Важливо

Андрію Гурічеву. Дякуємо, що ти був

Справжні чоловіки повинні тримати слово. Зобов’язані. І чим сильніший чоловік, тим більша відповідальність. А якщо чоловік – чемпіон світу, та ще з пауерліфтингу? Тоді сумнівів ніяких і бути не може. Його слово – непорушне.

Тоді як же так, Андрюшо, що наш договір вже недійсний? Я ж, коли волонтери організували тобі прилад нічного бачення, просила не так вже й багато – зовсім маленьке повоєнне інтерв’ю. Ми вірили, що у нас – купа часу, адже тобі в цьому червні стукнуло всього 24.

Але не відбулося.

Але не відбудеться.

Ось, пишу з голови. Думаю. Згадую. Інтерв’ю не вийде, вийде ессе…

Пам’ятаєш своє дитинство?

А тебе пам’ятають. Починаючи з вихователів дитячого садка і закінчуючи директором гімназії, яку ти закінчив – всі вважали тебе улюбленцем і не особливо це приховували. Може, тому, що любили тебе не за те, які в тебе батьки, а за те, ким є ТИ. Тебе звали в ту саму гімназію, яку ти закінчив із золотою медаллю, щоб ти був членом журі на інтелектуальних конкурсах. Так і познайомилися. Симпатичний, розумний, іронічний, артистичний студент Севастопольського національного університету ядерної енергетики та промисловості, який ще не був чемпіоном світу. Все у тебе було попереду – кілограми медалей і кубків, поїздки зі своїми вихованцями на міжнародні змагання, диплом СНУЯіП і спроба отримати другу вищу, для чого тобі не вистачило лише часу, нахабні місцеві журналісти, які допитували тебе на предмет чудодійних рецептів успіху. А ти бурчав, мовляв, “пахати” потрібно!

Ніколи не забуду, як ти заскочив до редакції з целофановим пакетом, а в ньому – нагороди дзвенять. Свіжачок. Як ти сміявся, мовляв, які мої кілограми, а я дивуюсь, яку вагу «бере» цей сяючий безпосередній хлопчина на змаганнях.

Тебе пам’ятають викладачі музичної школи! Ти там вчився на вокальному відділенні, був учасником ансамблю. Потім казав, що «музикалці» вдячний за те, що не залишала зайвого вільного часу і ти отримав можливість розпоряджатися часом вже у свідомому віці. Ти взагалі умів бути вдячним, це в наш час рідкісний дар… Про тебе згадують викладачі, кажуть, талановитий хлопець, дивуються, що не присвятив себе сцені…

А потім ти якось дуже різко виріс. Хтось думає, що чоловіком можна стати з роками. Хтось впевнений, що чоловіком можна стати з жінкою. Але справжнім чоловіком стають з появою справжньої відповідальності. Саме тому ти став добровольцем.

Ми знали, що ти не той, хто буде відсиджуватися за чужими спинами. Чого вартий один Донецький аеропорт! Ми боялися тобі дзвонити. Хвилювались, коли був поза зоною або не брав трубку. Пам’ятаєш, як ти пару тижнів тому видерся на тополю, щоб поговорити з нами? Ти дзвонив зрідка, бо не хотів бути нав’язливим і просити зайвого. Звертався до волонтерів або до батька. Але не матері – боявся, що зрадницький звуковий фон відкриє їй «крихітний» секрет – а син-то не в штабі! Мати спілкувалася з тобою «на свята». Про те, що її син протягом року виконував складні бойові завдання, вона дізналася тільки тепер.

Ти працював, не шкодуючи себе. За рік скинув 30 кілограмів ваги. І все одно жартував: «Ніяк не можу визначитися, у мене дупа примерзла до БТР або пустила туди коріння?». Ти просив про допомогу часто не для себе, а для тих, хто був з тобою поруч, чим значно спрощував нашу діяльність, якщо вже бути чесними.

Пам’ятаєш той далеко не кращий прилад нічного бачення, який ми тобі придбали? А як ти передзвонив з вибаченнями, що його осколком розбило? І практично втішав нас: «Але ви не турбуйтеся, я собі у сепарів вже новий віджав!». Але ми і так не турбувалися, ми раділи, що ТОЙ осколок вибрав своєю ціллю ПНВ. А не того, хто цей прилад в руках тримав.

