Важливо

Козацький край: український історик про перейменування Кіровограда

Український історик Тарас Чухліб на шпальтах “Голосу України” розповів про Кіровоградщину як про козацький край, де немає місця для реанімування імперських амбіцій.

Українська козацька держава існувала майже півтора століття – з 1648 р. по 1770- 1780-х рр. Тоді українці почали активне освоєння земель сучасної Кіровоградщини, історичного Задніпровського краю України-Русі. Українці, більшість яких асоціювала себе з козацтвом, самовільно створюють тут займанщини та слободи. Землі у межиріччі Дніпра та Південного Бугу, так звані Задніпровські місця України, лежали тоді в спірному прикордонні Речі Посполитої та Кримського ханства. Відомий лист Хмельницького від 11 квітня 1649 р. до перекопського мурзи Пері-аги засвідчує контроль гетьманської влади над приінгульськими землями: “…Зволь поклопотатися, щоб Й. М. П. Тогай-бей, а також інші наказали своїм військам переправитися по цей бік Дніпра і біля Інгульця кочувати, бо, напевне, знову буде війна (ляхів) з нами”.

Історичні джерела підтверджують, що протягом другої половини XVII – середини XVIII ст. на землях північної та придніпровської території сучасної Кіровоградської області існували поселення, що належали до Чигиринського, Уманського, Полтавського та Миргородського полків Гетьманщини. Окрім того, протягом 1664–1676 рр. тут існував Торговицький полк (центр – суч. с. Торговиця Новоархангельського р-ну) Української козацької держави. Від 1730-х рр. на південні та південно-західні землі сучасної Кіровоградщини також поширюється адміністративна влада полковників Кодацької, Бугогардівської та Інгульської паланок Війська Запорозького Низового. Інгульська паланка – це землі між Дніпром і Південним Бугом аж до Дніпровського лиману, тобто на південь від кордону, встановленого між Османською та Російською імперіями у 1740–1742 рр.

Українські козацькі поселення виникали тут від середини XVII ст. і до 1750-х рр. У переважній більшості населені пункти, засновані за доби Української козацької держави, існують досі у складі Кіровоградської області. Українські козаки освоїли цю територію, завдяки чому стало можливим будівництво тут опорного пункту Російської імперії. Ось які поселення з ойконімами українсько-козацького походження існували у “малому колі” навколо побудованої на Задніпров’ї у 1750-х рр. Фортеці Св. Єлизавети – сільця Лелеківка та Підгайці, хутір Обознівка, Високі Байраки, Червоний Кут, Червоний Яр, Велика, Солодка, Дубова, Злодійська та Озерна Балки, Грузька та Омельницька слободи. У “середньому” колі, що межує з сучасним Кіровоградським районом, це: хутір Усівка (Олександрія, суч. райцентр), місто Новомиргород (райцентр), містечко Інгульська Кам’янка (Кам’янка, райцентр), хутір Устимівка та село Онуфріївка (райцентри), зимівник Підмогильний тощо. Усього понад 15 з 21 сучасного райцентру Кіровоградської області мають козацьке походження.

Звідки беруться топоніми

Якщо звернути увагу на ойконіми (власні назви поселень), гідроніми (назви річок та озер) та дрімоніми (назви порослої деревами місцини), які виникли задовго до появи топонімів “Фортеця Святої Єлизавети” (1750-ті рр.) і “Єлизаветград” (1770-ті рр.), то у переважній більшості вони мають слов’янсько-українське (до 60 %), тюркське (до 30 %), іраномовне (до 5 %) та інше, в т. ч. російськомовне (1 %), походження з історичної та лінгвістичної точки зору. Питомо російські назви почали з’являтися на території сучасної Кіровоградщини лише після придушенням Москвою повстання Івана Мазепи у 1709 р. та із запровадженням імперських установ (Перша Малоросійська колегія) в Україні у 1722 р.

Нині склалася дивна ситуація. В незалежній Україні у результаті відмови від радянського спадку, відродження та формування національної історичної пам’яті громада Кіровограда хоче змінити “меморіальне” ім’я їхнього міста, що пов’язане з партійним лідером Кіровим, але водночас немало тутешніх жителів бажає повернутися до ойконіму, який включає до себе ім’я Єлизавети (Єлисавети). Однак ця назва водночас уособлює і Російську імперію, і Російську православну церкву…

Зазвичай топонім є продуктом колективної творчості, зумовлений історичними та природними умовами і таким чином безпосередньо чи опосередковано відбиває фізико-географічні особливості та культурно-історичні процеси на певній території. Але чи ойконіми “Фортеця Св. Єлизавети” (1752-1784 рр.) та “Елизаветград” (1784–1924 рр.) творило українське населення “Задніпровських місць”? Чи відображають вони природні особливості Придніпровської височини? Очевидно, що – ні.

