Важливо

Головний будинок Кіровограда: від Захарова і Гайлі до Чорноіваненка і Петіка

У 1818 – 1819 роках міським головою Єлисаветграда був Іван Юрійович Фундуклій. Йому належали земля і кам’яні будівлі, на місці яких нині стоїть приміщення облдержадміністрації і облради, а також площа Героїв Майдану.

Після смерті батька нерухомість перейшла у спадок поміщику Івану Фундуклію-молодшому – київському губернатору, колезькому раднику. Та центр Єлисаветграда не довго був у його власності: 15 липня 1834 року страшна пожежа залишила тут порожнє згарище і поміщик вирішив відмовитися від нього на користь міста. Про це Фундуклій-молодший пише в листі до начальника Новоросійського військового поселення командира 2-го резервного кавкорпусу Д. Остен-Сакену в Єлисаветград: “Я не можу зводити жодних будинків і, не бажаючи затрудняти вас щодо облаштування міста, жертвую належне мені місце з кам’яними підвалами на ньому і матеріал, який залишився на ньому після пожежі, на вічний час на користь міста Єлисаветграда”.

Натомість він лише просив повідомити про те, що буде побудовано на цьому місці. Міська дума вирішила спорудити тут будинок для себе – для “присутственних місць”. У той же час у боротьбу за землю в центрі Єлисаветграда вступив інспектор резервної кавалерії, вважаючи вигіднішим тут збудувати приміщення для корпусного командира, начальника штабу і самого штабу. Через розбіжність думок будівельні роботи затягувалися.

Врешті 1844 року місцевий керівник військового відомства попросив керівництво міста розібрати рештки згорілих будівель і влаштувати плац, оскільки це місце на Великій Пермській вулиці знаходилося напроти будинку купця Дружиніна, де мав зупинитися цар. Так нарешті під тиском обставин було ліквідовано старе згарище.

А через 4 роки (29 квітня 1848 р.) тут відбулося урочисте закладення корпусу адміністративних приміщень. У його проектуванні і спорудженні брав участь прибулий архітектор Верлоп – голландець, який працював у Петербурзі, а саме будівництво велося “Височайше затвердженою” спеціальною комісією за “Височайше затвердженим” планом.

Восени наступного року навпроти новобудови (у кращому готелі Коваленка) поселився А. Достоєвський – новопризначений міський архітектор. Оглянувши центр Єлисаветграда, він зазначив: “Зовнішній вигляд міста був далеко не гарним! На так званій Великій, найкращій тоді вулиці зустрічалися декілька дерев’яних споруд, критих соломою”.

Враження архітектора від міста змінилося 1850 року, коли завершилося будівництво теперішнього адмінбудинку обласних адміністрації і ради та облаштовано плац, оточений алеєю.

Міським головою на той час був купець Захаров, а головою міської думи – майор Гайлі. У кам’яній, тоді ще двоповерховій, споруді з вежею розміщувалися міська дума й управа, сирітський суд, поліцейське управління, громадський банк (з 1867 р.), міщанське відділення і правління страхового товариства. Поруч були зведені два кам’яних одноповерхових будинки, у яких знаходилися казарма пожежної команди, квартира брандмейстера, цейхгауз, комори і архів. А на вежі швидко з’явився годинник з боєм.

1860 року плац став Міським бульваром. Через 26 років навколо нього спорудили залізний решітчастий паркан з гранітними стовпчиками. Тут діяли павільйон-буфет, літній павільйон громадського зібрання, кіоски, знаходилися рекламні тумби.

1888 року до будинку думи добудували двоповерхове приміщення, щоб розширити міський банк і облаштувати залу засідань міської думи. Наступного року настелили паркет у кабінеті міського голови О. Пашутіна, який найдовше був господарем головного владного кабінету в адмінбудинку – цілих 27 років.

17 травня 1893 року на бульварі урочисто відкрився фонтан, опісля розвели квітники, які щоденно поливалися завдяки введеному в дію водогону.

У радянські часи бульвар зник – з’явився пам’ятник Кірову і однойменна площа, яка стала центральною, фонтанів стало два, на будівлі зникла вежа, добудували третій поверх. Тут керівництво області й міста з трибуни вітало демонстрантів під час головних свят тих часів – 1 травня і 7 листопада.

У роки німецької окупації пам’ятник Кірову на постаменті замінили двома гарматами з фортечних валів. Між ними часом поміщали й портрет Гітлера.

Демократизація і незалежність України принесли на площу акції протесту: голодування, пікети, мітинги, концерти, конкурси, свята, передвиборчі палатки, газети, листівки. Асфальт замінили на плитку, на якій пішоходи взимку сковзали, мов на ковзанці.

У наші дні площа перед адмінбудівлями перетворилася на обласний центр Єврореволюції. Нині тут немає ні пам’ятника, ні назви Кірова – є площа Героїв Майдану. А от «білий дім» залишився. По годиннику на його приміщенні кіровоградці звіряють час. По ньому призначають побачення закохані. Тож будуть нові шлюби і нові покоління малят, громадян України, які тут сідлатимуть міні-машини, а потім скейти. І буде кому в майбутньому співати на Майдані: “Ще не вмерла України і слава і воля!”.

Сергій ШЕВЧЕНКО для Першої електронної газети

Поширити:

Залишити коментар:

коментар

Будьте першим, що прокоментував

Залишити коментар

Адреса вашої електронної пошти не буде опублікована.


*