Професор, доктор філологічних наук Григорій Клочек написав некролог в пам’ять про українського літературознавця, критика, доктора філологічних наук, професора кафедри української літератури Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка, який виховав кілька поколінь кіровоградської інтелігенції, Василя Марка.
Благодатне літо стоїть в Україні. Зелене, духмяне, сонячне. Наше степове місто у цю червневу пору наповнюється запахом квітучої липи. Можливо саме тому у ці дні прощання з Василем Петровичем приходять у пам’ять слова, які неодноразово чув від нього: «Я переїхав із Закарпаття у цей степовий край саме тому, що тут багато сонця. А ялюблю сонце».
І ці його слова постійно згадуються, коли читаєш у чисельних телеграмах, електронних листах, фейсбушних постах, що йдуть у ці дні з усіх кінців нашої землі, такі слова: «Світлий був Чоловік!», «Світлій Людині – світла пам’ять», «Світлий Учитель». І слова Чоловік, Людина, Учитель у цих прощальних посланнях пишуться з великої літери.
Він був зразковим педагогом вищого, істинно професорського рівня. А це означає, що він був справжнім ученим, перебував у постійному науково-творчому пошуку, і ця його лицарська відданість науці передавалася студентству – вони, студенти, добре відчувають справжність, легко розрізняють істинне від різного роду підробок. І тому цей його культ науки, культ любові до рідної літератури виховував у студентів повагу до своєї майбутньої професії – під його впливом вони починали розуміти її високий смисл. І ця повага та зацікавленість художньою літературою, що з’являлася у першокурсників на його лекціях і практичних заняттях, переходила у подальшому у зачарування назавжди художнім Словом, до вічної таїни якого він так уміло їх підводив.
Скільки ж то молодих учителів-словесників пішло у школу озброєними найголовнішим та найціннішим, що він віддав їм – любов’ю до рідного слова, здатністю розуміти і підніматися до геніїв нашої літератури. Такий вчитель-словесник є особливою цінністю в сучасній школі, бо йому випадає місія бути посередником між найбільшими духовними надбаннями українського народу і його, народу, молодими поколіннями.
Він був інтелігентом у всьому – в житті, в роботі, в стосунках з оточуючими. Був елегантним з жінками, довірливим і порядним з колегами. А на дружніх застіллях – душею товариства.
Прощаючись з ним у цей пронизливо сонячний, пропахлий квітучими липами червневий день, коли природа перебуває у розквіті своєї животворящої сили, згадуються поетичні рядки Бориса Олійника із його «Похорону вчителя»:
Як могли ви, учителю, вмерти, коли
Мені й так до нестями прикро?
Я ж вам вірив, як Богу. Мені ви були
За отця, і Духа, і… приклад.
Та коли б хоч вітрища ламали кущі
Чи осіння осмута висла,
Та коли б хоч лили трафаретні дощі, –
А то ж май зацвіта, як пісня!
Він сказав:
– Не вдавайся до самобиття.
Не спіши головою з кручі.
Я тому саме в травні лишаю життя,
Щоб його цінували учні.
«Щоб його цінували учні…»
І слідували Вашим, дорогий Василю Петровичу, життєвим принципам лицаря Добра і Краси – принципам видатного Вчителя учителів.
Вічна пам’ять і Царство Небесне Вам…
Григорій Клочек