Відмова від чужої назви

Хіба дочка Петра І, імператриця Єлизавета Петрівна, засновуючи Нову Сербію (1752-1764 рр.) на землях козацької України, враховувала інтереси гетьманського уряду та прислухалася до Коша Нової Запорозької Січі? Ось один з указів Єлизавети про депортацію українців із земель, де нині стоїть Кіровоград: “В будущую весну не одних токмо Полтавского полку, но и з протчи всех Малороссийских обывателей из запорожских поселений высланы внутрь Малой России за силу прежде посланных в Кош Войска Запорожского з Правительствующего Сената ее Императорского Величества грамот неотменно, и для того им, обывателям, в наступающее весняное время землю орать и з других грунтов користоваться недопущено… Зараз к обьявленной высылке всего Малороссийского народа… В силе высоких повелений полное к высылке оного Малороссийского народа наставление и довольную команду, велеть тех же живущих и невказанно населившихся Запорожских слободах, а наипаче в Заднепрянских поселениях малороссийских обывателей …к выходу внутрь линей неотступно понуждать”.

Отже, Фортеця Св. Єлизавети побудована на захоплених у нашого народу землях, звідки було депортовано українське населення. Це – частина продуманого наступу імперії на чолі з Єлизаветою, а потім — Катериною ІІ на “вольності” Запорозької Січі. Чи прихильники назви “Єлизаветград” не знають, що її затвердила своїм указом у 1774 р. та російська імператриця, що “розпинала” (за висловом Шевченка) Україну?

При відродженні історичних назв треба позбавлятися заідеологізованості топонімів. Проаналізуймо топонімічну назву “Елизаветград”:

– по-перше, вона насильно привнесена та асоціюється зі знищенням давніх державних інституцій України — Гетьманщини та Запорозької Січі;

– по-друге, вона ідеологічно заангажована та негативно впливатиме на формування історичної пам’яті, особливо у боротьбі з постійною загрозою експансії “русского мира”.

Пропозиції щодо перейменування

Можемо запропонувати громаді Кіровограда, Кіровоградщини та усієї України:

Перше – відмовитися від нав’язливої ідеї повернутися до ойконіма суто російсько-імперсько-квазіправославного походження. Адже згідно з рішенням сенату Російської імперії військове поселення на місці сучасного Кіровограда хоч і було названо на честь Св. Єлизавети, матері Іоанна Хрестителя, але передбачало увічнення “заслуг” імператриці Єлизавети Петрівни з “богообраного” роду Романових. Якщо хтось хоче ностальгувати за російсько-імперським періодом в історії міста та приймати тут російських туристів, то можна один з міських районів назвати “Єлизаветградським”. Врешті, ніхто не заважає уживати цей топонім у турбізнесі, музейній справі, краєзнавстві.

Друге – відобразити у новій назві області історико-географічний хоронім регіону “Задніпров’я”, “Задніпровські місця”, “Задніпрянські поселення”, “Задніпровський край”. Адже ці назви існували понад 150 літ у Козацькій державі. Цей топонім пов’язаний з історичними і географічними особливостями краю, а лінгвістично – питомо український. Отже, пропонуємо для обговорення такі назви області, як “ЗАДНІПРОВСЬКА” або “ЗАДНІПРЯНСЬКА”.

Третє – відобразити у новій назві міста давні гідроніми “Інгул”, “Великий Інгул”, які існують на цих землях уже понад 500 літ. З цими назвами найбільшої у краї річки пов’язані інші топоніми, що походять з часів Української козацької держави. По-перше, це – назви поселень “Інгульська слобода”, або ж “Інгульська” (сучасний Кіровоград поглинув його), “Інгульський Кам’янець”. По-друге, назви адміністративної територіальної одиниці Війська Запорозького Низового – “Інгульська паланка” (інші назви “Інгульське відомство”, “Інгул”), яку очолював полковник Інгульський. По-третє, це – гідроніми “Інгулець”, “Малий Інгулець”, “Інгульська Кам’янка” та похідний від цього топонім – “Приінгулля”. Топонім, який мав би у своїй назві корінь “Інгул” (нині місцева громада дедалі частіше використовує словосполучення “Місто на Інгулі”), відбивала б історію Козацької доби, географічні особливості краю, а також поєднувала українство з тюркським світом та задавнювала історію краю добою існування тут Великої Скіфії. Адже, за легендою, давні тюрки лише перейменували цей скіфський, потім слов’янізований у добу Київської Русі, гідронім на свій лад. Річка Інгул уперше згадана на мапі-портолані Весконте Петра (Італія, Генуя, 1313).

Отже, громаді Кіровограда пропонуються такі науково обґрунтовані варіанти назв їхнього міста, що враховують історію населеного пункту: “ІНГУЛ”, “ІНГУЛОГРАД”, “ІНГУЛ-МІСТО”, “ВЕЛИКИЙ ІНГУЛ”, “ІНГУЛЬСЬК” та “ВЕЛИКОІНГУЛЬСЬК”.

* * *

Якось відомий учений Райнгард Козеллек зазначав: “Історія понять (зокрема і топонімічних назв) нагадуватиме нам, що слова та їх вживання є для сучасної політики та політиків важливішим засобом, аніж усі інші види зброї”. Війна історичних понять і сьогодні триває, і у цій боротьбі ми повинні відстоювати своє право на самобутність.

Тарас Чухліб, доктор історичних наук, провідний науковий співробітник Інституту історії України НАН України.

1. Документи Богдана Хмельницького (1648–1657 рр.). — К., 1961. — С. 114.

2. Архів Коша Нової Запорозької Січі. Корпус документів 1734–1775. — Т. 3. — К., 2003. — С. 93.


Comments:

Напишіть відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*