Важливо

Спокій захисника з Кіровоградщини береже Дніпропетровська земля

“Мамо, з днем народження! – почула у телефонну трубку Світлана рідний голос сина. Звучав він не зовсім чітко, і тому здавалося, що десь далеко-далеко. До того ж, з якимось шумом. Мати зраділа привітанню Саші і вже не стала питати, що там у них відбувається. Та він, знала вона, й не сказав би правди, а обійшовся б, як завжди,  словами: „Не хвилюйся, все добре”. І все ж тоді, у короткій розмові, ніби між іншим, з його уст пролунало: „Я не знаю, що у нас тут діється”. Та продовжувати не став, а різко змінив тему.

Того дня, 28 серпня минулого року, Світлані Куценовій виповнилося якраз  п’ятдесят років. Про відзначення ювілею вона навіть не думала. Які веселощі, якщо син в АТО?!

Олександр  привітав її о десятій ранку. А вночі з 28 на 29 серпня з його телефону прийшло смс-повідомлення: „ Я поки живий”.

Наступного дня на зв’язок він вже не виходив… Не вийшов і потім… Мама намагалася додзвонитися йому, але все безрезультатно, чула лише одне: „Абонент у зоні недосяжності”…

У неспокої і тривозі для Світлани проходили дні. Та коли світило сонце, важкі думки трохи обходили, бо  внуки  – дев’ятирічний Іллюша та півторарічний Діма –  відволікали. А ось, коли  маленьку Олександрівку, що на Кіровоградщині, окутувала темрява, було не до сну і серце все билося  в тривозі.

Саша ріс у звичайній працелюбній сім’ї. Коли йому було шість років, а старшій сестричці Лєні дванадцять, трагічно загинув батько. Мама тоді всі труднощі побуту і виховання взяла на свої плечі.

Хлопець навчався  в Олександрівській школі №3. Вчителі за навчання особливо не хвалили, але відзначали його доброту, щирість та відкритість. А ось потяг до техніки він мав неабиякий. Тому після закінчення дев’ятого класу, не роздумуючи, вирішив вивчати водійську справу у місцевій філії Кіровоградського ліцею побутового обслуговування. І автомобілі стануть справою його подальшого життя.

А наявність водійських прав допомогла і під час проходження строкової військової служби. Олександр рік служив в одній з  військових частин Одещини.

Після демобілізації хлопець спочатку подався у Київ. На одній з автобаз переганяв і готував автомобілі іноземного виробництва для автосалонів. Працював і водієм на оптово-торговельній базі. Та згодом, закінчивши курси менеджерів, переїхав до Кіровограда  і вже там займався реалізацією закордонних автомобілів в автосалоні.

До лав Збройних Сил України його мобілізували 6 березня 2014 року. Повістку, адресовану сину, в Олександрівці одержала Світлана. На той час Росія вже анексувала Крим. Сепаратистські настрої, підігріті російською пропагандою, розпалювалися у Донецькій та Луганській областях. Та, мабуть, про справжню війну, яка розгорнеться у тому регіоні вже незабаром, ніхто серйозно ще не думав.

Після проходження військової підготовки Олександр з 1 травня у складі першого батальйону 93-ої  окремої Харківської механізованої бригади був направлений на Донеччину. Зазначу, це саме ця бригада разом з іншими українськими підрозділами триматиме першу оборону Донецького аеропорту.

Та у телефонних розмовах з мамою хлопець старався військову тематику обходити. В основному цікавився своїми маленькими племінниками, яких обожнював і які обожнювали свого сильного і веселого дядю Сашу.

Світлана знала лише, що служить він водієм, що  товариші по службі дуже хороші.  Небагатослівним він був і на початку серпня, коли всього на вісім днів приїхав у рідне селище на ротацію. Допомагав мамі по господарству, бавився з Іллею та Дімою. А якось, ніби між іншим, сказав сестрі:

– Мабуть,  вже цього разу, Оленко, я не повернуся…

Сестра аж образилася: „Що ти таке кажеш!? З чого це ти взяв?!”

– Добре, забули тему! – обірвав він розмову.

19 серпня Олександр повернувся знову на схід України. Тоді, у кінці серпня  минулого року,  українські засоби масової інформації все частіше в інформаційних повідомленнях з територій, де проводиться антитерористична операція, вживали термін „Іловайський котел”. Зокрема, наголошували, що з 24 серпня впродовж кількох днів в Україну вторглися понад чотири тисячі російських військових – це вісім батальйонних тактичних груп збройних сил Росії. Кожна з них мала щонайменше 30 одиниць техніки і була посилена великою кількістю танків. Це ті кількості, які  у Генштабі Збройних Сил України нібито змогли точно підтвердити. Скільки насправді російських вояків перейшло тоді наш кордон – знають лише в Генштабі Росії. Саме через них поблизу Іловайська розгорнулися запеклі бойові дії, в результаті чого бійці сил АТО потрапили в оточення і зазнали значних втрат.

