Важливо

Петро Тодоровський: у його спогадах про війну завжди  була присутня  мала батьківщина

26 серпня виповнилося б 90 років  нашому землякові, відомому кінорежисерові Петрові Юхимовичу Тодоровському.

Народився він  1925 року  у Бобринці у простій  дружній трудовій сім”ї Юхима Гілєвича  Тодоровського та  Розалії Цалівни Островської.  У його пам’яті залишився голодомор, який довелося  пережити 1932-1933 року, коли, щоб врятувати дітей  від смерті, мати  заварювала  в окропі віники та змушувала дітей пити ту рідину.

Але  у тому  страшному  часові був і  щасливий випадок: “У ті голодні роки нас врятували заводські хлопці, які приїхали з обласного центру в глибинку міняти лопати, кліщі, молотки на зерно і пшоно. Вони жили у нас дома, одного разу повернулися в негоду, втомлені, брудні, і говорять: “Ми виміняли худющу корову, щоправда, вона впала, не доходячи півтора кілометри до села. У нас немає сил її тягнути, якщо хочете – спробуйте довести її самі “. Ми з мамою, братом і сестрою побігли вночі, знайшли її лежачою  на дорозі. За допомогою мотузок насилу підняли корівчину. Мати стояла на колінах, благала: “Манька, Манька, ідемо”. Я, пацан, допомагав переставляти їй ноги, сестра і брат підтримували корову з боків. Після того, як ми довели її до хліва, я помчав до річки, став розгрібати лід і висмикувати з землі  якусь травичку. Ми врятували корівчину, а вона врятувала нас. Манька виявилася чудовою коровою. Молока давала стільки, що ми навіть купили сепаратор, стали робити масло”. Чи саме не цей епізод з  далекого дитинства використаний Петром Юхимовичем у фільмі “Сузір”я Бика”,  коли  головний герой  фільму підліток  Ігор благає пораненого з гітлерівського літака  вола піднятися, щоб довезти до колгоспу сіно?

      У пам”яті  Тодоровського   закарбувався і  перший день  війни, який він зустрів у Бобринці:” Це була неділя, ми грали у футбол. Повертаючись з стадіону, на центральній площі помітили великий  натовп  людей. До нас долинуло: “війна”. Вдома ридала  мати: старший брат Ілля служив в армії, на кордоні. Довгий час ми нічого про нього не знали, та й самим незабаром довелося тікати: німці викинули десант у ста кілометрах від Бобринця” (це  був не десант – на початку серпня 1941 року німецькі танки, долаючи степові простори, захопили  Кіровоград і  повним ходом  рвалися до Дніпра, а Бобринець був на їх шляху до Запоріжжя, Миколаєва та Херсона – В.Д.) До речі, під гусеницями німецького танка  загинули рідна сестра батька Петра Тодоровського  з чоловіком і трьома дітьми.  Вони  втікали від смерті, яка б їх неодмінно дістала   під час розстрілів гітлерівцями євреїв у Бобринці  страшної осені 1941 року (тоді  гітлерівці    розстріляли дідуся і бабусю по матері). Та   смерть ця їх  наздогнала  на степовій дорозі у серпні того року. За війну  родина Петра  Юхимовича  втратила 12 чоловік. На Брянському фронті 12 серпня 1943 року  під час бою у танку загинув  рідний брат  його матері  лейтенант Островський Георгій Цалєвич. Про старшого брата дещо нижче.

       У серпні 1941 року сім’я  Тодоровських   разом з сотнями  біженців полишила  домівку у Бобринці, тікаючи від смерті. Пройшли довгий  шлях  до Запоріжжя, потім від Запоріжжя до Ростова, дійшли аж до Сталінграда, крізь  бомбардування,  через багато випробувань. Коли розпочалися жорстокі бомбардування  Сталінграда, довелося евакуюватися далі, до Саратовської області.

