16-річна Марина Ярова заразилася лептоспірозом, скупавшись у озері. Через те, що перші симптоми цього інфекційного захворювання часто плутають із застудою, прийомна мама дівчинки пізно звернулася до лікарів, і, вже перебуваючи в лікарні, Марина впала в кому. Реальна життєва історія дівчинки, яка лише захворівши лептоспірозом змогла знайти свою справжню родину, у матеріалі “Журнал Тернополя”.
“Ми живемо в селі Аджамка під Кіровоградом, тут є велике озеро, – каже мама Марини 39-річна Олена Кіра. – Люди купаються в ньому, ловлять рибу. Швидше за все, Марина заразилася на свято Івана Купала, коли разом з молодшим братом, 5-річним Ярославом, побігла на місцевий пляж. Через тиждень після цього донька почала кашляти, з’явився нежить. Ми вирішили, що це застуда, і лікували Марину гарячим чаєм з малиною. Ще через пару днів донька стала скаржитися на болі в животі, її рвало. Марина сказала, що перед цим вона їла абрикоси з дерева, і я подумала – отруєння. Промивала доньці шлунок, але це не допомагало.
Якось вранці дивлюся: у Марини пожовкли білки очей, шкіра теж придбала жовтуватий відтінок. До того часу у доньки з’явилися сильні болі в литкових м’язах, ломило все тіло, а сеча зробилася аж чорного кольору. Я злякалася і повезла Марину в сільський медпункт. «Це жовтяниця», – сказав фельдшер і направив нас в Кіровоградську першу міську лікарню. Вислухавши скарги Марини, лікар запідозрила лептоспіроз. Швидко зробили аналізи, і вони підтвердили діагноз”.
Марину госпіталізували в інфекційне відділення. Наступного дня перевели в реанімацію: стан різко погіршився. У доньки трималася температура вище 39 градусів, відмовили нирки, печінка, селезінка, розвинулися менінгіт і набряк головного мозку, різко впав зір… Кілька днів Марина перебувала між життям і смертю. Лікарі сказали, що, ймовірно, інфекція пройшла в кров через тріщини на п’ятах – вони з’являються у доньки щоліта.
“Мене не пускали до доньки в реанімацію, і я мало не збожеволіла, – каже Олена. – Не могла навіть обід приготувати – все валилося з рук. Стояла перед іконами на колінах і просила Господа, щоб він врятував життя моєї Маринки. Я раніше не була сильно віруючою, навіть молитви толком не знаю. Подзвонила знайомим, які ходять до церкви, попросила їх молитися за мою доньку. Подруга підказала, що потрібно сходити до церкви і замовити сорокоуст о здравии. Я так і зробила. Хочете вірте, хочете ні, але після цього донька вийшла з коми і почала йти на поправку”.
Для порятунку Марини були потрібні дорогі медпрепарати і донорська кров. У день на лікування дівчинки йшло по 3 тис. грн. Сімейні заощадження швидко закінчилися, донорської крові в лікарні не було. Олена кинулася дзвонити вчителям і знайомим. На допомогу родичів жінка не розраховувала. Тут потрібно пояснити, що на той момент відносини між близькими людьми були вкрай напруженими, але горе родини помирило всіх.
Доля Олени заслуговує окремої розповіді. У жінки троє дітей: старший син, Максим, рідний, а двоє молодших – Марина і Ярослав – прийомні.
“Коли Максиму було п’ять років, він захворів бронхітом і ми потрапили до лікарні, – розповідає Олена Кіра. – Якось до нас у палату принесли двотижневе немовля. Лікарі сказали, що мати залишила дитину у відділенні, а сама зникла. «Ви не проти, якщо дівчинка буде перебувати у вашій палаті? У дитини цілий букет хвороб. Мати-алкоголічка мало не загубила дитя». – «Не проти, – кажу. – Нехай лежить». Поки Максиму лікували бронхіт, я прикипіла до кинутої малятку всією душею. Годувала її з пляшечки, носила на руках, співала їй колискові… Ми з колишнім чоловіком дуже хотіли другу дитину, але у мене ніяк не виходило виносити дитя. Показала кинуту дівчинку Олегу: «Давай візьмемо?» Він погодився”.
