсанта. Льоха, позивний Крот, жбурляв у нього гранатами. Ворог в окоп – Льоха туди гранату. А той її викидає назад. Так і втік! Я потім в зеленці знайшов сліди крові… Ми зрозуміли, що маємо справу з навченими людьми. Уже пізніше, намагаючись з’ясувати, як диверсанту вдалося так близько підійти до нас, виявилося, що вночі була доповідь поста: бачимо рух. Я дозволив прострелити сектор, але бійці трохи помилилися з координатами. Тому ворогові вдалося зняти всі наші сигнальні розтяжки, підповзти під зеленку і залягти так близько від нас. Це точно був не такий лох, якими ми тоді були. Вся ця ситуація дуже нас підбадьорила і змусила зрозуміти: потрібно постійно бути уважними.

Коли ми стояли під Майорському восени 2014 року, взяли участь в операції по евакуації бійців батальйону “Артемівськ”, які потрапили в засідку, – згадує Роман. – Наша справа була – відвернути на себе увагу ворога, щоб поранені могли піти. Це було на День Незалежності. Ми заїхали вглиб аж на п’ять кілометрів. Домовилися танком тільки полякати. Його взяли заради кулемета. А там як почалося… Російські фахівці раптово з’явилися. І вже вибору не було – танк влупашив з п’ятдесяти метрів по вікнах другого поверху будівлі, в якому був пост ворога. Але там знаходилися професіонали. Після двох влучень виліз один з “Мухою” і з будівлі, що дуже складно, двічі стрельнув в танк і потрапив. Танкісти сховалися всередині. Я не розумів, як вони там. А як в танк доберешся? Залізти на нього не можу – кулі навколо свистять. Почали в люк танка кидати пляшки, банки… І вони дали про себе знати. Пішли ми спокійно. І поранені вийшли…

Напередодні цієї ситуації я був у відпустці і потрапив в аварію. Розфігачив таткову “Волгу” так, що її відновити неможливо. Занесло машину, я злетів з дороги в кювет і в’їхав в дерево. Їхав до Андрія Соколенка, який був важко поранений на Чорнухинському блокпосту. Чотири місяці він провів у реанімації. І йому реально потрібна була підтримка. Я взяв ножик з гравіюванням на подарунок. Андрій – офігенний мужик. Отримав поранення в бік. Після операції у нього почався перитоніт, через що процес загоєння зупинився… Я дуже хотів його відвідати, тому і взяв машину батька. Машину розбив, ніс подряпав, ребра пошкодив. Пояснив поліції, що тверезий. Залишив батька діставати машину з кювету, а сам сів у потяг і поїхав до шпиталю до Андрія. Таки його провідав.

Він здоровий – метр дев’яносто. У першому бою, коли ми взяли той блокпост під Дзержинськом, все навколо стріляє, вибухає, але тут звідки не візьмись – з’являються заряджені магазини. Пити хочеться страшно. І раптово – три п’ятилітрові фляги водички. Сигаретку? Так будь ласка. І все це в потрібний момент давав бійцям Андрій. При цьому не пригинався ніколи. Носиться в бою здоровань, якого всім добре видно… Але саме сильне враження про Андрія у мене пов’язано з тим же блокпостом. Бій закінчився. Ми займаємо позицію. Я повертаюся і бачу Андрія, який стоїть серед усього цього і в руках тримає… тарілку олів’є. І мені пропонує поїсти. Це мене вразило. Звідки? – закричав я. “Так ось – сепари нарізали, а я тільки майонезиком перемазав”, – отримую відповідь. Сюрреалізм бою. У мене тут же сльози з соплями повисихали. Назавжди ось ця картинка перед очима: Андрій простягає тарілку: “Олівьєшечки?” У нього нічого не пропадало. А техніка сама заживала. Хтось завів машину. Йому не сподобалося, як вона працює. Підійшов потім тихенько і полагодив. Ноутбук у мене не працює. Приходжу якось – лежить розібраний до гвинтика. Потім оп – зібраний і працює.

З реанімації Андрій так і не вийшов…

“ОСОБЛИВІ ПРИКМЕТИ ДОЗВОЛЯЮТЬ ЛЕГШЕ І ШВИДШЕ… ОПІЗНАТИ ТІЛО”

– На початку 2014 року я майже всіх друзів втратив, – продовжує Роман. – Не спілкуюся з тими, хто мені говорив: я не розумію, навіщо ти туди йдеш і тому подібне… Хто вважає за потрібне, той іде і воює, хто не може цього робити – не йде. А хто не зізнається у своїй слабості, починає ставити ідіотські питання і говорити: я візьму зброю в руки, коли ворог з’явиться в моєму місті… Це дурниця.

