Важливо

Знайомство з переселенцями. Як живуть ті, за кого вмирають українські військові (ФОТО, ВІДЕО)

Світлана Листюк
Журналістка
Світлана Листюк
Журналістка

Схід України у вогні. Тисячі людей щодня покидають свої домівки, тікаючи від полум’я війни. Рятуючи власне життя, вони змушені їхати далеко від своєї маленької батьківщини. Люди не знають, що на них чекає в майбутньому і як їх приймуть в інших регіонах. Головне, що вибухи і постріли залишаються далеко позаду. З такими думками на Кіровоградщину приїхали мешканці селища Миронівського Дебальцевського району, яке вже майже місяць потерпає від обстрілів ворожої артилерії. Нині 5 сімей переселенців проживають в приміщенні Аджамської сільської амбулаторії. Перша електронна заїхала до них у гості, звісно, не з порожніми руками.

Аджамка зустріла нас холодним пронизливим вітром, який сердито завивав і кружляв навколо приміщення амбулаторії. Надворі було так холодно, що без рукавичок мерзли руки, а зуби цокотіли у такт крокам. Назустріч нам вибігло двоє чоловіків у легких вітрівках з широчезними щирими посмішками. Так ми й познайомилися з екс-мешканцями Дебальцевого. Чоловіки й дівчата-школярки, які саме у той час повернулися з уроків, швиденько допомогли розвантажити авто (привезли одяг для дітей і дорослих, трохи посуду, постіль, автономну пральну машинку, крупи) і запросили зайти погрітися.

П’ять повних сімей (мама, батько і 2-3 діток) розселилися у п’яти вже колишніх палатах. Ще у двох зробили склад, де зберігають продукти і речі, передані волонтерами та іншими небайдужими людьми. Облаштували й власну кухню – благодійники привезли переселенцям кілька газових плиток, балонів і посуд. На харчі поки що теж не витрачаються – місцеві забезпечили всім необхідним.

Є й маленька типу душова кімната пічкою, де у великих каструлях гріють воду для купання. Поряд – унітаз без зливного бачка і новенька душова кабінка (ще не підключена, але ж є). Для нас такі умови здаються не придатними для нормального проживання, а от для людей, які 8 діб сиділи у сирому підвалі, ховаючись від обстрілів, це ніби рай. Чому? Бо тут не стріляють.

Звуки перших обстрілів мешканці Миронівського почули наприкінці січня. Тоді діти з цікавістю вибігали на подвір’я і збирали уламки розірваних снарядів, сперечаючись – у кого більший. А потім стало не до ігор. Протягом кількох днів селище залишилось без продуктового магазину, центру мобільного зв’язку і обслуговування, аптеки, «Дитячого світу» (тут під розваленими стінами загинула продавчиня і 14-річна дівчинка) і кількох житлових будинків.

Чимало жителів з 8-тисячного поселення виїхали на мирну територію протягом перших двох тижнів. Для них українські рятувальники і військові організували безкоштовні автобуси. «Перша партія людей їхала прямо на Харків. Ми тоді ще вирішили почекати, – пригадує Донченко Олена, мати трьох доньок. – Саме ходили чутки про перемир’я і ми сподівалися, що обстріли припиняться».

Хто не захотів виїжджати – рятувалися самостійно, ховаючись у підвалах. Коли почали валитися житлові будинки, люди зрозуміли, що підвал не найбезпечніше місце, адже вони можуть загинути під завалами власного помешкання. Тоді, миронівці спустились в місцеві бомбосховища (їх у селищі три), де нашвидкуруч прибрали сміття і підключили світло. Там жінки і діти сиділи майже 8 діб, а чоловіки виходили назовні, шукаючи продукти і ліки.

