Важливо

«Ми побачили нашого сина по телевізору. Його взяли в полон бандити…»

Світлана Листюк
Журналістка
Світлана Листюк
Журналістка

Кажуть, що ми не цінуємо те, що маємо, а найбільше не цінуємо свою свободу. Мало хто переймається думкою про життя в неволі. Мало хто намагається уявити, як це – не мати свободи: не йти, куди хочеш, не робити, що хочеш, не їсти, не пити, не розмовляти, не бачити рідних, не жити… 

Мабуть, жодна людина не цінує вільного життя так, як та, що побувала в полоні. На жаль, така гірка доля спіткала і синів Кіровоградщини. З перших днів війни матері й батьки наших воїнів чекали на звісточки від своїх синів, які мужньо боронили кордони України в зоні АТО. Радісною посмішкою сяяли їхні обличчя від кожного дзвінка своєї кровиночки. А коли дзвінки припинялися… били на сполох. Та зазвичай двері військових частин і військкоматів виявлялися зачиненими для простих людей. На Кіровоградщині перед такими зачиненими дверима опинилося більше десяти сімей.

«Немає інформації. Немає зв’язку з зоною АТО. Без коментарів», – сухо відказували вже посивілим від горя матерям військові комісари. І що ж тоді робити? Мовчати і чекати?

«Мій син обрав мужню професію – захищати Батьківщину. Має зовсім інший диплом, але дуже любить свою роботу, – розповіла мама одного з бійців, який побував у полоні. – Коли першого березня він пішов на війну, ми були горді за нього, бо він захищав нашу Україну, нашу Кіровоградщину, нас – своїх батьків, дружину і синочка, який ще тільки мав народитися».

Хлопець часто дзвонив до батьків і дружини, запевняв, що все добре, казав не хвилюватися і все розпитував, коли ж його первісток побачить світ? І мрія солдата збулася – син народився 13 березня, але татко цього не дізнався, бо потрапив у полон.

«Ми побачили його на екрані телевізора в одному із сюжетів відомого телеканалу на відео – стояв з іншими полоненими. Наш син… Його допитували. Ми намагалися знайти в собі сили, щоб підтримувати і його, і себе. Син вірив у нас і вірив у свою Батьківщину. Так і ми вірили у його повернення», – пригадує мама бійця.

Батьки хапалися за кожну соломинку, щоб прискорити повернення хлопця з полону і врешті на їх прохання відгукнулися.

«Як пощастило, що у нас є такий народний депутат, як Станіслав Березкін! Він не просто відгукнувся – вся його команда працювала над звільненням нашого сина! Вони робили все можливе, щоб пробитися крізь лінію фронту, дізнатися, де саме перебуває наш син і повернути його додому!», – з тремтінням в голосі пригадує мама солдата.

І боєць повернувся – живим і здоровим. Сльози радості градом котилися з очей мами, яка таки дочекалася сина з війни. Вони знову були всі разом, хоч і не надовго – хлопець вирішив знову повернутися на поле бою, де залишилися його побратими, щоб вигнати з України ворогів.

Ось так де вмовляннями, а де домовляннями, де застосовуючи депутатський мандат, а де спираючись на підтримку обласної Спілки воїнів-інтернаціоналістів, Станіслав Березкін сприяв поверненню з полону семи синів Кіровоградщини. І щоразу в відповідь на сльози батьків вся його команда зривалася, мов по тривозі, й без сну і спочинку працювала над поверненням кожного з полонених бійців. Тільки в те, що дин із них, Сашко з 93-ї бригади зенітно-ракетних військ, потрапив у полон відмовлялося вірити навіть військове керівництво. Хлопця зарахували у списки зниклих безвісти, а маму його ледь не щодня викликали на впізнання останків побитих «Градами» тіл.

Мама Сашка – Наталія – зверталася в районний військкомат, міліцію, СБУ. Але скрізь жінку «футболили», її заяв не хотіли приймати. Наталія «штурмувала» кабінети чиновників, депутатів, правоохоронців. Врешті її заяву прийняли в СБУ, але позитивних результатів не обіцяли.

«Я кажу, що моя дитина жива, а вони з мене дурочку роблять. Кажуть, спочатку треба провести упізнання всіх загиблих, а якщо його серед них нема, то будемо шукати. А чому я повинна дивитися на те пекло, якщо точно знаю – моя дитина жива!», – розповіла мама Наталія.

Тоді жінка звернулася до народного депутата Станіслава Березкіна, пояснивши: ніхто не вірить у те, що її син живий. Нардеп разом із обласною Спілкою ветеранів Афганістану доклали максимум зусиль (зокрема заручилися підтримкою генерала Володимира Рубана), щоб хлопця таки внесли в списки полонених і саме його кандидатуру запросили на обмін під час перемир’я. І Сашко повернувся додому.

«Ми всі одна громада – одна велика сім’я! Ми повинні підтримувати один одного, допомагати, стояти горою, особливо в такі важкі для України часи! Хто Хіба можна покинути напризволяще солдата, який боронить мир і спокій Батьківщини? Хіба можна відмовити в допомозі матері, яка відпустила сина на війну? Ми всі повинні пам’ятати про захисників, які воюють на Сході, підтримувати їх, допомагати і чекати на них! » – зазначив Станіслав Березкін.

Народний депутат і воїни Афганістану не припиняють пошуки солдатів-земляків і борються за те, щоб кожен полонений повернуся додому живим і здоровим.

Марія Нагай, Перша електронна газета.

Поширити:

Залишити коментар:

коментар

Будьте першим, що прокоментував

Залишити коментар

Адреса вашої електронної пошти не буде опублікована.


*