Серед нас є багато людей, яким не пощастило. Для того, щоб вижити, вони змушені просити допомоги в інших. І не просто просити, а принижуватися, плазуючи з протягнутою рукою на міських тротуарах і чекаючи, доки хоч у когось з перехожих чи то серце здригнеться, чи то совість озветься.
Безхатченки, жебраки, обездолені й покинути діти – усі ці люди змушені побиватися на вулицях в пошуках хоча б якихось засобів для існування. Без постійного житла, нормального харчування і бодай якогось медичного забезпечення вони зазвичай закінчують своє життя неминучою смертю від загострення хвороб, алкогольної інтоксикації, гинуть в п’яних бійках чи випадкових пожежах, замерзають вночі на теплотрачсі. Середній вік таких «втрачених особистостей» складає 30-45 років. Це той найпродуктивніший період, коли людина (вже без юнацького максималізму, а зі зрілим світоглядом) може ефективно працювати, приносити реальну користь суспільству і просто жити.
«Нас ще змалку вчили виживанню в цих умовах. Люди не часто допомагають, тому якщо хочемо їсти або пити – ми змушені красти. Нам не пощастило, чи то з житлом, чи то з життям», – розповідають брати Денис та Богдан, які волею чи то долі, чи то безсилля опинились на вулиці.
Як показує життя і статистика в кримінальних хроніках, успішні люди, яким пощастило бодай мати житло і сім’ю, не ставляться до безхатченків серйозно. Навіть більше – просто ігнорують їх і як рівних собі істот, і як глобальну суспільну проблему. До формалізму зведена і державна політика щодо таких «непотрібних людей». Адже, якби чиновники підійшли до проблеми жебрацтва дійсно серйозно і відповідально, то за двадцятиліття незалежності вона не набула б такого розмаху і, що головне, не перетворилася б у прибутковий бізнес українського криміналітету. Через байдужість суспільства діти-безхатченки часто стають жертвами педофілів чи потрапляють у сексуальне рабство, а молоді і фізично сильні люди – рабами на підпільних виробництвах чи донорами.
За підрахунками МВС України в країні станом на 2014 рік нараховується близько 30 тис. безпритульних. Реальна ж цифра в рази більша. Наприклад, дитячий фонд ООН ЮНІСЕФ підрахував, що кількість безпритульних дітей (!), віком від 10 до 19 років, в Україні становить близько 150 тисяч, тоді як офіційна статистика повідомляє лише про 12 тисяч.
Ускладнює ситуацію також війна на сході нашої країни, внаслідок якої велика кількість людей втратила житло, стали біженцями та переселенцями.
Реальну допомогу цим людям можуть забезпечити лише чітко організовані структури з стійким фінансуванням. Держава переконує, що це питання вирішується і що безхатченків стає все менше і менше. Але якщо так і відбувається, то тільки тому, що ці люди вмирають прямо у них на очах, на вулиці. Єдині, хто забезпечує допомогу, є волонтерські групи або групи, створені поодинокими меценатами. Такий вид допомоги є найдієвішим, оскільки він є, мабуть, єдиним який взагалі існує. Волонтери годують безхатченків, надають першу медичну допомогу, дають одяг та притулок. Проте діяльність таких груп обмежена як законами, так і ресурсами. Небайдужих людей мало, і ще менше з них, хто має час і кошти підтримати цей благородний рух.
На Кіровоградщині такими людьми опікується молодіжна міжконфесійна громадська організація «Милосердя», яку очолює Володимир Лебедєв, Кіровоградська філія «Червоного хреста» та «Армії спасіння». У центрі соціально-психологічної допомоги у безпритульних є шанс затриматись на півроку, щоб потім почати нове життя (тут як-то говорять, рятування потопаючих – справа рук самих потопаючих). Також про безхатченків не забувають і в соціальній службі, але відсутність фінансування і реального впливу у владних кабінетах, не дозволяє їм допомогти більше, ніж відновити втрачені документи. І то за умови, що людина вулиці прийде до них самостійно просити про допомогу (!), що буває вкрай рідко.
Одним словом, у Кіровограді немає організації чи структури, яка б систематично по всім пунктам займалася реабілітацією особистостей, які потрапили у складні життєві обставини. І це незважаючи на те, що у 2009 році на сесії міськради було розглянуто і підтримано законопроект «Про створення Кіровоградського центру обліку та тимчасового перебування бездомних осіб», але приміщення за 5 років чиновники так і не спромоглися виділити. Тим, хто одразу почне говорити «ой, як це дорого», варто знати один факт: кіровоградський міський центр обліку та тимчасового перебування бездомних громадян для реалізації даного проекту виграв грант від посольства ФРН в Україні на технічне оснащення притулку.
Олег Краснокутський, ГО «Флора», «Територія успіху» та КОБО «Нове покоління» вже не вперше намагаються спонукати міську владу до дії на користь громади (навіть мітинг з бездомними біля міськради влаштовували), але поки що їхні старання залишаються марними.
Чи не єдині, хто системно і з душею опікуються безхатченками – це молодіжна організація «Милосердя». Вони самотужки і літню їдальню для них побудували, і надають можливість раз у тиждень прийти скупатись та переодягтися, якщо треба – то й постригтись, і їжу для бездомних по «злачним» місцям Кіровограда розвозять. І коли людина, відчувши до себе доброту та небайдужість, починає довіряти і вірити, що життя можна повернути в інший бік – хлопці та дівчата з «Милосердя» відправляють бездомних на реабілітацію в християнський центр, де вони починають нове життя.
Багаторічний досвід реабілітації засвідчує, що у людей вулиці є шанс стати повноцінними членами суспільства. Єдине, що їм треба – наша допомога і віра в людину. Тому, коли наступного разу, проходячи повз безхатченка і, кинувши десяток холодних копійок у простягнуту руку, як відкупні для власної совісті, подумайте, що, можливо, вони чекають коли ви простягнете руку допомоги у відповідь і допоможете встати на ноги.
Анастасія Андрієнко для Першої електронної газети