Коли Максим одужав і прийшов час нам повертатися додому, я запитала лікарів: «Можна мені забрати сироту?» Вони пояснили, що потрібно дочекатися рішення суду про позбавлення горе-матері батьківських прав. До цього дитина повинна перебувати під наглядом лікарів. Я не змогла кинути крихту і залишалася з нею в лікарні, поки не відбувся суд. Потім ми з чоловіком удочерили дівчинку, дали їй інші ім’я, прізвище та по батькові. Так що Маринку я ростила, як у нас кажуть, з самого пуп’янка.
Марині було 3 роки, коли ми з Олегом розлучилися. Під натиском родичів колишній чоловік написав заяву, мовляв, відмовляюся брати участь у вихованні прийомної дочки. Я його не засуджувала і ростила Марину своїми силами. Тоді добре заробляла і відчувала, що зможу дати тепло і турботу ще однієї сироті. Звернулася до служби у справах дітей, мені дозволили усиновити однорічного хлопчика з Житомирської області.
Я приховувала від Марини і Ярослава, що вони прийомні. Навіщо травмувати дитячі душі? Але біда в тому, що ми живемо в селі, а у деяких людей язики довгі і злі. Загалом, рік тому сусідка візьми і скажи Марині, що вона мені нерідна. Донька довго плакала… Потім прийшла до мене, обняла і сказала: «Мама – це не та жінка, яка народила, а та, яка виховала». Тоді я розповіла Марині, що у неї є старші сестра і брат. І дочка загорілася ідеєю розшукати їх. Ще їй дуже хотілося дізнатися долю своїх біологічних батьків.
Порадившись, ми вирішили звернутися до програми «Стосується кожного» на телеканалі «Інтер». Редактори розшукали брата і сестру Марини і влаштували їхню зустріч прямо під час запису програми. 24-річна Христина живе в психоневрологічному інтернаті, а 17-річний Женя – в інтернаті для розумово відсталих дітей. Там, в студії, ми дізналися, що їхня мама згоріла в будинку, а батько вкотре відбуває покарання у в’язниці. Після програми діти якийсь час зідзвонювалися, а потім перестали. Не вийшло відразу приєднатися.
Керівництво інтернату дозволило Христині відвідувати Марину в лікарні (до того часу стан дочки помітно покращився, і її перевели назад в інфекційне відділення). Для Марини візит Христини став цілою подією. Тепер сестри зідзвонюються щодня.
“Нещодавно я відвідала Христину в інтернаті. Побула там 3 год. і зрозуміла: потрібно терміново забирати дівчинку в сім’ю. Хай би сестрички жили разом. Але лікарі не дозволяють: кажуть, що Христина буває агресивною. Правда, я цього не помітила. Хоча як зможе бідна дівчинка одужати, якщо пацієнти навколо кричать, співають і качаються по підлозі? Думаю, домашня обстановка пішла б їй на користь. Як пояснив мені директор інтернату, взяти Христину під опіку може тільки кровний родич. Через два роки Маринці виповниться 18 років, і тоді ми займемося цим питанням”, – розповідає Олена Кіра.
Марина знаходиться в лікарні вже місяць. Відразу після реанімації донька сильно розтягувала слова. Лікарі пояснили, що це наслідок набряку головного мозку. Але зараз мова прийшла в норму. Поступово відновлюється зір. Раніше дочки дозволяли приймати тільки їжу, приготовлену на пару, а тепер включають в меню варену ковбасу, сирі фрукти і овочі. Після введення величезної кількості медичних препаратів тіло Марини обсипало гнійниками, їх підсушують за допомогою кварцової терапії.
“Мені ще важко дихати, і м’язи болять, – поскаржилась Марина. – Лікарі кажуть, що, якщо все буде добре, випишуть до початку навчального року. Дуже хочу прийти в школу на свято першого дзвоника”.