Важливо

“Окопна правда” гібридної війни

У літературі радянської епохи про Другу світову війну був популярним термін «окопна правда». Після мемуарів генералів, офіціозу та «правди штабної» в недовгу епоху Хрущовської відлиги з’явилися твори, які інакше описували війну.  Такою, якою вона була на полі бою, а не у стінах кремлівських кабінетів.

Справжня війна, яка йде на Сході – ми знаємо про неї саме ту «окопну правду» з постів учасників АТО на Facebook, з відео на Youtube, з розповідей друзів чи сусідів, які пішли добровольцями  у батальйони територіальної оборони чи Нацгвардію. Я вже для себе зрозумів, що «окопна правда» у кожного своя. А «окопної істини», можливо, і немає у війні.

 Я планував взяти інтерв’ю у десантника, якого визволили з полону – обміняли на терористів. Я поспілкувався з ним, з його батьком і вирішив – хай буде так, як є. Окопна правда без прізвищ, окопна правда без відповідей. Питань ось тільки додалося.

 Я зустрів Юрія і його батька біля обласної лікарні. Кількох хлопців відпустили з полону, ще двох – пообіцяли, а ще по двох досі тривають переговори. Батько з сином дуже схожі – міцно збиті, в окулярах-«авіаторах». Батько розповідає, як він дізнався, що сина полонили:  побачив відео допиту військовополонених у Youtube. На відео один з тих, хто допитував кіровоградців, згадав про те, що 29 років тому служив у Афганістані.

 Родичі полонених зв’язалися з Луганським товариством ветеранів Афганістану. По телефону відповіла якраз та людина, яка на відео вела допит військових. Один з батьків наших солдат також служив у Афгані, завдяки тому сепаратисти пішли на контакт. Через 4 дні звільнили двох поранених. Батько одного з них, Юрій Набойченко, поїхав до Луганська, забрав їх. «Ми домовились обміняти шістьох наших на чотирьох полонених сепаратистів. Військова служба правопорядку втрутилась у процес. Вони поїхали міняти чотирьох бойовиків на чотирьох наших солдат. Довелося розпочинати переговори знову, батьки поїхали до Ізюму. В результаті батькам пообіцяли «подарувати» двох солдатів, що залишилися в полоні», – розповідає Ігор, наш співрозмовник, сам майор запасу.  «Там залишилося ще 4 «наших». Ми звернулись до народного депутата Станіслава Березкіна, той провів зустрічі з генералом армії Кузьмуком, телефонував Авакову. Сьогодні хлопців з 3-го полку пообіцяли звільнити. Луганські  «афганці», що воюють з нами – ні за кого, кажуть. Ні за «білих», ні за «червоних». І при тому вони за ЛНР у складі Росії. Спілкуються з кимось із Криму постійно. Звідти їм розповідають, як в Криму стало заможно жити після анексії Росією – «там все живут в шоколаде!». Вірять і хочуть того ж».

 «Ставились нормально, – долучається до розмови сам Юрій. – Кажуть, що десантників поважають. Пообіцяли поставити телевізор, за час ув’язнення один раз водили до бані. Вели з опущеними головами, щоб не дивились. До поранених заходив фельдшер. Годували скромно – шматочок хліба, маленька порція макаронів. Іноді видавали півбуханки хліба на всіх і вибачались – у самих з їжею проблеми. Чи ображали? Керівництво, «афганці» – ні. А рядові бойовики ображали. Казали – ви розстрілюєте дітей і прив’язуєте жінок до БТРів, ми точно знаємо». Звісно знають. Це один з елементів цієї війни – «страшилки» про жертв, закатованих у Львівському метро і тому подібні історії. Хто-хто, а ГРУ Росії на цих речах розуміється, хотів я сказати, але не став перебивати Юрія. Юрій вперше закурив – у його батька пішла вже четверта чи п’ята цигарка, хоча виглядав він дуже спокійним. Офіцер, як-не-як.

  «Ці афганці, що полонили нас, місцеві. Представники Донського козацтва. У тій групі, що брала в полон і тримала, 80% місцевих, з України. Штаб знаходиться у місті Перевальську. А взяли нашу групу за 3-4 км від населеного пункту Дякове. Прибули ми туди з Амбросіївки на вертольоті. Виконували розвідувальне завдання – треба було перевірити дорогу для переміщення 79-ї  бригади десантних військ, прочесати «зеленки» та зустріти саму колону і супроводжувати її. Дорогу було перекопано, явно готувалася засідка. Про це ми повідомили по рації штаб АТО і попросили підкріплення. Його чекали 2 з половиною години і так і не дочекалися.  Зустріли групу озброєних людей (7-9 чоловік) і вступили в бій. Протримались близько години. Нас обстрілювали з підствольних гранатометів. Було поранено двох наших солдатів. Один з них не помічав серйозного поранення в плече від розриву гранати і ще якийсь час вів бій.  До бойовиків прибула допомога, нас взяли у кільце – ми змушені були скласти зброю.  Бойовики дали «слово десантника», що нас не вб’ють», – розповідає Юрій. Тримали їх в ув’язненні 9 днів. Там тримали й інших 11 полонених – з військової служби правопорядку. Вони там сиділи вже 2 тижні».

