Важливо

Про місцеві дискусії і світові події – життя Кіровоградщини очима її мешканців

Минулого тижня кіровоградці між виставами провідних українських театрів, які з’їхалися до міста в рамках Всеукраїнського фестивалю театрального мистецтва «Вересневі самоцвіти», продовжували полеміку навколо методики вибору нової назви Кіровограда і спостерігали за українською делегацією та виступом Президента на Генасамблеї ООН.

Про життя Кіровоградщини очима її мешканців переповіла Інна Тільнова на сторінках газети День.

Віктор ПОГРIБНИЙ, голова Кіровоградського обласного літературного об’єднання «Степ»:

— Відбувся мій колосальний літературний вечір із нагоди 80-річчя. Назвали ми його «Автопортрет. Віддано все до кінця». Кажу «колосальний», бо почув це слово від людей. Мабуть, так його назвали, бо свої вірші я не читав, а видихнув у зал. На вечорі було дуже багато студентів, учнів, літніх людей, і я відчував, як зал ловив кожен рядок, який ішов від моєї душі.

Ще одна радісна подія відбулася на «Хуторі Надія» — під час урочистостей із нагоди відкриття Всеукраїнського фестивалю театрального мистецтва «Вересневі самоцвіти» мені вручили диплом літературної премії імені Олеся Гончара. Під час свого виступу я прочитав вірша «Як могутньо шумлять осокори» із закликом до українців про те, що нам потрібна віра у силу нашого слова, пісні, духу, віра в майбутнє України. Мені здається, що тільки віра може зараз врятувати українців…

Хвилини радості я відчув в Арсенівці — на батьківщині Івана Карпенка-Карого, у заповіднику, який я, власне, створив за допомогою добрих людей. Водночас тут же, в Арсенівці, я відчував біль, коли з головою Національної спілки письменників Михайлом Сидоржевським зайшов до будинку музею Тобілевичів і побачив облуплену стелю, яка потребує негайного ремонту… За 25 останніх років не було виділено жодної гривні на ремонт цієї будівлі! Натомість у село Розумівка Олександрівського району, де стоїть усипальниця російського поміщика Раєвського, йшли мільйони! Тільки подумайте: там збиралися будувати музей слави російської зброї! Тому на цьому контрасті й виникали болісні відчуття…

До цього болю приєднався ще один біль — минулого тижня було оголошено список назв, з-поміж яких кіровоградці обиратимуть нове ім’я для Кіровограда (відповідно до пакету «декомунізаційних» законів). Серед пропонованих топонімів, на жаль, немає назви Богун — на честь легендарного героя визвольної боротьби українського народу, який був другою людиною після Богдана Хмельницького, Івана Богуна. Проте у цьому переліку лишився Єлисаветград — імперська назва, проти якої українські сили виступали в Кіровограді ще з початку 1990-х років. Мусолення цієї назви супроводжувалося освячуванням часів Російської імперії. Боляче це спостерігати. Як ще живе дуже міцно у нас малоросійство…

Світлана ТОМАШЕВСЬКА, радник міністра соціальної політики з питань вимушених переселенців у Кіровоградській області:

— Для мене кожен новий тиждень — це багато нових зустрічей, знайомств, проблем і досягнень. Адже на посаді радника насамперед доводиться вирішувати проблеми людей. І не просто людей, а тих, хто втратив своє житло, мусив розпрощатися з рідними і друзями, покинути свою малу батьківщину і переїхати туди, де живуть «люті бандерівці». Саме з таким страхом і купою життєвих, побутових, юридичних і особистих проблем доводиться стикатися щодня.

Минулого тижня, наприклад, зустрічалася з вимушеними переселенцями, які вже кілька місяців живуть на Кіровоградщині, а досі не знайшли стабільну й задовільну роботу, із сім’ями, які хочуть змінити кімнату в гуртожитку на нове власне житло, з жіночкою з Луганщини, яка намагається відновити втрачені документи і знайти зниклого сина. У кожного з них своя історія і свої біди. На щастя, в Кіровоградській області діє потужний штаб з підтримки переселенців і працюють досвідчені фахівці сфери соціального захисту. А коли поряд такі заряджені, завзяті та старанні люди, то надихаєшся їхньою роботою і самому працюється легше.

