Важливо

Кіровоградець із “чорної бригади”: “Брати із собою осколок – погана прикмета”

Кіровоградець Владислав Хлєбас по закінченню кібернетико-технічного коледжу за спеціальністю електрослюсар 4 розряду пішов служити до армії на трирічний контракт.

У травні вже минає другий рік служби. На захист держави став у лавах 72-ї білоцерківської бригади. Спочатку був гранатометником, а потім став танкістом навідником. «Наша бригада найбожевільніша», – сміючись розповів військовий. «Нас навіть сепаратисти називають «чорна бригада»».

Після року перебування у зоні АТО, хлопець лікується у кіровоградському обласному госпіталі від психологічних розладів. Спочатку навіть лежав у психічній лікарні на селищі Новому.

Із зони АТО у Владислава тяжкі спогади: «Там, на Сході, морок, страх, бруд. Люди зазвичай налаштовані 50 на 50. Деякі зустрічають зі сльозами на очах, ну а деякі плюють у спину. Були й такі, що телефонували сепаратистам, коли проїжджали наші колони. І ті стріляли по нам із «ГРАДів». Серед наших вояків будо багато зрадників. За підірвану колону чи за будь-яку машину давали 15 доларів».

«А ще була історія. В нашій бригаді служив хлопець з Луганської області. Його знайома повідомила сепаратистам, що він служить в українській армії. Ті знайшли у військкоматі його особову справу й телефоном почали погрожувати. Його мати розповідала навіть, що до неї додому приходило двоє чи троє мордоворотів, які погрожували розправою. І все. Буквально через 2 місяці хлопчина пішов по воду, і за невідомих обставин йому переламали череп і нанесли три ножові поранення. Він лікувався у шпиталі. Але потім вся його сім’я перебралась у Росію. То зараз він там».

«Чому нашу бригаду називають чорною? Бо ми завжди «відзначались». Наприклад у Маріуполі на 9 травня сепаратисти розбомбили міліцейський відділок і засіли там. А наша бригада влетіла туди, дала «дрозда», і назад. А ще в інтернеті є відео, де наш боєць на БМП через барикади перескакує».

Владислав згадує, що спочатку сепаратисти не були так гарно озброєні. «До перемир’я у них була лише стрілецька зброя, максимум гранатомет. А після першого перемир’я почалися всілякі міномети,гради, танки, їх добре відгодували».

Щодо військових прикмет, то за словами хлопця, поганим знаком було брати з собою осколки.

Були на війні й радісні миті. «Щасливим моментом було відзначення мого 21-го Дня народження 29 листопада минулого року. Це було під Волновахою. Так добре мене ще ніхто не вітав. Уявіть: о дванадцятій годині ночі 30 чоловік співає “Happy birthday to you”. Тоді ще волонтери приїхали…».

Згадуючи початок війни, Владислав говорить, що бійцям бракувало фахових знань. «Перші місяці було дуже тяжко. Ми навіть не знали як правильно окопуватися. У нас були навчання , але не такі як треба, а за старим радянським зразком. Ми були неготові до сучасної війни. Буквально через 2 тижні російські «ГРАДи» вщент стерли наші сили під Амвросіївкою. Там залітає снаряд, там щось гуркоче, все палає…», – з жахом пригадує хлопець.

Серед пережитого було й зрадництво солдатів.

«Після того, як Амвросіївку накрили обстрілами, наше начальство просто «скрутило вудочки» і зникло. А ми, й тамтешні добровольці з внутрішніх військ, лишились на блокпосту. Спочатку ми з хлопцями там стояли півтора місяці, повоювали на славу. А потім приїхала заміна. Нас попереджали, що вони «гнилі». Наприклад, починається обстріл, а блокпосту немає, поїхав з іншою колоною, яка відступала. А ми залишилися з екіпажем. Не знаю що з нами і було б, якби нас не підібрала 95-та житомирська бригада. Це було в Амвросіївці. Там багато хлопців погоріло…

Потім спільно з цією бригадою ми організували відхід наших бійців з переправи, у якій вони перебували в оточені протягом 22-х днів. Ми зробили їм коридор і три доби прикривали, поки по них працювали російські «ГРАДи». Нам вдалось вивести залишки 51-ї, 55-ї, 72-ї, 79-ї бригад. Це приблизно 1500 чоловік. Так сталось, бо деякі бригади пішли через Росію, а деякі залишились і прикривали їхній відхід, а потім своїми силами добирались до Слов’янська. Наші машини були підстрелені під Красним Лучем. Там зараз знаходиться база 95-ї бригади. Добре, що ми змогли вчасно вийти і пересісти на БТР, коли нашу машину підбили. Так ми і наздоганяли наші колони, серед яких були і танкісти, і піхотинці. До Слов’янська ми добрались 12 серпня. А за паперами, вся 72-а бригада була виведена із зони АТО ще 8 серпня. Потім ми ще своїми зусиллями добралися до Мелітополя, де отримали 10 діб відпустки.

Владислав розповів, що після відпочинку з новою технікою відправився у зону АТО. Довелось служити під Волновахою. Як тільки українські військові підійшли до населеного пункту, сепаратисти почали його обстрілювати, аби налаштувати місцевих проти Збройних сил України. Мовляв, поки вас тут не було, ніхто не стріляв.

«Також працювали ворожі снайпери. Їм пощастило поцілити в нашу машину, коли ми вночі під’їжджали до блокпосту. Машина, що їхала позаду, підсвітила фарами і нас помітив снайпер. Він підбив нам праве крило автомобіля. А от мені пощастило знищити два ворожі «сави».

Владислав говорить, що зараз приходить переосмислення служби у зоні АТО.

«Якщо спочатку служба у зоні АТО була за наказом, то зараз же це потрібно аби помститись за наших хлопців. Ми навчились всьому, що треба. І я зовсім не шкодую, що пішов на Схід. Якби можна було повернути час назад, я все одно б пішов воювати. Бо хто якщо не ми…»

Щодо особистого життя, то за словами Владислава, з цим не склалось.

«Дівчини у мене немає. Поки я був в армії вона була, а от як приїхав, її і не стало. В чому проблема до цих пір не знаю. Значить доля така».

Хлопець вдячний волонтерам. «Якби не волонтери, ми б не вижили».

Військовий розповів, що ніколи б не здався у полон.

«У мене завжди з собою була граната. Навіть тоді, коли розумієш, що це вже все, хоч із собою, але я заберу 3 або 4 чоловік. Тільки так».

 Анастасія Андрієнко, студентка КДПУ ім. В. Винниченка,  для Першої електронної


Comments:

Напишіть відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*