Не померти з голоду людям допомогли українські військові. «Коли ми були вдома, там стояла українська армія, МВС і якісь невідомі батальйони (добровольчі – ред.), – розповів Іван Пліс, який у мирний час працював водієм на місцевій маслобійні. – Продукти харчування у бомбосховищі закінчилися. Ми пішли до хлопців з МВС, попросили допомоги. Через 10 хвилин вони все вирішили. Кажуть: «У нас на блокпосту є харчі, приходьте і забирайте. Ми організували три машини і розвозили ними продукти по бомбосховищах. МВСники допомагали нам. Говорили: «Хлопці, ви самі не суньтесь, бо ж обстрілюють». Але що робити, як там люди голодні».

28-29 січня напади посилились – звуки обстрілів практично не вщухали. Через пошкоджені комунікації селище залишилося без світла, газу, води і опалення. Єдиним джерелом енергії був маленький генератор в місцевому магазині.

Врешті і навіть найстійкіші миронівці вирішили тікати на мирну землю.

Скинувшись грішми, кілька сімей найняли «газельку» і, прихопивши такі-сякі речі, поїхали до Атремівська. «Нам обіцяли «зелений коридор» протягом години – з 12 до 13, щоб мирні жителі могли спокійно виїхати, – розповідає мама 3 дітей Наталія Чернова. – Але цього не було. Щойно ми повилазили з підвалів, як знову почали бомбити. Ми швидко розбіглися по машинах і поїхали, куди бачили». Від’їжджаючи, сім’я Наталії встигла побачити, як її будинок перетворюється на руїну.

За їхніми словами, станом на 30 січня (день від’їзду) у Миронівському залишилося не більше 300 осіб, включаючи деяких друзів і батьків. «Батько мій колишній міліціонер (на пенсії), шанована в селі людина. Сказав, що нікуди не поїде, бо це його земля, – сказав Іван Пліс. – А ще майно не хоче покидати: одна хата, друга і квартири. Паркан ремонтує через день, бо уламки потрапляють. Так і живуть».

Батьки громадянської дружини Івана – Віри Дубініної – теж виїхали. Але так далеко мандрувати не захотіли. Вони дісталися до містечка Святогорськ, що біля Слов’янська, де перебувають і нині. Щойно закінчаться обстріли, вони планують повернутися назад.

Дорогою до Артемівська автівка, у якій їхали Віра з Іваном та ще 4 родини, постраждала від ворожого бомбардування – уламок поцілив. «Але водій молодець, швидко зорієнтувався і обійшлося без жертв», – каже чоловік. З Артемівська переселенці дісталися до Харкова, де їх прийняли працівники ДСНС і запропонували на вибір кілька областей для поселення – Кіровоградську, Сумську, Черкаську і Запорізьку. Обрали Кіровоградщину, бо звідси ближче до рідного Дебальцевого.

«Нас тут дуже добре зустріли. Ми і не чекали на такий прийом, – зазначає Віра Дубініна. – І люди приходять щодня – то продукти, то одяг приносять. І волонтери приїжджають. І представники влади обіцяють допомогти. Завідуючий амбулаторією Леонід Челішвілі дуже добре до нас ставиться, старається всім забезпечити. Але ми тут довго не затримаємося. Звідси однозначно треба виїжджати, бо дітям не підходить місцева вода». Віра лише тиждень тому повернулася з дитячої обласної лікарні, де перебувала разом з 3-річною донечкою Каріною і місячним сином Іванком.

«В Івана дуже бурхливий початок життя. 5 січня він народився, а 22 числа ми спустились в бомбосховище. Потім переїзд. В Аджамку прибули 5 лютого, а вже 9-го потрапили в лікарню – Каріна з отруєнням, а Іван з алергією», – розповіла 21-річна мама. Лікарі констатували, що дітям не підходить вода. Дівчинка страждає від розладів шлунка й інтоксикації, а шкіра хлопчика вся вкрита червоними плямами, прищиками і пухирцями.