Пам’ятаєш, як ви переганяли техніку і проїздом побували у Новомиргороді? Ми побачили армійські машини, зловили (самі не вірили своїй удачі!) тебе і затарили в спішному порядку всякими смаколиками зі складу. Ніколи не забуду, як ти у військовій формі підходиш ходою впевненого у собі мачо до складу, а звідти вискакують дві смішні тітки-волонтерші з криками, що «ура, наше ластів’ятко приїхало!». Ось ні за що б не подумала, що ти, геройський хлопець, так мило зніяковієш.

Дні через три ти подзвонив нам і суворо відчитав: «І хто ж у нас там такий добрий волонтер?». Виявилося, що в закрученій трилітровій банці було спиртне. А ми думали – сік. Або компот. Та ми в терміновому завантаженні взагалі нічого не думали! Ну, така банка була тільки одна, тому нам це роздовбайство зійшло з рук.

Пам’ятаєш, як просив не сигарет, а насіння, щоб вночі на посту не палили – так тобі було б спокійніше за товаришів по службі?

Господи, скільки всього було, безглуздого і незначного, такого, про що й говорити не варто.

Пам’ятаєш нашу останню або передостанню зустріч, коли ти подарував нам прапор України ЗВІДТИ?

Ти приїхав здавати сесію. І трішки відпочити. І трішки побачити рідних, близьких і не дуже. Зустрілися, зраділи, кава-морозиво – мій День народження.Пам’ятаєш, як ти кинув у трубку: «Буду через 20 секунд!»? Ми почали зі сміхом вголос відраховувати секунди – і на цифрі «нуль» двері відчинилися. Це ти привчив нас, що за кожне, саме незначне слово, ти несеш повну відповідальність.

Ми весь час спілкування почувалися винними – бо відсиджувалися за твоїми плечима. Безглузді мирняки. Хоч нас цим і не дорікали ті, хто на передовій, ми-то знаємо, хто тримає небо над нашими головами.

Ти тоді сказав, що тебе дивують чоловіки в тилу, які заявляють, що будуть воювати, якщо прийдуть СЮДИ. І взагалі – прийдуть сюди, тоді будуть думати, що робити.

– Вони не розуміють, що якщо прийдуть сюди – це означає, що ми, тобто ті, хто за останній рік чогось навчився на війні, вже склали свої голови, – сказав тоді ти. – Ми не будемо відступати до рідних міст. Кожен знайде СВОЮ висоту. І якщо прийдуть сюди, значить – в мирні міста, де ніхто не знає, що можна протиставити агресорам, прийдуть ті, хто вміє вбивати.

Не ручаюся за точність цитати, я ж тоді розраховувала на повоєнне інтерв’ю і нічого не фіксувала. Але зміст був саме такий.

Ми говорили по телефону за один день до твоєї смерті! Ти дивувався, що я змогла додзвонитися, тому що зв’язку у вас немає. А на пропозицію передати щось батькам відповів: «Не потрібно. Я кажу, що якщо від мене немає звісток – все в порядку. Якщо щось трапиться, їм повідомлять».

Коли мені сказали, що тебе вже немає, я не повірила. Ми всі сподівалися, що це помилка. Потім ми плакали, пиляли себе, що не все зробили, щоб тебе вберегти. І знову плакали. І прийшли вночі зустрічати тебе. І наступного дня провели в останню путь – з усього району люди приїхали! І, попрощавшись, знову плакали. І посміхалися, згадуючи твої жарти і приколи – ти в цьому був майстер. І знову плакали, бо нових жартів вже не буде.

А потім зникла твоя сторінка в соцмережах, куди збіглося все генетичне сміття з просторів інтернету, щоб розповісти, що «хороший хохол – мертвий хохол». Люди, які недостойні такими називатися, прийшли, щоб отруїти життя тим, хто сумує за тобою.

Мені буде не вистачати цього твого останнього інтерв’ю, що не відбулось.

І ще.

Спасибі, що ти був.

Олена Белінська,  http://novomirgorod.com/


Comments:

Напишіть відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*