Важливо

260 років обласного центру – з іменем Кірова-Кострікова

На Заході нове покоління, якщо вірити рекламі, обирає нові комп’ютери, автомобілі, безалкогольні напої. У Східній Європі свої традиції. Тут колись молоді християни нищили язичних ідолів, молоді більшовики – християнські об’єкти, царська влада міняла українські назви і ставила собі пам’ятники, ленінці-сталіністи робили те ж саме із романовськими символами, хрущовська – зі сталінськими, горбачовська – з брежнєвськими.
Щиро позаздримо впевненості патріотичних державників-кіровоградців, переконаних, що наш обласний центр сьогодні може отримати вперше в своїй історії яскраву українську назву міста в центрі незалежної України, із врахуванням його козацької або територіальної чи інших складових автохтонної, а не нав’язаної царським Петербургом чи комуністичною Москвою історії з її топонімами й пам’ятниками.

Тобто, столицями держави, яка за прикладом Романових та Ульянова сьогодні здійснює агресію на наші землі, анексію Криму, порушивши територіальну цілісність України. До оптимального варіанту такої назви українофіли йдуть еволюційним шляхом, більше дізнаючись про справжні, а не тенденційні, часом – спотворені в радянських підручниках (середнє й старше покоління вчилося за ними) факти, явища й оцінки регіональної та вітчизняної історії. Серед аргументів є й той, що провідні країни Європи й інших частин світу роблять акценти саме на топоніми, які уособлюють свою (в Польщі – не російську, в Німеччині – не французьку, у Франції – не англійську) патріотичну державну традицію. Росія не відроджує першоназви Калінінграда (Кенігсберг) чи Волгограда (Сарисин, Царицин від тюркської р. Сариса), а повернула свої С.-Петербург, Єкатеринбург. Народи, які здобувають незалежність, змінюють окупаційні, колоніальні назви на нові – свої.

Для Кіровограда термін “нова” українська назва не зовсім коректний, адже її пропоновані варіанти є не вигаданими, а випливають з автохтонної місцевої та національної, а не принесеної з-за кордону, нав’язаної колонізаторами, історії. Коло таких, популярних чи не зовсім, пропозицій обмежимо Новокозачином (ця назва старообрядського поселення на території міста 1755 року згадується в петербурзькій публікації наприкінці ХІХ століття), Кропивницьким, Тобілевичами, Українославом, Винниченківськом, Шевченком, Вільноградом. Кожна з таких назв могла б стати позитивним оригінальним енергетичним символом на Інгулі, знаним для України (і об’єднуючим нас із літописом, традиціями саме своєї Батьківщини) та світу, принаймні в діаспорі. Але жодна такою сьогодні не стала. Адже вирішальний сегмент представників обласної й міської влади, структур культури, освіти, архітектури, офіційних ЗМІ, утримуваних із бюджету незалежної України, які мали б організувати вивчення, пропаганду вибору однієї з цих назв та його реалізацію, насправді тривалий час на полі колишнього “червоного” поясу (до якого в 1990-х відносили область) активно реалізують монархічні, новоросійські, малоросійські, імперсько-мілітарні історико-культурні, в т. ч. топонімічні, проекти за наказами, дорученнями, пропозиціями, клопотаннями російських міністрів, регіонів, дипломатів тощо за українські кошти.

До них віднесемо заповідник Раєвського, шкільний ерзац-музей Кутузова, ювілеї дому Романових, ерзац-єлисаветградця і ерзац-письменника Гродекова, Самсонова, 200-ліття російсько-французької війни, розміщення в експозиціях фото Троцького, Слащова, повернення назв вулиць В. Пермська (за назвою військової частини – ліквідаторки Січі), Дворцова (на честь палацу Миколи ІІ), Кавалерійська (за назвою імперського військового училища), появу на гербах орла та царської фортеці, встановлення на в’їздах до Кіровограда фальсифікованих записів “Єлисаветград 1754” (тоді таких міста й назви не було навіть у проектах).

Хтось із патріотів скаже, сьогодні влада, фрагментарно змінена, може перейти із російських на українські проекти. Це занадто сміливе твердження, якщо взяти до уваги, що при збереженні в основному ментально промосковського сегменту, нинішні чиновники на чолі з першими особами чи не головним своїм завданням в історико-культурній сфері практично всю весну вважали пошук нових місць для копій пам’ятників головного російського окупанта України 1917 – 1921 років В. Леніна та представника сталінської команди С. Кірова, до цих пір не узаконивши їх зняття.

За цих умов маловірогідними є вже сьогодні сподівання патріотів України й краю Ю. Матівоса та І. Смичека (цих людей, чиїм творчим доробком пишалися б у будь-якому місті, на нещодавній т. зв. топонімічній “дискусії” в бібліотеці намагались постійно перебивати кимсь організовані екзальтовані опоненти-¬жіночки…) на Новокозачин чи Кропивницький, як і сподівання нащадків козаків на встановлення пам’ятника П. Калнишевському чи інтелігенції – на монумент корифеям театру на Майдані Героїв.

Отже, з цього боку Кіровограду нічого “не загрожує”, оскільки навіть нині ні Москва, ні її тутешні представники й симпатики українську назву міста не допустять.

