Важливо

Dakh Daughters: у пошуках свободи і пригод (ФОТО, ВІДЕО)

У кожного в житті приходить такий момент, коли улюблені речі починають тиснути – немов лещата затискають будні зі своїми одвічними «мушу», «треба» і «нормально».  Ні, тоді не перетерпіти головне, і не навчитися радіти дрібницям, а піти у пошуках втрачених фарб. Бо життя у кожного єдине, а сірі, нудні і депресивні ви зовсім не потрібні світу.

Отак подлубавшись в одноманітті робочих передноворічних днів, трохи провагавшись – придбала квиток на концерт Dakh Daughters у … Харків. Просто так, у пориві емоційного піднесення. Чому саме у Харків? Бо дівчата такого масштабу у Кіровоград не заїжджають – важко заповнити зал філармонії чи театру поціновувачами творчості фрік-кабаре і театрального перфомансу.

Тому, більш ніж за місяць купивши через Інтернет квиток на концерт доньок Даха, а на початку лютого ще й озброївшись квитком на Харків – у гордій самотності вирушила у місто «чужих» і, можливо, трохи «сєпаратіських лічностєй», за пригодами та свободою. Жлобський пакетик з речами – мені в поміч.

Харків зустрів морозом, а заброньований номер у готелі – перемащеною тональним кремом прищавою жіночкою у віці і її впевненим аргументом, що мій номер зайнятий. «Єсть толька номер люкс, но он стоіт 470 гривен»,  – відповіла мені панянка. На заперечення про те, що я бронювала номер у Юрія Васильовича (а це виявився власник готелю) тьотя подобрішала і подзвонила хазяїну. І о диво, у місті-мільйонері, де кожен бореться за наживу, обіцянка виявилася сильнішою, ніж розрахунок – номер-люкс здали за 250 гривень.

А далі все було як у красивому кіно. Маленька дівчина (157 см – реально мало) з роззявленим ротом, велике місто і театр, театр, театр… Невеличкий, сіренький, з купою яскравих афіш, маленьким холом, стільцями з місцями подертою оббивкою, невеличкою сценою (куди там йому тягатись з нашим пишним театром Кропивницького!), але афіші… Їх вистачило, щоб закохатися в театр Шевченка (колишній – «Березіль» Леся Курбаса) назавжди. Тут у репертуарі і Винниченко, і Шекспір, і Клод Маньє, і Річард Неш, і Набоков, і що ти хочеш. Відповідно, півгодини я жадно роздивлялася афіші, вичитувала прізвища режисерів, акторів, читала описи, набридала касиру запитаннями, роздивлялася старі світлини і газетні вивіски на стінах, розмовляла з малознайомими людьми і  взагалі, вела себе злегка неадекватно, але із щирим захопленням. І харківчани це сприймали з поблажливою розуміючою усмішкою.

А тоді почалося найголовніше – на сцену вийшли Dakh Daughters. Чудні, у своїх традиційних зелених пальто, з розмальованими в біле обличчями, з химерними зачісками та величезними квітами на головах і показали свій геніальний «Rozy / Donbass». І все. Звичний світ закінчився. Відкрилася інша галактика, де правлять свобода, безумство, краса, жіночність, де люди не бояться бути справжніми і смішними, де в центрі любов, інтелект і творчість.

Дві години Dakh Daughters дивували своєю майстерністю, для якої, здається, немає жодних кордонів. Жодних жанрових, авторських, мовних, стилістичних, музичних обмежень не існувало у сценічному світі доньок Даха. Від французького шансону і американського хард-року композиції легко і гармонійно переходили у ліричні чи жартівливі українські народні пісні. І все це супроводжувалось шикарним відеорядом, театром тіней або химерною настроєвою абстракцією. Пластичність, ледве вловима сексуальність і нестримне відчуття свободи виконавиць переплітались з вмілою грою на контрабасі, віолончелі, фортепіано, маракасах, гітарі, скрипці, барабанах, ксилофоні, акордеоні, трембіті, бубнах.

У мові теж обмежень не було. Звучали українська, гуцульський діалект української, французька, німецька, італійська. І все це божевілля творчості та свободи легко поєднувалося в межах однієї композиції.

Зал буквально шаленів. Харків’яни  просто вибухали оплесками. Під кінець концерту у мене боліли долоні і горло, а глядачі все плескали і плескали… Перший вихід на біс – виконання пісні Скрябіна «То моє море». Люди понеслись у шаленому нестримному танці, у такт виступу Dakh Daughters. Зал об’єднався у якомусь чудному екстазі, на сцені замайорів жовто-блакитний прапор, від викриків «Слава Україні!» – «Героям слава!» буквально зносило дах. І це все Харків! Бо Харків – це Україна.

Закінчилася пісня, а зал і досі шаленів. Артистки були змушені втихомирювати його улюбленою «Rozy / Donbass».

Під час колективного божевілля у мене не було ні слів, ні бажань, ні турбот. Лише відчуття свободи, бажання злетіти кудись високо-високо. Але все-таки перший ряд балкона стримував. Занадто ризиковане бажання, до того ж будь-який необережний рух міг пришвидшити його виконання. Тому лишалося єдине – літати внутрішньо і насолоджуватися творчістю геніальних дівчат, образ яких назавжди засів у мені як космос божевілля і свободи.

Текст: Тетяна Колісник

Фото, відео: зі сторінки гурту у ВК

Поширити:

Залишити коментар:

коментар

Будьте першим, що прокоментував

Залишити коментар

Адреса вашої електронної пошти не буде опублікована.


*