Важливо

Скільки коштує екскурсія в окупований Донецьк?

Світлана Листюк
Журналістка
Світлана Листюк
Журналістка

В Україні йде війна. Одні гинуть на полі бою, захищаючи Батьківщину. Інші полишили рідні домівки і все своє майно, рятуючись від окупантів. Хтось з тремтінням в колінах сидить у напівзруйнованих будинках, чекаючи, доки закінчиться це жахіття. А є люди, для яких все це просто бізнес… туристичний.

Першій електронній вдалося поспілкуватися з кіровоградцем, який став приватним «турагентом» в окупованому Донецьку. Чоловік попросив не називати його справжнє ім’я. Для клієнтів він представляється Поводирем.

Дещо пафосно звучить у зв’язку з появою українського фільму з такою назвою. Але це прізвисько у нашого співрозмовника з’явилося вже давно – років десять тому, коли він переїхав з Кіровограда.

Про себе розповів, що навчався в КНТУ, а жив у маленькому будиночку на Балашівці. У Кіровограді досі мешкає його рідня. У Донецьку Поводир працював водієм і кур’єром на одному з крупних місцевих підприємств (розвозив спецпошту, тощо). Коли почалися перші проросійські виступи, його роботодавець приєднався до сепаратистів. «Ніби підтримував цих чмирів, а грошики свої за кордон переправив від гріха подалі! Сім’ю одразу послав десь на острови відпочивати. І сам за кілька днів до них поїхав, свято запевняючи сепараторів, що він їхній до коренів зубів! Навіть наш офіс практично в центрі міста їм віддав», – розповідає чоловік.

На мітинги сепаратистів Поводир ходив – чесно зізнається. Каже, що просто цікаво було подивитися і послухати, але сам їх не підтримував. «Сестра побачила мене на відео з одного такого мітингу. Дзвонить з Кіровограда. Кричить «ти що терористом задєлався?». Плаче. Кажу: «Та заспокойся ти. Туди всі ходять просто так – від нудного життя!». Вона й заспокоїлась», – пригадує колишній кіровоградець.

У лави сепаратистів його силоміць ніхто не тягнув, хоча й обіцяли ледь не золоті гори: запевняли, що Донбас за кілька тижнів стане самостійним і до влади прийдуть ті, хто свято підтримував національну ідею донбасців. «Що це за ідея, зрозуміло, ніхто не пояснював. Та й люди особливо не допитувалися. Там, у натовпі, діяв стадний інстинкт, якому всі тупо підкорялися. Сєпари кричать – і люди з ними. Мовчиш – тебе чи гупнуть разок, чи за «бандеровця» сприймуть», – пояснює Поводир.

Виїжджати з міста, як то зробили деякі донеччани, він і не думав. Чому – не може пояснити. «Не тягнуло мене на малу «родіну». Та й тут не так погано спочатку було. Магазини працювали, банки, транспорт ходив. Це потім. Коли бойові дії почались, туго стало і вже по-новому починаєш все оцінювати», – каже чоловік.

А одного дня до нього звернувся знайомий працівник місцевої преси (з тих, хто залишився працювати в Донецьку) з пропозицією підзаробити. «Сказав: до мене тут кенти одні дзвонять, хочуть на Донецьк подивитися, аеропорт побачити. Заплатити готові скільки скажеш. Треба, щоб тільки їх хтось поводив – екскурсію влаштував, – пригадує Поводир. – Я спочатку стременувся. Придурки, думаю. Самі в пекло лізуть. Ще й платити за це готові. А потім думаю: чого я маю за них хвилюватися. Як їм нема куди гроші всунути, то це їхні проблеми! Так і став екскурсоводом».