Відносно повернення однієї із старих чи похідних від них назв Завадівськ (від Завадівка), Лелечин (Лелеківка), Інгульськ (Інгульська), Єлисаветград, то частіше звучить остання, яка є наймолодшою з них. На відміну від перших трьох – козацьких, її нав’язала місту ліквідаторка Січі Катерина ІІ, як і кріпацтво, деукраїнізацію, передачу земель корінних мешканців прибулим офіцерам-поміщикам. Фортеця ж св. Єлисавети жодного відношення до релігії не мала. Це був приклад анексії земель православних (!) козаків для військового об’єкту Росії адміністрацією доньки Петра І Єлисавети, котра здійснила і першу депортацію українців із Буго-Дніпровського межиріччя, звільняючи землі для сербських колоністів. Саме ініціали цариці “Є.П.” були на першому (історичному?) міському гербі (у сучасному гербі сфальсифіковано ці літери на “Св. Є”). Саме від імені міста доньки Петра І гордо звертався до петербуржців міський голова Пашутін. І саме ім’я “коронованої повії”, “визискувательки”, “експлуататорки” Єлисавети Романової зняли зі свого міста городяни 1924 року.

Про те, що назва міста й фортеці не мала відношення до св. прав. Єлисавети знала церква, не назвавши в місті й регіоні ніколи її іменем жодного (!) культового об’єкту. Св. прав. Єлисавета ніколи сама не увічнювалася, а лише разом зі своїм чоловіком св. прор. Захарією. Про це, звісно, не знали кільканадцять колишніх комуністів та комсомольських активістів, які вигадали на початку 1990-х релігійне походження ім’я міста для революційно швидкого зняття з назви їхнього недавнього (до заборони КПУ) кумира Кірова. Із неправедним обґрунтуванням їм це зробити не вдалося. Крапку ж у цій вигадці поставив Патріарх УПЦ КП Філарет, заявивши під час перебування в Кіровограді, що місто носило ім’я не святої праведної, а цариці. Додамо, що справжнє ім’я Романової було не Єлисавета, як після неї зручніше говорили й писали, а Єлисавет (без останньої літери “а”).

Прихильники монархічної назви розуміють, що вона не може бути повернута в незалежній Україні, особливо, в умовах анексії Криму для “захисту росіян”. Адже і Єлисавета анексувала землі Січі під фортецю для “захисту” новопоселених сербів. Піар цієї назви змушені здійснювати (або імітувати це), в т. ч. і контрольовані керівником РПЦ Кирилом чи вищезгаданими російськими структурами кіровоградці, заробляючи рублі. І ті, хто хоче швидко запозиціонувати себе краєзнавцями. І ті, хто асоціюють назву зі своєю щирою любов’ю до старого міста (в якому, звісно, не жили), тому що там мешкали їхні предки, були фортеця, гарні будинки, гусари, бали, театр, церкви, синагога, гімназії, мешкали Винниченко, Тамм, Нейгауз, Блуменфельд, Тарковський, Мейтус, Маланюк, дон Амінадо. Але вони не знають, або не хочуть знати, що там були і три єврейські погроми, три революції, брудні вулиці, затхлий Інгул, холера, чума, паводки, пожежі, публічні будинки, житлові землянки, російська червона й біла окупації. Як і те, що поки вони стурбовані старою назвою, старе місто поступово зникає: фортеця розкопується і забудовується, приміщення руйнуються і зникають. Без будь-яких громадських обговорень і слухань. На опитуванні городян кільканадцятирічної давності стара назва Єлисаветград посіла останнє третє місце після варіантів: 1) Кіровоград, 2) Інша назва. Не допомогла й чергова кіровоградсько-московська вигадка про “Маленький Париж”.

Віковий організований електорат Кірова, який регулярно проводить фракції (а раз – навіть міського голову) до обласної й міської рад, згадує народження, навчання, кохання, оборону, визволення, відбудову, пік соціалізму в місті його імені, стабільно забезпечує найвищий рейтинг цій назві в офіційних опитуваннях. Із псевдо Кострікова ветерани згадують належність до наддержави-переможниці СРСР, оплоту миру і трудящих. Комуністи й соціалісти вбачають у ньому зв’язок із колегами із Росії, де є м. Кіров.
Тож вбачаються два топонімічні варіанти. Збереження назви Кіровоград допоки прийде в будинок з колонами патріотична державницька більшість, яка й обере варіант із першої групи пропозицій (Новокозачин, Кропивницький та ін.). Це можна чекати довго, поки депутатами стануть ті, кому сьогодні 17 – 30 років. Або українофіли, монархісти й прогресивна частина лівих підуть на компроміс, обравши нейтральну назву. Без патріотичного, політичного, національного, іменного, монархічного походження, забарвлення. Наприклад, за географічною, природною ознакою: Златопіль, Інгульськ (була колись така слобода на теперішніх міських теренах), Степослав. За прикладом Ужгорода, Тернополя, Луганська, Полтави, Донецька, Рівного, Житомира, Запоріжжя у яких ніколи не підіймали або міцно забули питання назви. Можливо, тому так і живуть краще, що займаються більш прагматичними проблемами.

Станіслав ВОЛЯ для Першої електронної газети.

Поширити:

Залишити коментар:

коментар

Будьте першим, що прокоментував

Залишити коментар

Адреса вашої електронної пошти не буде опублікована.


*