Важливо

Історія свята 23 лютого: як більшовики вигадали перемогу Червоної Армії

Світлана Листюк
Журналістка
Світлана Листюк
Журналістка

З перших років незалежності України точаться суперечки відносно того, чи варто нам відзначати 23-го лютого радянський День захисника Вітчизни. Це свято було започатковане більшовиками 1918 року і протягом багатьох десятиріч відзначалося на теренах Радянського Союзу і в пострадянському просторі. Днями «лідер» так званого ДНР, апологет «руського миру» та затятий шанувальник усього «совєцького» Олександр Захарченко оголосив 23 лютого святковим та неробочим днем на окупованій проросійськими бойовикам території.

Зрозуміло, що певна частина населення на пострадянському просторі, у тому числі в Україні, за звичкою продовжує відзначати цю дату і традиційно вважає її святом чоловіків. Проте, це здебільшого лише данина традиції. Якщо ж дослідити історію появи цього «свята», то виявиться, що відзначати насправді нічого!

Радянська історія стверджує, що 23 лютого 1918 року вийшов декрет про створення Червоної Армії. А ще саме тоді – у день свого створення – вона вщент розгромила війська німецьких загарбників під Псковом і Нарвою.

Що ж у дійсності сталося 23 лютого 1918 року? І чому у тогочасній пресі неможливо знайти жодного слова про події, які наші діди, батьки і ми стільки років святкували? Газети кінця лютого 1918 року не містять ніяких переможних реляцій. І в лютому наступного 1919 року не було ніяких статей чи хоча б заміток з нагоди святкування першої річниці такої значущої перемоги.

Більшовики-червоноармійці. 1918 рік

Виявляється, що ніякої перемоги насправді не було! Була принизлива поразка.

10 лютого 1918 року в Бресті відбувалися напружені переговори про мир між радянською Росією та Німеччиною, які закінчилися безрезультатно. Більшовики сподівалася, що німці погодяться на їхні пропозиції, маючи значні проблеми на фронтах у Франції та Бельгії. Але противник продовжував рішучий наступ. Більшовики навіть змушені були прискорити запис добровольців у Червону армію, очікуючи нападу німців на столицю – Петроград.

Свій наступ кайзерівська армія розпочала ще 18 лютого. Просуваючись на схід по всій лінії розваленого фронту, вона практично не зустрічала опору: 18 числа захопила Двинск (Даугавпілс), 20 – Мінськ, 21 – Полоцьк, а 24 лютого – Псков, Тарту і Таллінн.

Успішні наступальні дії німецької армії були зумовлені оперативним забезпеченням військ усім необхідним – живою силою, провіантом, боєприпасами, технікою, які постачалися залізницею. Так, за визнанням найближчого соратника Леніна Григорія Зінов’єва, добре укріплений Двінськ був захоплений невеличким німецьким загоном чисельністю від 60 до 100 чоловік.

Німецькі війська на чолі з генералом фон Ейхгорном в окупованому Мінську. 1918 рік

У більшовиків розпочалася справжня паніка і вже 19 лютого Раданарком (Рада народних комісарів) телеграфував до Німеччини з повідомленням, що згодний пристати на будь-які умови. Однак німці ще кілька днів не відповідали та продовжуючи рішучі наступальні дії.

Ситуація для більшовиків була настільки критичною, що вище керівництво на чолі з Леніним всерйоз розглядало питання про можливу втечу з Росії. Адже взяття німцями Петрограду означало б, за твердженнями самого Ілліча, повний крах більшовицької влади. За спогадами очевидців, для Леніна та його найближчих соратників вже навіть були підготовлені закордонні паспорти, оформлені на чужі імена, а також гроші і цінності, на які вони мали б безбідно прожити за кордоном, готуючи чергову «світову революцію».

Але до цього не дійшло, бо 23 лютого Німеччина все ж таки надала Леніну таку довгоочікувану відповідь з переліком мирних умов. Більшовики мали визнати незалежність Фінляндії, Литви, Латвії, Естонії та України, а також підписати з Україною мирну угоду і провести демобілізацію армії та флоту.