      Потрапили  вони у глухе, неймовірної краси село,  в 60 кілометрах від районного центру.  Жили там  в основному ті, хто втікав від  “розкуркулення”. Там  підліток Петро пропрацював два роки в колгоспі, освоїв усю техніку і всі сільськогосподарські роботи в полі, в бригаді. Пройшов школу сільського  життя –  був робочою силою, якої на селі за воєнного часу так   не вистачало, бо ж залишилися одні  жінки, старики та  каліки, які повернулися зі шпиталів. А коли йому пішов 18-ий рік, викликали до райвійськкомату.  А звідти повезли до   Саратова, де  сказали: ”У кого є освіта 9-10 класів, вийти зі строю”. Маючи середню освіту, улітку 1943 року Петро Тодоровський  став  курсантом  Саратовського військово-піхотного училища. В основу  сюжету відомого телесеріалу  “Курсанти”, знятого за мотивами спогадів Петра Юхимовича “Згадуй – не згадуй“, покладено   саме період його навчання  у Саратовському військовому училищі.

      З  1944 року Тодоровський  – командир взводу в складі 93-го стрілецького полку 76-ї стрілецької дивізії 47-ї армії 1-го Білоруського фронту. Дійшов до Ельби. Був поранений. Після закінчення війни служив в армії ще чотири роки. А вже потім став студентом  операторського факультету Всесоюзного державного інституту  кінематографії.  Кіно принесло йому всесвітню славу. На кінострічці він відобразив багато фрагментів свого життя,  і не в останню  чергу періоду війни – “Вірність”, “Військово-польовий роман”, “Анкор, ще анкор!”, ”У сузір’ї Бика”, ті ж “Курсанти”.  А страшна своєю жорстокою правдою   стрічка  “Ріо-Ріта”  повністю присвячена темі війни. Одним з епізодів у фільмі є епізод з особистого життя  Тодоровського. Це там, де досвідчений сержант  радить молодому бійцеві Павлу Пічугову, який залишився без шинелі, бо  проміняв її  на їжу, зняти шинель із щойно убитого воїна. До речі, така шинель не раз рятувала Петра від смерті, ніби відганяла  від нього кулі та осколки.

      У фронтовому  житті Петра Юхимовича  було чимало атак,  рукопашних сутичок. Відомо, що  командир піхотного взводу  був  найбільш вразливим  на війні. Під час одного з ворожих артнальотів його з трьома товаришами  повністю накрило тонною піску. Живим  відкопали лише Петра Тодоровського. Доля берегла його.  Він згадував, що коли вперше потрапив на передову, то йдучи по полю, помітив  нашого солдата, повністю розплющеного  танком,  поруч лежав убитий німець. Сержант, який був старожилом  на війні, навмисне  скинув з убитого німця  каску, а у того черв’яки вже з’їли все обличчя. Так він молодих   офіцерів-салаг, “гартував”, привчаючи до страшних буднів війни.

      На війні загинув старший брат Петра Юхимовича  Ілля, який  пішов з Бобринця  в армію відразу після закінчення школи ще у 1940 році. Рідні отримали повідомлення, що він  пропав без вісти на початку  війни. Мати, батько і сестра Петра Юхимовича  пішли з життя, так і не дізнавшись, де і як загинув Ілля. А у 2007 році  до відомого кінорежисера зателефонували   пошуковці і сказали, що  знайшли  місце, де загинув і похований  його брат. Під час  пошуків  у  Новгородській області виявили 90 останків  червоноармійців. За номером знайденого ордена Червоної Зірки визначили, кому належить нагорода. Так Петро Юхимович дізнався, що його брат загинув  у  січні 1942 року. А  в ЦАМО (Центральному архіві Міністерства оборони Росії)  у м. Подольську  знайшлася  маленька фотографія  Іллі. З’ясувалося, що за три місяці до початку війни його направили на навчання до Київського артилерійського училища. Загинув він старшим лейтенантом, встигнувши відзначитися в боях.

Мені ж у  архівних масивах   ОБД (об’єднаного банку даних) “Меморіал”  вдалося віднайти декілька документів, що стосуються  Тодоровського Іллі. В зведених даних Херсонського обласного військового комісаріату за 1946 рік   вказано, що Тодоровський Петро Юхимович, який тоді мешкав у м.Херсоні по провулку Торговому, 30,  повідомлений про те, що Тодоровський Ілля Юхимович, 1922 року народження, уродженець м. Бобруйськ (так вказано в документі) Кіровоградської області, призваний  у 1940 році  Бобринецьким райвійськкоматом, сержант, командир відділення , пропав  без вісти у липні  1944 року. З іншого ж документу в ОБД   слідує, що командир взводу 1258-го  стрілецького полку 378-ї  стрілецької дивізії  лейтенант  Тодоровський  Ілля Юхимович, уродженець  м. Боринськ (так вказано у документі)  Кіровоградської області, призваний на службу  Боринским РВК , загинув  між січнем  і липнем 1942 року.

