Важливо

З донецьких катівень – на Кіровоградщину. Історія випробувань солдата-патріота

6 діб на фронті і півроку в катівні. Але зламати волю героя сепаратистам так і не вдалося. Цю довгу, неймовірно болючу і складну історію світловодського воїна кореспонденту Першої електронної газети розповіли олександрійські волонтери. 

Не викликає сумніву: це cаме той випадок, який називається – історія випробувань, незламності та впертої боротьби за життя. Це історія тих чоловіків, які на собі відчули всю гіркоту буремної війни, усі жахіття полону, знущань та залякувань. Військовий, який все це пережив, нещодавно повернувся до мирного життя і тимчасово мешкає в Олександрії. Поговорити з ним особисто, на жаль, не вдалося, адже він категорично проти будь-якого спілкування. Його свідчення нам переповіла активістка Координаційного центру волонтерів м. Олександрії Ірина Кабанова, яка кілька тижнів поспіль допомагала воїну вирішувати юридичні та побутові проблеми.

Пригадуючи історію 25-річного світловодця, волонтерка з неприхованим хвилюванням зізнається, що він їй в сини годиться і що його особисту драму вона переживала вкрай гостро:

«Півтора місяці тому до Координаційного центру волонтерів завітали двоє олександрійців, які дуже просили допомогти їхньому товаришу, котрий нібито щойно повернувся з полону і потребує відновлення втрачених документів. Заляканий. Зламаний фізично й морально. З розладами пам’яті. Солдат, що поводить себе немов загнаний, заляканий звір. Ні з ким не спілкується. Нічого не хоче. І у всьому надто категоричний. Та й реальної підтримки від близьких немає, бо виріс напівсиротою, а років зо три тому втратив єдину найріднішу у світі людину – свою дорогу й люблячу маму. Лишився вітчим, який віднедавна своє земне щастя проміняв на горілку», – з гіркотою й смутком ділилася волонтерка.

Розуміючи, що психіка людини, яка пережила полон, піддається важким випробуванням, якщо не сказати тортурам, Ірина наполягала на особистій зустрічі з бійцем. І за тиждень-два нарешті достукалась. Після кількох тривалих телефонних розмов, Руслан (умовно назвемо його так, адже розповісти про солдата активістка центру згодилась тільки на умовах анонімності) погодився на особисту зустріч.

«Після визволення з полону й пережитих катувань, морально ужитися з перенесеним вкрай важко, людина відчуває себе вигнанцем, чужинцем, що скрізь зі своїми бідами сам-на-сам. Так почувався Руслан. Так крізь його розповідь відчувалося й мені, – з прикрістю констатує Ірина. – Чоловік навіть не зміг пригадати військову частини, у яку призивався зі Світловодського військкомату. У діючому бойовому підрозділі на позиції коректувальника вогню він прослужив недовго – всього 6 діб. І отямитись не встиг, як опинився у руках донецьких сепаратистів. Що таке армія достеменно й зрозуміти не встиг. З його спогадів відомо, що спершу утримувався в підвалі Донецького СБУ, потім кілька разів транспортувався до інших невідомих йому місць. Тричі за півроку мав змогу зателефонувати друзям. Як вижив і сам не розуміє. Майже два місяці поспіль зазнавав важкого побиття й залякування. При тому, постійно голодував, виживаючи лише на напівсирій перловці. А дехто з його побратимів додому так і не повернувся, поклавши своє життя на вівтар Донбасу».

полон атоРозтоптаний, морально знищений. Таким Руслан повернувся до Олександрії. Коли його визволили, він зрозумів, що більшість подій військового життя взагалі стерлася з пам’яті. І гірко, і страшно, бо все це результат безжальних катувань. Тоді організм, щоб вижити, вмикає захисну реакцію – забуває саме страшне. Добре, що знайшлися друзі, які підтримали і забрали його до себе в Олександрію, не залишивши наодинці з бідою. Добре, що потурбувалися й про його подальшу долю – знайшли волонтерів і лікарів.

А по суті, куди бійцю було подітися? У Захарівці (маленькому селі на Світловодщині), звідки він родом, нікого з близьких вже давно немає. Мама померла, коли Руслан навчався у військовому училищі. Останні роки чоловік мешкав у Дніпропропетровську, де працював і винаймав приватне житло. Коли на сході загострився конфлікт, без зайвих вагань вирішив підтримати своїх, пішов добровольцем на фронт. Та й втрачати було нічого.

«Тепер, повернувшись до мирного життя, доволі неприємним моментом для бійця стало те, що на фронті він втратив всі важливі документи – немає паспорта та військового квитка, без яких знову повернутися на передову, підтримати побратимів і помститися катам – не може» – розповідає волонтерка Ірина. А щоб відновити все це – треба час. Але з одягом, взуттям та коштами на перший час хлопцю допомогли одразу.

Щоб пришвидшити процес відновлення військового квитка, волонтери звернулися до Андрія Карло, Олександрійського військового комісара, і вже через нього – до Світловодського комісаріату. Наразі проблему полоненого тримають на особистому контролі як представники комісаріатів, так і обох (Світловодської і Олександрійської) РДА. Сподіваємося, що справа не зупиниться лише на «особистому контролі» і солдат незабаром отримає відновлені документи й повернеться до бойових побратимів, за якими відверто сумує.

Наталія Луценко для Першої електронної газети


Comments:

Напишіть відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*