Своїм першим клієнтам поводир навмання назвав ціну в тисячу доларів і вони, на подив чоловіка, одразу погодилися. Коли Поводир поїхав їх зустрічати, йому було просто моторошно. Але обіцяні гроші трохи полегшували самопочуття. Зустрілися на східній окраїні міста (Будьонівський район). Клієнтами виявилися два чоловіки слов’янської зовнішності – небриті, але доглянуті. Мали при собі каски і бронежилети, камуфляжну форму і берци. Але Поводир порадив їм залишити все це майно в сховку в передмісті і одягнутися по-простому, щоб не привертати до себе увагу патрульних, скидаючись на військових. «В паспорти я не заглядав, але то були росіяни – вимова у них специфічно руська – від нашої відрізняється. Дивилися на місто величезними очима. Спочатку дивувалися, потім… сам не знаю, що потім – чи раділи, чи дуріли. Але, коли бомбити почали (не наш район, але ж чути добряче!), то мужики капітально перелякалися!», – пригадує свою першу екскурсію Поводир.

Він показав іноземцям центральну площу, на якій проходили мітинги і досі майорять прапори ДНР і РФ; парк, у якому сепаратисти до напівсмерті забили україномовних студентів-медиків; школу, стіни і паркан біля якої мов решето після обстрілу «Градом»; покинуті на узбіччях автівки (якась обстріляна, а у власника іншої просто скінчився бендзин); громадський автобус, який влігся на пом’ятий бік, демонструючи перехожим металеве пузо; розгромлені вітрини магазинів; зірвані ролети на «ювелірці»; розтрощені банкомати (хтось намагався дістати готівку) ,засипані купами смердючого сміття перевулки – все, на що сепаратисти перетворили колись квітучий Донецьк.

«Ми бродили провулками з 7 ранку до 8 вечора. Потім я відвіз їх назад, щоб встигнути повернутися додому до комендантської години. А що з ними далі було – не знаю, там вже журналіст мій розбирався. Я свою тисячу отримав і все. В аеропорт, зрозуміло, ніхто не ходив. Коли пролунали перші залпи, то ці двоє і самі відмовилися від такої ідеї», – розповідає Поводир.

Так він за один день заробив тисячу доларів і зрозумів, що на любителях екстріму можна розкрутити цілий бізнес. Поводир не шукає собі клієнтів – ті самі його знаходять за допомогою товариша-журналіста. Скільки платять акулі пера за подібну роботу, чоловік не знає. У нього ж самого тариф не міняється ось вже 4 місяці. Україномовних серед його клієнтів не траплялося. Іноземців кілька було (точну цифру не озвучує). Звідки вони приїжджали – не знає. Навіть мову, якою спілкувалися любителі екстриму, назвати не може, бо для нього «вся ця белі-берда однакова на слух».

Припиняти свій бізнес Поводир не планує. Конкретних маршрутів не складає – рух часто доводиться корегувати, зважаючи на переміщення груп бойовиків, їхніх патрулів і т.д. Людям, які до нього звертаються, ніяких гарантій на здорове і неушкоджене повернення додому не дає, «бо пуля дура». З цієї ж причини завжди бере оплату наперед.

Щодо власного майбутнього, то Поводир хоче переїхати до Льова і оселитися там: «Місто красиве і спокійне, і далеко від Донбасу. А мене ці вибухи і стрілянина вже конкретно достала. Ще трохи підзароблю – і горіть за мною мости!».

Щодня ми отримуємо тривожні звістки зі Сходу. З тремтінням рук і щемом в серці чекаємо на кожну новину про хід бойових дій, звільнення і захоплення міст, втрати українських військових і терористів. Щодня мільйони українців моляться за мир в країні і здоров’я наших захисників. І доки одні моляться й захищають, інші – просто заробляють. Та не варто забувати ще один нюанс: пропозиція залежить від попиту. Прикро і дивно, але є люди, яким приємно бачити сліди розрухи, які свідомо йдуть в пекло війни, щоб просто подивитися на чуже горе, на чужу смерть і отримати від цього звичайний заряд адреналіну.

Світлана Томашевська, Перша електронна газета.

Поширити:

Будьте першим, що прокоментував

Залишити коментар

Адреса вашої електронної пошти не буде опублікована.


*