Ще один документ, підписаний начальником штабу 378-ї стрілецької дивізії майором Аксельродом, засвідчує, що Тедоровський  Ілля  Юхимович, старший  лейтенант, командир взводу 76-мм гармат  1258-го  стрілецького полку 378-ї  стрілецької дивізії   убитий  у бою 21 січня 1942 року і похований  біля села  Подосьє Чудовського району Ленінградської області.  Вказано, що дружина загиблого – Тедоровська  Поліна Андріївна  проживає  на тимчасово окупованій території у м.Бєлинець (не Бобринець) Кіровоградської області по вул. Луначарського, 51, а тому  повідомлення про загибель її чоловіка не надіслане. Отже, мова йде саме про  брата Петра Юхимовича Іллю.

Помилки у прізвищі, назві місця народження та адресі мешкання його дружини призвели до того,  що наш  земляк так довго значився без вісти зниклим. До речі, згідно документів ОБД “Меморіал”, у одному бою з Тодоровським Іллею загинув і його земляк лейтенант Сєргєєв  Омелян Іванович з колишнього Єлизаветградківського району нашої області, теж командир вогневого взводу  1258-го  стрілецького полку 378-ї  стрілецької дивізії (до  обласної Книги  пам”яті не внесений). В одному з інтерв”ю  Петро Юхимович з гіркотою висловився  про ставлення до полеглих у Червоній Армії:”Німці встигали у наступі чи у відступі вивозити – всіх до одного! – своїх поранених з поля бою і хоронити  вбитих. А у нас мільйони непохованих солдатів залишилося з тієї війни. Ось вам приклад мого брата. Був собі рів. Покидали солдатів. І ніяк не відзначили. Просто засипали. І випадково старожил  з того села  згадав, як скидали трупи, та й сказав: десь тут має бути забута братська могила”.

      Найдорожчим  і завжди очікуваним святом для Петра Юхимовича стало    8 травня, коли  47-а армія, у якій він ішов фронтовими дорогами,  вийшла з боями на Ельбу: “Після запеклих боїв, ревіння літаків і гуркоту артилерії раптом настала тиша … Бійці почули спів птахів. Річка була вже не “водною перешкодою”, а пагорб – не “висотою”, яку треба зайняти будь-якою  ціною. Повалившись  у молоду смарагдову траву, ми скинули брудні онучі, завшивлені  тілогрійки. На руку моєму другові сів  метелик, і тільки тоді я остаточно усвідомив: війні кінець!”  У цей  же день 8 травня 1962 року доля подарувала йому сина Валерія, який продовжує батьківську справу, будучи талановитим сценаристом та режисером. А спогад про солодку мить перемоги Петро Юхимович втілив у зіграній у фільмі Марлена Хуцієва “Був місяць травень” ролі старшого лейтенанта Яковенка.

Як історикові-авторові дослідження про Кіровоградщину періоду воєнного лихоліття, мені надзвичайно імпонує   метода вкраплення Тодоровським  у  створені фільми фрагментів своєї воєнної біографії.   Через мешканця Москві, якому я допомагав встановити обставини та місце загибелі під час Другої світової війни його дядька, у 2011 році була нагода поговорити з Петром Юхимовичем по телефону про обставини евакуації його родини з Кіровоградщини  у серпні 1941 року. Проте його дружина Мірра Григорівна  повідомила, що чоловік тяжко хворіє і його не можна хвилювати спогадами про ту страшну війну…

Помер Петро Юхимович  24 травня 2013 року. Похований на Новодівичому кладовищі в Москві. На малій батьківщині його пам’ятають!

Василь Даценко для Першої Електронної


Comments:

Напишіть відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*