Що мене може змусити кинути війну і демобілізуватися? Поки не знайшов відповіді на це питання. Так, нам забороняють стріляти. Так, в Києві сидять продажні політики. Так, у нас в країні купа виродків, зрадників. Все це так. Але ворога ж потрібно зупиняти. Так, правила гри складні, ми ведемо нерівний бій. Але битися треба. Якщо я почну заламувати руки і скаржитися, кому від цього легше стане?

Тут, в Пісках я до цієї ротації не був, хоча в 2014-2015 роках рвався в аеропорт. Але нас так і не відправили. Мене тут вражає якість будівель. Люди будувалися так, як ніби до війни готувалися. Підвали капітальні! Могли б жити. А тепер Піски – це одні руїни.

Ось біля каміна лежить альбом дівчини, яка жила в цьому будинку. Подивися, там знімки з-за кордону, з морів. А тепер солдат в брудних шльопанцях шариться біля її каміна, топчеться по її розваленому життю. Судячи з якості будинку і фотографій, будинок в цій сім’ї не один, але тим не менше.

У Зайцевому не раз виникав момент, який змушував мене відчути прихід війни безпосередньо в будинок незнайомих мені людей. Нам потрібно було перевіряти порожні будинки. Ми робили це з дозволу господарів, яким дзвонили, або на очах у сусідів. Розкриваєш замок, заходиш – чисто в хаті. У ній ніхто не жив. Як люди кинули, так все і є. Дитячі ходунки стоять, а ти йдеш з автоматом, перевіряєш, все. Ідеш брудними черевиками по чийомусь життю. І ти в цьому не винен, але легше тобі не стає. Я це відчуваю добре.

Я ще не впевнений, що я став бійцем, тому що, вважаю, мало з чим стикався. Я не брав участі в штурмі міста, не виходив з Дебальцевого. Я не випадав з життя на місяці і не знаходився в умовах постійної війни. Ось є Саша Чалапчій, якому ноги відірвало, а він розвиває свій бізнес, іншим допомагає. Ось це сильні хлопці.

Ось коли я дійду до кінця війни, тоді і подивимося, чого я вартий. Та й не мені судити про це.

Організовуючи життя взводу, намагався завжди зробити так, щоб передній край – це війна, звідки люди можуть виїхати і відпочити. Щоб спати було спокійно. Було пару раз, коли пістолет клав поруч і спав в півока. Але це не відпочинок. Так легко зійти з розуму.

Бороду збрию, коли вийдемо на ротацію. Це перша моя борода. Ніхто тепер не говорить: “Хлопчик, чуєш, поклич старшого”. Коли ми стояли в Генічеську, була ситуація. Спека, стою в шльопанцях. І тут до мене під’їхав генерал звертається: “Чуєш, пацанчик, поклич старшого”. Заходжу в приміщення, обуваю берци, спускаю штани – виходжу: “Бажаю здоров’я”. “О, клас, – кажуть. – Здорово”. А тепер я з бородою не хлопчик, але чоловік, – сміється Роман.

Навіщо татуювання набиваю, знаєш? Я набив зображення койота, який став моїм позивним, на шию. Зробив написи на руках, ворона на боці тіла. Це такі особливі прикмети… Незвичайні предмети екіпіровки теж дозволяють розпізнати свого. Я почав носити хвіст койота, який мені прислали з штатів, а потім такі ж з’явилися і у бійців моєї роти. Так відразу видно – свій-чужий.

Позивний Койот мені придумав боєць Француз перед нашим виходом на війну. У всіх уже були позивні, а у мене немає. Спочатку мене хотіли назвати Вовком, але ми подумали, що цей позивний використовуватимуть багато. Вовків в зоні АТО багато. Ми почали перераховувати, які є тварини з сімейства собачих. Хтось назвав – койот. О, рідкісна фішка. З тих пір всім кажу, що я Койот, тому що маленький, волохатий і хитрий.

Віолетта Киртока, “Цензор. НЕТ”

Поширити:

Залишити коментар:

коментар