Це лише на перший погляд назви населених пунктів, у яких ми живемо, чи вулиць та площ, по яких ходимо, не мають особливого значення. Насправді ж ці назви (або топоніміка) мають велетенський вплив, бо діють на рівні підсвідомого, непомітно формуючи наше ставлення до себе, історії свого народу та сусідів. Саме тому кожен завойовник відразу ж брався за нав’язування поневоленим своєї топоніміки, яка б щосекунди сигналізувала, що то немовби його власна земля.
Звісно робила це й Російська імперія та її спадкоємець Радянський Союз. Українцям, як нікому, судилося практично всюди на своїй землі довелося це відчути сповна. Німі свідки у вигляді накинутих радянських російських назв тисяч вулиць, площ, парків, скверів та сотень населених пунктів були покликані наочно й повсякчас втілювати ключовий московський міф про Україну як про нібито історичне непорозуміння. Українці у своїй незалежній державі були приречені існувати в королівстві кривих дзеркал. Навколо стояли пам’ятники тим, хто оголошував Україні війну чи упокорював її Голодомором-Геноцидом, а назви населених пунктів рясніли іменами осіб, які не приховували своєї ворожості до всього українського. Взяти бодай Кіровоград, Дніпродзержинськ, Артемівськ, Орджонікідзе тощо.
Найгірше ж, що повсюдна радянська топоніміка на рівні підсвідомого створювала і в Україні, і поза її межами ілюзію тимчасовості Української держави. Це було сигналом для Росії, шо Україна продовжує перебувати в зоні її впливів і все ще можна відіграти назад, повернувши українців у російське стійло. Без звільнення від такого спадку годі сподіватися на незворотність так тяжко вистражданих змін, започаткованих Революцією Гідності й окроплених кров’ю Небесної сотні та тисяч героїв, які загинули на полях новітньої російсько-української війни.
Однак позбуваючись радянської топоніміки, що нині прописано навіть законом, який нарешті ухвалила Верховна рада, треба не наступити на старі граблі, оскільки в деяких містах, зокрема і в Кіровограді, існує небезпека замінити радянські російські символи, на російські імперські під гаслом нібито відновлення первісних назв. Повернення місту назви Єлисаветград вкорінюватиме викривлене уявлення про історичне минуле краю й України, перешкоджатиме формуванню в українців почуття господаря у власній хаті, означатиме, що ми перед усім світом заявляємо: ці землі російські, а не українські. На радість Володимиру Путіну. Зрештою, поява на карті назви Єлисаветград стане наругою над пам’яттю десятків кіровоградців, які віддали своє життя за незалежність України у Вітчизняній війні 2014-2015 рр. проти агресії Росії.
Насправді вибір нових назв українським містам замість радянських є вибором цивілізаційним. Або наша нація одужує й починає сама себе шанувати, отримуючи перспективу гідного життя або, замінюючи російські радянські топоніми на російські з попередніх часів, сигналізуємо усьому світу, що ми згодні вічно плестися у російському хвості, тобто на задвірках історії. Вкарбувати на своїй землі чужі символи рівнозначне започаткуванню демонтажу власної держави. Більше того, це вияв не просто меншовартості й хуторянства, а й відсутності елементарної людської гідності. І як поєднати реальні дії з невтомними запевненнями про європейський вибір?
Та й суто «історичні» аргументи тих, хто запопадливо перед російськими окупантами пропонує повернутися до назви Єлисаветград, накульгують на обидві ноги. Фортеця Святої Єлисавети лише на перший погляд є відправим пунктом історії Єлисаветграда – Єлисавета – Єлизаветграда – Зінов’євська – Кірового – Кіровограда. Насправді закладення цієї фортеці як південного форпосту Нової Сербії, штучно утвореної Росією на козацьких землях для уярмлення України, було б неможливим, якби тут доти не існувало козацьких поселень. Заради Нової Сербії виселили 3905 дворів або 31240 душ українців. 26 із 40-ка крупних поселень Нової Сербії існували вже до її появи й були засновані козаками. Серед них Усівка (Олександрія), Трисяги (Новомиргород), Онуфріївка. Саме туди й заселили переселенців.
Фортеця Святої Єлисавети виникла в оточенні козацьких зимівників і вижила тільки завдяки їхньому існуванню та появі нових поселень, більшість з яких була заснована українцями. Це визнала навіть Катерини ІІ, указ якої від 14 лютого 1775 р. промовисто проголошував Єлисаветградом не просто фортецю, а фортецю з сукупністю навколишніх поселень.
Зрештою, не витримують наукової критики спроби від’єднати назву фортеці від імені російської цариці Єлисавети Петрівни. Як і у випадку з Санкт-Петербургом (місто Святого Петра), Катеринославом, Катеринодаром (Росія) цілеспрямовано використовувала перегук царських імен та імен святих.
Натомість існує науково коректний варіант перейменування міста, який відповідає усім науковим критеріям, гідно представить його у світі, водночас міцно прив’язуючи до української пуповини. Це назва Інгульськ від річки Інгул, на берегах якої розкинулося місто.
По-перше, назва міста за назвою річки, на якій воно стоїть, – типова світова та українська практика (м. Ромни – р. Ромен, м. – р. Сіверський Донець, м. Полтава – р. Лтава, м. Іннсбрук – р.Інн, м. Зальцбург – р.Зальц та ін.).
По-друге, назва Інгульськ відповідає історичним реаліям виникнення міста, оскільки закорінює його в козацькі часи, коли на цій території з’явилися перші поселення, які органічно переросли у властиво місто. Назва перегукується з адміністративно-територіальною одиницею Вольностей Війська Запорозького Низового – Інгульською паланкою, розташованою південніше на пограниччі сучасних Кіровоградської, Дніпропетровської та Миколаївської, Херсонської областей.
По-третє, назва Інгульськ – легка й милозвучна.
По-четверте, вибір такої назви продемонструє самодостатність українців, сприятиме формуванню у майбутніх поколінь відчуття патріотизму та поваги до власної історії.
Віктор Брехуненко
доктор історичних наук, професор, завідувач відділу в Інституті української археографії та джерелознавства імені М. С. Грушевського НАН України.