Що саме в жахливому „Іловайському котлі” може  бути й її Олександр, жінка навіть не припускала. Вона знала, що його бригада базується поблизу Старобешевого, що на Донеччині. І саме там ніби активних бойових дій українські військові з сепаратистами та російськими найманцями не вели.

Вона помилялася. Їх бригада таки потрапила в Іловайський котел. Це вже згодом, через багато-багато місяців, коли у Дніпропетровському госпіталі  Світлані вдасться зустрітися з його товаришами по службі, які, на щастя, тоді вціліли, жінка дізнається, де і як загинув її син.

93-тю окрему Харківську механізовану бригаду кинули на прорив Іловайського котла. Олександр на великоваговому автомобілі вивозив українських військових, які опинилися не в обіцяному російськими найманцями „зеленому коридорі”, а в справжньому пеклі. „Метал, земля, тіла змішалися в одне ціле…” – скажуть їй потім синові товариші. Під шаленим обстрілом йому таки вдалося вивезти частину українських військових, здавалося, у безпечне місце. Сів у кабіну їхати за іншими вояками, і тут в автомобіль влучив ворожий снаряд…

І все ж  мати жила надією – Саша живий, можливо у полоні… Але вістей ніяких не було. Вона оббивала пороги різних державних установ, волонтерських організацій…Не витримавши нервового напруження, жінка поїхала у Кіровоград і здала аналізи  ДНК, які відправили у Київ на дослідження. Через місяць їй зателефонували з обласного центру: „Є результат…”

Було встановлено: ДНК Світлани на 99,996 відсотків зійшлося з   ДНК, яке було взяте з залишків тіла, доставленого з зони АТО у Дніпропетровськ 3 вересня 2014 року.  І мати відразу поїхала у Дніпропетровськ. Там, знову ж у центрі судово-медичних експертиз підтвердили одержаний у Києві, у центральній базі аналізів ДНК,  той же результат. А на фотознімках, зроблених перед похованням залишків тіла №654, жінка впізнала… Сашині зуби.

І тут матері довелося визнати – помилки не могло бути – це її син. Зібравшись з силами, вона поїхала на  Краснопільське кладовище, де, як їй повідомили,  він похований.

Маршрутка мчала її на околицю Дніпропетровська, а їй здавалося, що автомобіль рухається, мов черепаха. Потім жінка довго бродила серед майже двохсот свіжих могил у пошуках таблички з написом №654. А нарешті, знайшовши, впала на могилу…

Коли отямилася від сліз і крику, чомусь подумала, що  під цими горбиками з свіжовиритої землі з небагатослівними написами на табличках лежать всі її сини… Тільки згодом помітила на кладовищі й пам’ятний меморіал загиблим героям АТО, який, видно було, відкрили недавно.

Світлана розповіла, що  й сьогодні не може пробачити собі двох речей. Перше – що віддала Саші повістку, друге –  що не наговорилася з сином, коли він телефонував їй у її день народження. Як з’ясувалося, востаннє…

Але ці думки відходять на задній план, коли мова заходить про її бажання. Перше з них  – жінка  буде старатися допомогти  пораненим українським військовим, які проливають кров за цілісність рідної України! „Ми повинні зберегти тих, хто вцілів”, – пояснює вона. Друге бажання – зустрітися з Патріархом Української Православної Церкви Київського патріархату Філаретом і попросити його, щоб в усіх українських церквах в один і той же час прозвучала одна і та ж молитва за мир на Україні. Можливо, саме тоді Бог почує ці слова.

Світлана не планує перепоховати Олександра в Олександрівці. „Він там, у Дніпропетровську, лежить серед своїх, з якими був до кінця…”, – пояснює вона. А 29 серпня, у день загибелі сина, Світлана поїде  на могилу сина. Хоче взяти з собою й його хрещених батьків. Там, у поминальних словах, вони скажуть Саші, який навічно залишився двадцятишестирічним, що низько вклоняються  йому, простому хлопцеві з героїчним характером, від імені всіх – рідних, друзів, однокласників, вчителів, всіх жителів Олександрівщини.

Галина Шевченко.


Comments:

Напишіть відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*