Важливо

Репліка письменника Василя Бондаря до не народного “Народного слова”

“Нова газета” отримала і опублікувала лист від Голови Кіровоградської обласної організації Національної спілки письменників  Василя Бондаря, у якому він озвучує свою репліку до редакції “Народного слова” щодо їхньої інформаційної політики.

Пропонуємо читачам Першої електронної газети лист Василя Бондаря без змін і редакційних виправлень:

“Знаючи давню пристрасть і незмінний русофільський світогляд пані Валентини Бажан, я не дивуюсь, що нині газета «Народне слово» стала рупором агітації за так звану історичну назву обласного центру (всі, які були, історичні, бо належать історії).

Але так не має бути, бо ж газета не її приватна, а державна, громадська, що видається на кошти передплатників, які мають різні уподобання і по-різному бачать майбутнє нашого міста, в тому числі й того, яке ймення йому носити: нав’язане нам колонізаторами, одвічними ворогами України російськими імперіалістами, чи вибране в демократичний спосіб сучасними, вільними від російського месіанства мешканцями міста і цілої України. Це елементарне правило журналістики, яке мали б сповідувати і державне видання, і її редактор – надавати газетну площу в дискусіях різним поглядам, а не лише боськам та шляховим в даному конкретному випадку.

Ось і в позаминулому номері («Народне слово» за 11 червня) «єлисаветградець» Анатолій Синицин опублікував автограф відомого й компетентного науковця Леоніда Куценка, який нібито був ревним прихильником Єлисавету. А от В. Бондар і Г. Клочек, мовляв, нас обманюють, коли говорять під час громадських слухань, що «Куценко виступав проти повернення місту його історичної назви». Не узагальнюйте, пане Синицин, факту, якщо не відаєте його трансформації в часі. Бо правда така, що в добу горбачовської Перестройки, коли комуністи вже не мали сил затикати рота чесним і мислячим, багато хто навіть з авторитетних гуманітаріїв краю, закликаючи позбутись ганебного наймення «Кіровоград», орієнтували народ на Єлисаветград чи спрощене наймення Єлисавет. Можу назвати багато таких авторитетів, моїх друзів і приятелів, але не буду цього робити. Бо багато хто з них тоді через зашореність суспільства і любов до «старшого» брата не вірили в можливість надання місту української назви. Але дуже скоро більшість із них прозріли. Зокрема, Леоніда Куценка вразив факт нахрапистої і безпардонної агітації за Єлисаветград (читай – за «русский мир») православних попів Московського патріархату, і він зрозумів – з такими йому не по дорозі. Перші роки ХХІ століття – роки роздумів і визначення Л. Куценка в плані ставлення до майбутньої назви міста, в якому він жив і яке любив. Я ось наведу два автографи Леоніда Васильовича на книгах, які він мені подарував: «… в день звіту обласного проводу ОУН. Добра від Неба і людей. Леонід Куценко, 16.03.2003. У місті без імені» (Л.К. «Князь духу», Кіровоград, 2003); «Докладав рук і душі Л. Куценко. 25.08.2005. Степ» (Л.К. «Дон Кіхот із Кам’янця-Подільського. Микола Чирський. Літературний портрет», Київ, ТОВ «Імекс-ЛТД», 2005).

Про що говорять ці автографи й означення топонімів чи місця знаходження? Про те, що науковець вже усвідомив справжній (чужий, фальшивий і підступний) зміст тієї «історичної» назви, але ще не визначився із назвою новою, яка б була сіллю, цвітом і духом цієї степової праукраїнської землі.

Найкраще відповів би пану Синицину й усім, хто й досі забамбулений Лисаветом (певно, таких ще в нас чимало), сам Леонід Куценко. На жаль, він цього зробити не зможе. Тому гріх використовувати його чесне ім’я задля свідомих маніпуляцій.

P.S. Репліку пропоную «Новій газеті», оскільки «Народне слово» відмовилось її публікувати”.

Василь Бондар,  письменник.


Comments:

Напишіть відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*