Спочатку він був краплею в океані, потім із червоним хрестом на спині став допомагати людям, далі отримав снайперську кулю у ногу, і після всього цього він точно більше ніколи не буде тим, ким був раніше. Роман Котляревський – біолог та менеджер з логістики, працівник Червоного Хреста під час революції, розповідає чимало цікавих, трагічних і сумних історій з Майдану. Незважаючи на те, що він і сам постраждав, чоловік не шкодує про той час і зусилля, які були віданні одній із найбільших подій в житті. Події, яка повністю змінила його, як і кожного українця.
Поки Роман перебував на лікуванні у Відні, журналіст та активістка місцевого Майдану Лідія Акришора провідувала його у лікарні. Тепер, коли Роман уже одужує, спеціально для VIDIA вона поспілкувалась із відважним волонтером про все, що йому довелось пережити. Роман говорить мало, зате влучно. Дивуєшся його гумору, і тому, як незважаючи на всі події, він може розповідати про майданівські та постмайданівські історії з усмішкою. А вона в нього дуже добра й тепла, хоча часом стає зовсім сумною.
Крапля в океані Червоного Хреста
«Я приходив на Майдан з самого початку, бо відчував, що мав там бути. Приходив, щоб підтримати своєю присутністю всіх, хто протестував, був тією краплею в океані», – розпочинає розповідь про свій Майдан Роман Котляревський.
20 січня, коли почалися протистояння, доля сама підказала його місце в цій, тепер уже Революції гідності. Роман в одній із бригад Червоного Хреста на Грушевського побачив трьох своїх знайомих, а один друг, з яким був знайомий ще двадцять років тому, виявився головою цієї бригади. «Я побачив і подумав, що це саме те, чого мені не вистачає. Якщо я приходив і просто стояв й чекав, то тут є реальна робота: ти надаєш допомогу тим, хто цього потребує. Я підійшов до них і сказав, що хочу приєднатися», – згадує Роман.
Наступного дня чоловік прийшов в офіс Червоного Хреста, склав договорів (після прийняття «диктаторських законів» 16 січня була потреба в адвокатській підтримці), отримав страховку і почав працювати. Працювало чотири групи: по графіку кожна з них виходила на чергування через день або раз в три дні.
Протягом наступного місяця, каже Роман, ніяких особливих сутичок не було: виходили на роботу, відпрацьовували, відслідковували будь-які ситуації. У графіку Червоного Хреста за січень-початок лютого: допомога при втраті свідомості, обмороженні, надання допомоги при травмах.
Однак згадується таки напружена атмосфера, коли здали будинок міської адміністрації. Не всі майданівці погоджувалися з таким рішенням.
Червоний Хрест не тільки надавав першу допомогу, а й слугував психологічним регулювальником конфліктів. Адже, як зауважує Роман, взагалі та й на Майдані люди довіряють людині з червоним хрестом на спині. Як приклад, йому пригадується ситуація, коли силовики захопили Український дім на Європейській площі. Там було близько 200 міліціонерів-строковиків, без зброї. Потім прийшла чимала кількість демонстрантів. Червоний Хрест став стіною переговорів та допоміг уникнути силового конфлікту. Особливу роль в цьому зіграв Василь Журавель. Він, по суті, втримав натовп від розправи.
«Ми були буфером між ними і протестуючими»
«Це люди. В даний момент вони роблять не те, що нам би хотілося і представляють не ту сторону, яку нам би хотілося, але після того, як ти одягаєш форму Червоного Хреста, ти не маєш права надавати перевагу якійсь стороні. Навіть коли ми виходили на чергування, то не вели розмов на політичну тему, бо Червоний хрест – нейтральний, він повинен таким залишатися», – відповідає Роман на питання про моральну складову допомоги у такій жорстокій ситуації. Адже за принципом Червоного Хреста допомога надається будь-якій стороні. Тому перев’язували і майданівців, і беркутівців, і працівників внутрішніх військ.