«Звільняти їх треба було швидко, – продовжує батько Юрія. – Кожен день сепаратисти вертаються з боїв з втратами. Одного разу могли б поставити до стінки і розстріляти. Коли забирали наших солдатів, батьки вбитих сепаратистів кричали – цих випускають, а ми своїх «двохсотих» забрати не можемо! А були такі, які казали – приїдете додому, розкажіть, як ми з вашими по-людськи, ми не звірі».

 До військових ставляться більш-менш спокійно – «вас же заставили». Але питали – за які гроші ти продався і приїхав нас убивати. Не вірять, що військові отримують тільки зарплату.  Кажуть, що у них інша достовірна інформація про якісь шалені гроші. Ситуація дзеркальна до повідомлень у «наших» ЗМІ, що бойовики отримують сотні і тисячі гривень на день. Ненавидять Нацгвардію і «Правий сектор» – «Этих в плен мы не берем, уничтожаем сразу».

Сепаратисти кажуть, серед них є люди різних професій. Вони втомилися працювати за копійки, за 1000-1500 грн на місяць. Вони звинувачують у тому олігархів, але на запитання – чому вони не повставали проти своїх, донецьких олігархів раніше, відповідають – раніше ми терпіли. Зараз ситуація інша: «Майдан все сколихнув». Про те, звідки у них російська зброя, не говорять. Але годують їх місцеві бізнесмени, як вони кажуть. Під час переговорів від грошей відмовлялися – «Гроші у нас є».

«Нам повезло, що ми потрапили до «афганців». Зараз троє наших знаходяться в полоні у Абвера, в Горловці.  Він їх не міняє ні на кого і заявив, що буде приковувати їх до дахів контрольованих сепаратистами приміщень під час обстрілів і знімати це на камери. Війна буде продовжуватись і буде дуже жорстокою. Складати зброю, дотримуватись якихось угод про припинення вогню вони не будуть», – продовжує Юрій.

Чи змінилося після полону ставлення до терористів? Відповісти не готовий. «Після цього усього така каша у голові. Буде наказ – поїду знову туди. Тільки ось підлікуюсь». Не поїде. Колишніх полонених вкрай рідко долучають знову до бойових операцій – занадто сильний психологічний злам. Не те що не довіряють – просто важко передбачити, як полон вплинув на психіку людину.

 Питаю, як там взагалі у вас з бронежилетами, іншим?  «Броники», каски, радіостанції – то все допомога приватних осіб. Групу Юрія цими речами забезпечив народний депутат, «камуфляж» і «берци» купують бійці за власний кошт. Двом-трьом групам видали бронежилети і каски, в основному старі радянські, які не захищають навіть від пістолетних куль.

 Я згадую, як спілкувався з мамою мобілізованого хлопця з Петрового. «Немає у них бронежилетів, нічого немає. А як сказали у Верховній Раді, що бронежилетами забезпечені  військові повністю, зрозуміла, що і не буде. Сама куплю».

 У батальйону «Дніпро» своя правда. В одному з міст Донбасу з населенням більш ніж 100 тисяч жителів на так званий «референдум» прийшло близько 500 людей. «Їм не потрібна ця війна. Їм не потрібна ніяка ДНР.  Люди хочуть просто мирно жити».

 Як швидко закінчиться ця війна? Це навіть не конфлікт двох ідей. Сторін більше. Україна і Росія. ЛНР-ДНР і Донбас. Наркомани і люмпен-пролетаріат – і їх сусіди, які ховаються під час обстрілів. «Афганці», які опинилися по різні боки барикад. Диверсанти з Росії, «історичні реконструктори», «Донское казачество», яке чомусь вільно озброювалось і створювало свої структури не один рік. Міліція з «колорадськими стрічками» – і шахтарі під українськими прапорами. «Беркут», який стріляв на Майдані, і «Беркут», який воює пліч-о-пліч з «Правим сектором». І армія, яка пограбована за роки президентства Януковича. Яка фактично повністю забезпечена тільки одним видом озброєнь – особистим героїзмом солдат.

 І головне питання, на яке не маю відповіді – як нам усім після війни спокійно і мирно ужитись в одній країні?

Євген Манженко для Першої електронної

Поширити:

Залишити коментар:

коментар

Будьте першим, що прокоментував

Залишити коментар

Адреса вашої електронної пошти не буде опублікована.


*