«Діти чи вип’ють воду з колодязя, чи скупаються – одразу проблеми. Купуємо для них «бутильовану» воду, а вона не з дешевих. На дитячу суміш «Малютка» теж в сина алергія. Нам дитяче харчування «Нан» волонтери привозили (Тетяна Сила) – баночка коштує 140 гривень і вистачає її на 3 дня. А ніякого заробітку в нас немає. Навіть «дитячих» цього місяця не дали. Кажуть, що на нашій території зараз ДНР і всі документи недоступні», – пояснює Віра.

Окрім дитячого харчування і води, переселенці потребують ліків, бо практично всі 10 діток хворі – застудилися ще в бомбосховищі, де було вогке повітря і гуляли протяги.

Не зважаючи на те, що в Аджамці про миронівців щиро піклуються, допомагають, чим можуть і створюють всі умови, щоб люди відпочили від війни і обстрілів, вони все одно хочуть переїжджати – хтось бажає якомога швидше повернутися додому, а комусь все-одно куди їхати і де жити. В один голос кажуть, що там залишилися батьки, куми, брати, сестри і т.д. Проте в жодної сім’ї там немає власного житла – мешкали чи то на орендованих квартирах, чи в малосімейках, а хтось втратив квартиру при обстрілах.

«Зараз одне бажання – тут обжитись і перечекати війну. Потім повернемось і будемо відбудовувати свої домівки. Перечекаємо тут. Нам обіцяли роботу і матеріальну допомогу оформити. Але робота в селі сезонна – до весни її точно не буде. Пропонували в Кіровограді, тільки ж половину зарплати треба буде на дорогу викинути. Поки що чекаємо», – каже Іван Пліс.

На питання, чому виїхали на територію України, а не Росії, відказує: «Бо сюди вивозили. Та нам і все одно куди їхати, лише б не далеко від дому. З іншого боку, ми ж тут народилися, сюди і повернемося. Всі ми брати слов’яни. І українською, і російською розмовляємо. А люди скрізь однакові – і там (в Росії) є хороші, і в нас є погані».

Цілком спокійно до російської сторони і результатів війни ставиться родина Чернових. «У чоловіка є рідня в Росії, але туди далеко їхати, – каже Наталія. – Ми 23 роки жили в Україні й жили б далі, лише б не стріляли. Мені все-одно чи тепер це буде Україна, чи щось інше – лише б повернутися додому, до братів, сестер, мами, і більше не чути обстрілів».

Хоче додому в Миронівський і мама трьох донечок Олена Донченко, яка працювала продавчинею в магазині штор. «Але дітей туди везти не хочеться, що вони все це бачили і чули, плакали при найменшому звукові», – зазначає жінка. До речі, діти їхні вже подружилися з місцевими школярами. Не відчувають, що до них ставляться якось по-інакшому. Лише вночі їм вчуваються постріли і вибухи десь вдалечині.

Не втримались ми і від того, щоб спитати гостей зі сходу про українських військових і діяльність батальйонів ДНР. Запитуємо, чи місцевих чоловіків агітували вступати до батальйонів ДНР. «А навіщо нас агітувати? У кожного своя голова на плечах! – відказує Іван. – Говорили люди, що є пункти, куди можна звертатися, щоб вступити до них, але я особисто не знаю. Це мабуть через Інтернет записуються».

Особливої підтримки українським військовим, які щодня ризикують життям, днюють і ночують під кулями і «Градами», захищають Донбас і його мешканців, переселенці не висловлюють. «Ну, батальйон МВС нам допоміг з харчами. Про інших нічого сказати не можу, – каже Іван Пліс. – Військові, які там дислокуються, між собою не спілкуються і часто самі не знають, хто і звідки стоїть на другому кінці села». А ще кажуть, що чоловіків з навколишніх сіл силоміць вивозили служити в армії. Хто, куди і кого конкретно вивозив – не знають. «Але ж люди говорять… ».

Світлана Томашевська, Перша електронна газета. Фото автора.

Поширити:

Залишити коментар:

коментар

Будьте першим, що прокоментував

Залишити коментар

Адреса вашої електронної пошти не буде опублікована.


*