18 лютого була ситуація, коли внутрішні війська відступали, двоє їхніх солдатів спіткнулися і впали. На них набігло чимало демонстрантів і мало не забили до смерті. Роман розповідає, що вони з другом кинулися витягати міліціонерів. Спочатку і їм зопалу дісталося. А потім, коли люди побачили, що то медики, перестали. Двох солдатів відвели до пункту медичної допомоги.
Однак подібні ситуації дали можливість врятувати чимало людей: «В одному з дворів організували перев’язочний пункт, – з холодною врівноваженістю згадує Котляревський. – Вони сказали: «Ми бачимо, що ви всім допомагаєте, тому, коли будемо наступати, ми вас не зачепимо». І дійсно, коли вони пішли в наступ, у нашому імпровізованому госпіталі було десь п’ятеро людей, і їх не чіпали, вони просто пройшли повз».
Після того, як Жовтневий палац зайняли беркутівці, один чоловік не встиг звідти вийти і ховався від окупантів. Тоді бригада Червоного Хреста дала йому халат і під приводом медика він вийшов на вулицю.
Таким чином, за словами Романа, шляхом умілих психологічних маскувань і переговорів багато людей в прямому сенсі слова витягували з автозаків міліціонерів та рук беркутівців. Бувало й таке, що міліціонери боялися іти в наступ і просили Червоного Хреста, щоб їх перев’язали, сказавши, що мають серйозні поранення.
18 лютого бригада медиків обходила територію біля вулиці Шовковичної. На розі з Інститутською знаходилося відділення Правексбанку. На роботу прийшли охоронець та п’ять співробітниць банку. Коли почалися сутички, до Червоного Хреста вийшов менеджер та попросив про допомогу вивести цих жінок. На даху будівлі в той час сиділи беркутівці, які кидали газові гранати і тп. Довелося просити командира, щоб на п’ять хвилин віддав наказ нічого не кидати і створити коридор, аби допомогти людям вийти. Той по рації передав на дах, і Беркут припинив стріляти, що дозволило вивести через вікно працівниць банку, хоч і було тривожно. Роман пояснює: «Ми були в якійсь мірі буфером між ними і протестуючими. Це давало можливість допомагати людям. Знаходили якусь спільну мову. Потім до нас навіть підійшов якийсь генерал міліції і сказав, якщо нам потрібно медикаменти, щоб повідомили, вони нам все забезпечать».
Фатальна історія блакитної каски
Під час сутичок медикам довелося чимало побачити та відчути на собі: у них бувало і каміння летіло, і струмом діставалося. Однак тоді не було страшно, бо треба виконувати свою роботу. По-справжньому страшно стало 20 лютого.
Як згадує Роман, 19 лютого він поїхав додому перепочити, а 20 рано-вранці зібралися з другом в офіс Червоного Хреста. Оскільки перед кожним виходом перевіряли новини, то знали, що їх очікує. «Отоді стало страшно, уже ніхто не співав, всі були налякані, дуже багато поранених і вбитих», – ділиться спогадами він.
Роман розумів, що відмовлятися не можна, адже піти одному, означало послабити і налякати всю команду. Тоді їхній бригаді повідомили, що треба йти на Інститутську, оскільки там було багато поранених. Команда розділилася: дівчата надавали допомогу в готелі «Україна», а Роман ще з трьома працівниками збирали поранених та відносили їх в готель.
Згадує, як в навколишньому сюрреалізмі перед очима були постріли, кров, дим, бігали хлопці, захищалися щитами і постійно їх просили: «Піднімайтеся вище, там є багато поранених, не бійтеся, вони по медиках не стріляють». Підбіг один чоловік з черговим проханням, не встиг виговорити, як в нього почала іти кров з рота, виявилося, що прострелені легені. Хлопці з Червоного Хреста наклали пов’язку та віднесли в готель «Україна». Сьогодні, каже Роман, він знає, що з цим пораненим все добре.
