Важливо

У серцях кіровоградців оселилися «Добровольці Божої Чоти»

Світлана Листюк
Журналістка
Світлана Листюк
Журналістка

Спочатку був Майдан. Сотні молотків синхронно трощили бруківку. Фігури, закутані в українські прапори носили каміння, котили шини, трощили все, що бачили навколо і будували з цього барикади. Барикади проти режиму і задля захисту життя. Сотні прапорів України і Правого Сектору розвівались над центральною площею Києва, яка перетворилась на криваве поле бою. Тисячі вогнів мобільних телефонів мигали в такт пісням «Океану Ельзи», мов зірки, в простріляному автоматною чергою небесному полотні. Стінка на стінку. Брат на брата. Один народ – різна ідеологія. Раби системи проти волі народу.

Таким спогадом-реквіємом починається документальний фільм «Добровольці Божої Чоти», який учора в кінотеатрі «Портал» презентували кіровоградцям автори і безпосередні учасники революції на Майдані та війни на сході.

Після тривожних кадрів з Майдану і ейфорії від перемоги Революції Гідності, великий екран заполонила траурна процесія. Тернопіль. Похорон. Чорні стрічки, ті ж самі прапори України і Правого Сектору. Прощаються з бійцем на прізвисько «Грізлі». Це була перша втрата України під час першого перемир’я. Ніхто не вірив у смерть хлопця, бо ж оголосили припинення вогню… Золотоверха церква. Поминальні вінки. Дівчатка з чорними стрічками тремтячими кроками йдуть попереду процесії і сиплять пелюстки квітів під ноги солдатам, на плечах яких покоїться закрита труна. Сонце пекло і сліпило камеру оператора. Здавалося, що літня спека, розбавлена солоними слізьми тернопільчан, вийшла за межі кіноекрану і задушливим шлейфом потягнулася в зал, торкаючись обличчя кожного з глядачів. І на обличчях з’являвся відчай незворотної втрати, а в серці туга й за нашими – кіровоградськими полеглими Героями.

«Це не влада довела країну. Це ми. Кожним хабаром, найменшою брехнею ми довели країну до цього», – каже воїн ДУКу (Добровольчого Українського Корпусу), який сидить за кермом військового авто, що мчить дорогою. За вікном майорить пошарпаний вітрами і часом синьо-жовтий стяг. Такий, мабуть є на кожній автівці наших захисників, як нагадування про те, за що вони борються – мирне небо і золоті лани, дбайливо засіяні руками українців. І як військове авто розриває сіре полотно дороги, що веде у напрямку Донецького аеропорту, так і простір кінозалу рветься від гучних звуків патріотичних пісень у виконанні гурту «Кому Вниз» та Олексія Бика (журналіста, співака і бійця ДУКу). Складається враження, що вони (воїни-добровольці і слова пісень українського гурту) не можуть існувати окремо, настільки органічно сплітаються рухи людей з автоматами і такти мелодій, польоти гранат і вібрації музики.

Авто примчало на військову базу Правого Сектору, де хлопці тренувалися перед боєм і збиралися на передову. Серед бійців є хлопці зі сходу й заходу країни. Всі стоять один за одного, як за самого себе. З ким воюють? Не з якимись вигаданими ополченцями, а зі справжніми найманцями і терористами, з російською армією. «Я русский, – каже з екрану чоловік з позивним «Зєльоний», – но я не кацап. Так жизнь моя сложилась, что я русским родился, но я живу здесь, в Украине, и защищаю свою землю от кацапов – от рабов системы».

Командир проводжає бійців і дає наказ повертатись живими. У них немає ні зарплати, ні спеціального статусу, але потрапити в зону війни для кожного з них – це винагорода. Про це з дитячою усмішкою і невимушеністю в погляді каже з екрану Дмитро Ярош. «Кожен має усвідомити, що це не АТО, а національно-визвольна війна».

І знову військові машини, танки, пошарпані прапори, але наші, рідні. Звуки мінометних обстрілів зливаються з саундтреками фільму в єдину потужну музичну композицію, яка хвиля за хвилею б’є по свідомості глядачів, як розгніване море об беззахисні скелі. Спалахи вибухів, тремтіння камери оператора, пусті церкви, розбиті села, аеропорт…

Донецький аеропорт – це передова, передовіша за всі передові, кажуть воїни. Це символ української звитяги і незламного духу. Ті, хто ззовні, сприймають боротьбу за цю руїну, як гру в «Контр Страйк». Для тих, хто всередині, це агонія у власній домовині, це боротьба за життя і волю, це створення легенди в ім’я майбутнього. Для захисників аеропорту це не гра, скоріше загравання зі «старою з косою», яка цього разу прийшла у вигляді зелених чоловічків.

Хлопці з автоматами і засліпленими від навколишньої темряви очима бігають залишками коридорів і терміналів, ховаючись від обстрілів і відстрілюючись у відповідь. Будують барикади з уламків того, що колись було стінами, перестінками, ресепшеном, магазинами, кріслами залу очікування… Худощавий чоловік в камуфляжі поливає водою з пластмасової пляшки дуло автомата і тоненька хмаринка пару підіймається над розжареною від стрілянини зброєю. Старший науковий співробітник заповідника Хортиця хвацько закидає на плече гранатомет і стріляє по ворогах, а потім, віддихавшись, розповідає бойовим побратимам про географічні особливості степової Донеччини. Перекур.

І знову мчить дорогою автівка. Цього разу – в польовий шпиталь, який колись явно був старими гаражами. На великих металевих дверях крейдою нецензурно, але правдиво написано, хто такі ДНРівці. «В аеропорту пожежа була. З обох боків нас зажали ДНРівці. Обстрілюють, – розповідає на камеру поранений хлопчак з Правого Сектору, ледве рухаючи губами, на яких засохла кров. – Поряд вибухнула граната, почало горіти. Дим. Нічим дихати. Ми відстрілювались і задихались один за одним. Відстрілювались і задихались».

Аеропорт тримався 242 дні. «Люди витримали. Не витримав бетон».

«Добровольцям божої чоти» зал аплодував стоячи. Народний героїчний епос про бійців ДУКу цей самий народ сприйняв на «ура». Були і посмішки, і сльози на очах, і завмирання серця, і тремтіння рук… Одного не вистачало – кіровоградського 3-го полку на екрані, адже фільм анонсувався, як стрічка про захисників аеропорту… Але і цей ніби не значний недолік миттєво відійшов на задній план, коли до імпровізованої сцени, де перед глядачами постали режисери фільму і член ДУКу Олексій Бик, вийшов наш герой – один з командирів кіровоградських спецпризначенців, який зі своїми бійцями боронив аеропорт.

І знову оплески вдячності, радісні посмішки глядачів і низькі поклони Герою від режисерів.

Трейлери до фільму:

Світлана Томашевська, Перша електронна газета.

Поширити:

Будьте першим, що прокоментував

Залишити коментар

Адреса вашої електронної пошти не буде опублікована.


*