Важливо

“Дивись, Саня, зараз відкриють пам`ятну дошку, а на ній – твій тато”

Сьогодні у селі Новоглиняному Добровеличківського району на будівлі школи відкрили пам`ятну дошку загиблому земляку. На відкриття дошки зібралися жителі трьох сіл Глинянської сільради і товариші по службі покійного старшини Віктора Гаркавенка – кіровоградські “кіборги” з 3-го полку спеціального призначення.

Їдемо в мікроавтобусі з чотирма однополчанами Віктора Гаркавенка — старшини Збройних сил України, заступника командира групи Кіровоградського 3-го окремого полку спеціального призначення. Віктор загинув від поранень, які отримав під час мінометного обстрілу ще влітку, 15 липня. Нагороджений посмертно орденом “За мужність” ІІІ ступеню. Разом з ним загинули ще 8 бійців, які перебували в оточені. Один з “кіборгів”, присутніх на відкритті, був також під цим обстрілом у 200 метрах від загиблого.

Віктор народився у Новоглиняному і вчився до 9-го класу цієї школи. Директором школи тоді був голова сільради, Олексій Преподобний. Він добре пам`ятає покійного школярем – село невелике.

Зараз у школі навчається чотири десятки учнів, ще 23 дитини з трьох сіл ходять у дитячий садочок. Коли вчився Віктор, до школи ходило 128 дітей. Села явно потроху вимирають, зникають цілі вулиці. Так сталося зі старим  селом Глиняним у трьох кілометрах звідси. Та хати у Новоглиняному виглядають охайно, школа і двір у зразковому стані.

До нашого мікроавтобусу підходить сестра загиблого, його матір і син. Обіймаються з бійцями, мати плаче. Сашко, чотирирічний син загиблого, йде на руки до бійця з позивним Фарік, друга Віктора Гаркавенка. Видно, що товариші по службі провідують сім`ю. Відколи загинув Віктор, єдиним чоловіком у родині  залишився його син. Батько Віктора помер ще у 2007.

У приміщені школи також є стенд з фотографіями старшини Гаркавенка і вирізками з газет про нього. Видно, що загиблого героя на малій батьківщині шанують.

На відкриття дошки на фасаді, кошти на яку зібрали місцеві фермери і народний депутат, зібралися учні школи, місцеві жителі, районний воєнком, голова РДА, начальник місцевого відділу освіти. Діти співають і читають вірші про цю війну, чиновники кажуть слова, які завжди кажуть посадовці у подібній ситуації – про пам`ять про героя, яка буде увічнена і збережена, про вдячність за подвиг. Жінки і діти плачуть. Плаче і вдова загиблого, Катерина, також військовослужбовець. Маленькому сину загиблого кажуть: “Дивись, Саня, зараз відкриють пам`ятну дошку, а на ній – твій тато”.

Виступає боєць з позивним Ведмідь: “Він вивчив і підготував мені до служби. На найнебезпечніші завдання ходив завжди ходив сам,  казав –  ви ще молоді, а я вже пожив. Я прийшов у частину геть зеленим. Він виховав мене. Він знав і вмів більше за багатьох офіцерів. В першу чергу думав про особовий склад,  потім – про завдання, і тільки потім про себе”. Якось моторошно чути слова про молодих, якім ще жити – покійному не було й 30 років.

Дошку відкрили. Церемонія завершується. Сільський голова голова організував поминальний обід для рідних та бійців у шкільній їдальні. Не дивлячись на те, що пройшло 8 місяців з загибелі воїна, складається враження, що усі на емоційному рівні досі переживають похорони бійця. Біля матері постійно знаходяться люди, які втішають. Мати згадує сина: як постійно пропадав на шкільному спортивному майданчику. Пізніше, коли приїздив до батьків у рідне село, допомагав у гаражах ремонтувати техніку сусідам. Сільський голова, колишній директор школи, підтверджує: так, до техніки мав хист. І вчився завжди добре. Сусіди згадують: як ріс у селі, весь час був чимось зайнятий, без діла, здавалося, його ніколи і не бачили. Між людьми бігає малий Сашко з водяним пістолетом. Стріляє водою у солдат: мати трохи сердиться, солдати сміються.

Питаємо сільського голову, Олексія Преподобного, чи не залишають земляки і влада у скруті родину воїна. Коли загинув Віктор, розповідає голова, сім’ї загиблого фінансово допомогло все село. Крім участі у долі родини Гаркавенка односельчан, владою сім’ї було виділено 1,5 га землі та одноразова грошова допомога на купівлю дров. Бійці говорять: допомагаємо, чим можемо. Сім`я не бідує, хоча є нюанси. Час їхати. Солдати кажуть матері Віктора: “Ви ж звертайтеся, як щось треба буде”.

Мати Віктора тихенько засовує гроші у нагрудну кишеню кітеля солдата: “Це тому пораненому передайте у госпіталь!”. Сестра Алла додає: “І взагалі, може щось треба частині – допоможемо, чим зможемо”.

Чотирирічний Сашко показує матері брелок з прапором полку, який йому подарував на прощання Фарік. Для Сашка, як і для багатьох дітей війни, близькі люди зазвичай одягнені у камуфляж. І ті, що іноді їдуть і не вертаються з цієї війни, і ті, які про цих дітей піклуються замість загиблих.

 

Євген Манженко, Перша електронна газета

Поширити:

Будьте першим, що прокоментував

Залишити коментар

Адреса вашої електронної пошти не буде опублікована.


*