Коли пішли вище до Інститутської, на майданчику перед банком Аркада побачили хлопця в блакитній касці. Було видно, що той уже помер, однак вони повинні були переконатися в цьому остаточно і забрати його з того кривавого побоїща. Уже потім він дізнався, що сумна історія блакитної каски належить вічному герою Устиму Голоднюку.
Як тільки медики поклали на ноші Устима, почали вставати, в цей момент Роман, як він тепер жартує, «отримав свій подарунок». Снайперська куля потрапила в праве стегно. Звісно, в такому випадку назвати це порятунком було б жорстоким сарказмом, але переглядаючи відео вже після, Роман констатує факт, що це його і врятувало. Якби не встав, то куля потрапила б в шию або в голову.
«Потім палата і багато-багато гостей»
Одразу після пострілу Роман, наївний, подумав, що стріляли гумовими кулями, оскільки відчув дуже сильний удар в ногу, але вже через секунду на ноші поклали його, і правило «у медиків не стріляють» на цій війні гідності втратило свою силу. Потім були кадри, як з постановочного фільму: готель «Україна», укол, адміністрація, швидка, лікарня, рентген, операційна. А далі палата і багато-багато друзів протягом двох тижнів у 12-й лікарні на Дружби народів, де лежав Роман.
Далі було чимало відвідин волонтерів, які його куди тільки не відправляли. Спочатку на другу операцію Роман мав поїхати в Польщу, далі в Чехію, навіть США розглядали. Він вважав, що спочатку варто відправити гірше поранених та хворих, та і йому треба зачекати, допоки стабілізується самопочуття. Оскільки існувала загроза, що чоловік втратить ногу. В кінцевому результаті на додаткові операції він поїхав у австрійську столицю – Відень.
Там Роману довелося пережити ще дві операції та ознайомлюватися із місцевою медициною протягом півтора місяців. Каже, що дуже багато спілкувався з австрійцями по палаті. З одного боку, був героєм, адже доносив їм правдиву інформацію з перших вуст, а з іншого – сумно, інколи доводилося переконувати, що на Майдані не було ніяких фашистів.
З травня Роман знову в своїй Україні. Повертається до нормального життя, якщо таким його можна назвати, розходжує ногу і чекає весни, яка знову йому нагадає про всі лікарняні і операційні стіни – доведеться виймати залізо з ноги.
Життя ціною в революцію
Дивлячись на всі події з перспективи річної давності, Роман розповідає про двоякі відчуття. З одного боку, багато людей так і не зрозуміли, що відбулося. Каже, що в нього є кілька знайомих, які до сих пір запитують, скільки йому платили на Майдані. З іншого боку, Майдан навчив людей бути дружніми, жити не лише для себе, а й віддавати щось іншим. Багато людей зрозуміли, що можуть на щось вплинути, тому взяли на себе відповідальність рушійної сили.
Розповідає про приклад своєї мами, яка за походженням росіянка, викладала російську мову та літературу. Вона після всіх цих подій старається розмовляти лише українською та надзвичайно пишається тим, що живе в такій чудовій країні. «Це, звісно, не найкращий спосіб почати любити свою батьківщину і стати патріотом, – додає Роман, – але я шалено щасливий, що в українців прокинувся патріотизм».
Говорячи про війну на Сході, Роман вважає, що туди повинні їхати більш підготовлені люди, а не молодь, яка стає гарматним м’ясом, і тривалість їхнього перебування на фронті рівно один день. Яка з цього користь? На його думку, важливо займатися тим, де ти справді можеш допомогти.
Роман чимало їздив у відрядження в Африку. Іронізує, мовляв бував у Судані та Конго під час громадянських війн, а поранили вдома, на рідному Майдані. Незважаючи на це, він ні на секунду не шкодує про свою діяльність під час Майдану і про те, що був краплею в океані. І навіть, якби знав, що все буде так, то все одно, пішов би в бригаду Червоного Хреста. Аргументація проста: «Моє перебування там – це життя. Якби ми врятували хоча б одну людину, було б добре. Але оскільки ми врятували багатьох, це неймовірно».
Лідія Акришора, Відень. Опубліковано на Медіапорталі української діаспори