Щоправда, не обходиться і без конфузів. Днями телефонували переселенці з Олександрійського району з вимогою придбати їм будинок на чотири кімнати і з гаражем. Чоловік-переселенець зі Світловодщини кілька разів вперто наполягав на особистій зустрічі з міністром. А ще одна жіночка прийшла і цілком серйозно попросила порекомендувати їй хорошого стоматолога (коли тікала під час обстрілу, впала і вибила кілька зубів). Радника, звісно, не для цього призначали, але і з такими справами доводиться працювати.

Ще цього тижня мала честь бути офіційно представленою при облдержадміністрації. Бо, як поділилися досвідом колеги, з цим дуже затягнули лише мер Києва і голова Кіровоградської ОДА. Але то не біда — головне, що колектив департаменту соцзахисту душевно прийняв і виділив робоче місце в одному із загальних кабінетів (хоча їм там дуже тісно і без мене). Тож тепер (уже з офіційним робочим місцем) чекаю ще більше звернень і дзвінків від переселенців. Будемо разом із ними будувати нове мирне життя в новій країні.

Тетяна БОРОДIНА, волонтер ГО «Кіровоград волонтерський»:

— Із хорошого — 21 вересня ми з чоловіком перейшли рубіж 30 років спільного подружнього життя, народили двох дітей, виховуємо трьох онуків. Великих матеріальних статків не нажили, та ми за них ніколи й не чіплялися, завжди в пріоритетах були здоров’я та добрі щирі відносини в сім’ї. А з поганого — нові втрати на фронті… загиблі, поранені… Навіть якщо це не мої земляки — все одно це трагедія для кожного українця. На щастя, всі знайомі живі та здорові, але всі ті, кого втратили на минулому тижні, і ті, хто отримав каліцтва і поранення — це теж рідні люди. Кожна згадка про втрати крає серце, і коли кажуть, що це статистика, мені робиться боляче… Не погоджуюсь із цим, категорично! Це неправильне судження.

Це відкриття не минулого тижня, але не можу не відмітити, що кіровоградці менше стали допомагати військовим. Звичайно, на це є об’єктивні причини, ми їх усі знаємо. Але хлопці продовжують передавати із зони АТО заявки — чекають на каву, чай, цигарки, домашні м’ясні консерви, випічку, нашу підтримку.

А ще вирішила, кого підтримуватиму на виборах на міського голову Кіровограда — з цією людиною я готова піти у розвідку!

Олексій АНДРУСЕВИЧ, військовослужбовець 3-го окремого полку спеціального призначення, миротворець, учасник АТО:

— Погано те, що всі ми ніби вже й звикли до щоденних смертей людей на Донбасі. Зараз це вже просто цифри, незабаром вони стануть статистикою, але мене аж пересмикує, коли дивлюся новини: наскільки беземоційно ведучий розказує про ці страшні новини.

Приємно спостерігати, як світова спільнота реагує на Пу, як грамотно поводять себе наші дипломати, як наша делегація вийшла із залу під час його спітчу…

Зараз я перебуваю у відпустці, після всього пережитого ми з рідними по-іншому почали ставитися одне до одного. Ми радіємо кожній хвилині, проведеній разом. Можу сказати, що мої рідні «заразили» мене любов’ю.

Зараз буває, що позгадую, надивлюся-начитаюся, тоді стає важкувато на душі. Але до того моменту, коли дитина заскочить на руки.

Купив у магазинах всю літературу про війну, яка тільки потрапляла на очі. «Аеропорт» Лойка, «Іловайськ» Євгена Положія, «Війна очима ТСН», «АТО. Історії зі сходу на захід». Прочитав «Книгу змін» Андрія Цаплієнка. Тепер дружина після мене читає. Зараз читаю збірку «Неоголошена війна»… Я не був свідком усіх описаних у цих книжках подій, лише де-не-де зустрів знайомі моменти, наприклад, коли описували звільнення Дзержинська. «Сили АТО вийшли на окраїни Майорська й Горлівки…» Сухі рядки, а мені скільки всього є згадати… Не уявляю, як люди читають про аеропорт, про Іловайськ — то взагалі жах…

Інна ТІЛЬНОВА (Кіровоград). Для газети “День”.


Comments:

Коментарі відключено.