116 членів ВЦВК (Всеросійський Центральний виконавчий комітет) пізно вночі проголосували за продиктовані німецьким урядом умови беззастережної капітуляції. Ще 85 осіб були категорично проти, але на їхню думку ніхто не зважав.

О 7-й годині ранку 24 лютого Ленін телеграфував до Берліну: «Згідно з рішенням, прийнятим Центральним Виконавчим Комітетом Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів 24 лютого в 4 1/2 години ночі, Рада Народних Комісарів постановила умови миру, запропоновані німецьким урядом, прийняти і вислати делегацію до Брест-Литовська».

Делегація більшовиків на чолі з Левом Троцьким прибула до Брест-Литвська на підписання мирного договору. 1918 рік
Троцький вчиться писати. Німецька карикатура на Лева Троцького, який підписав мирний договір у Брест-Литовську. 1918 рік

Але дивним виглядає той факт, що ніде, жодним словом не згадано про створення та більше того, про переможний наступ Робітничо-Селянської Червоної Армії. Єдиним дійсно важливим рішенням влади було перенесення столиці Радянської Росії з Петрограда до Москви, що сталося 26 лютого. Тобто, навіть після так званої перемоги на німецькими військами загроза захоплення радянської столиці все ще реально існувала.

Як бачимо, наступальна операція 1918 року на східному фронті стала безумовним успіхом кайзерівської армії, продемонструвавши її надзвичайну організованість і здатність ефективно діяти малими групами у ворожому оточенні. За два тижні боїв проти більшовиків німці зуміли захопити вп’ятеро більшу територію, ніж їм вдалося відвоювати за попередні три з половиною роки Першої Світової війни.

Бойові позиції кайзерівської армії. 1918 рік

Отже, 23 та 24 лютого – це дні беззаперечної капітуляції радянської Росії перед кайзерівської Німеччиною. Як свідчить історія, вигадане більшовиками свято правильніше було б назвати Днем німецького завойовника, а не захисника радянської Вітчизни. Але сталося зовсім по-іншому: більшовики перетворили цей день на загальнодержавне свято, щоб приховати ганьбу поразки.

Карикатура на невдалу спробу Червоної Армії захопити та утримати Нарву у 1918 році

У перші роки після Жовтневого перевороту святкування Дня захисника пояснювалося тим, що, нібито, саме 23 лютого 1918 року Раднарком прийняв декрет про організацію Червоної армії. Насправді ж, цей декрет був виданий дещо раніше – ще 15 січня 1918 року.

Ще далі у спробах виправдати доцільність святкування цієї сумнівної дати пішли радянські ідеологи, які у вересні 1938 року, за особистим дорученням Сталіна, включили у «Короткий курс історії ВКП(б)» (Всесоюзної комуністичної партії більшовиків) тезу про те, що саме 23 лютого 1918 року Червона армія «вщент розбила під Псковом і Нарвою війська німецьких загарбників», що, знову ж таки, не відповідало дійсності.

Коли у вересні 1938 року газета «Правда» вперше надрукувала «Короткий курс історії ВКП (б)», радянський народ нарешті отримав єдино «правильне» тлумачення всенародного свята: «У відповідь на кинутий партією і радянським урядом клич «Соціалістична вітчизна у небезпеці!» робітничий клас відповів посиленим формуванням частин Червоної армії. Молоді загони нової армії – армії революційного народу – героїчно відбивали натиск озброєного до зубів німецького хижака. Під Нарвою і Псковом німецьким окупантам було дано рішучу відсіч. День відсічі військам німецького імперіалізму – 23 лютого – став днем народження молодої Червоної армії». Міф вдався славний і правдоподібний – у кращих традиціях радянської пропаганди.

Тому сьогодні, у доленосні для нашої держави дні, коли Збройні сили України разом із добровольчими підрозділами героїчно боронять нашу Вітчизну від зазіхань російського агресора, постає питання – чи варто святкувати дату капітуляції Радянської Росії, іменуючи її Днем захисника Вітчизни?

Хочете свята? То святкуйте 23 лютого день поразки російської армії.

Михайло Петренко для Першої електронної газети. Фото з мережі Інтернет.

Поширити:

Залишити коментар:

коментар

Будьте першим, що прокоментував

Залишити коментар

Адреса вашої електронної пошти не буде опублікована.


*