Богдан Микитюк – галичанин, який народився, живе та працює у Австралії. Під кінець Другої світової війни його батьки разом з сестрою і бабусею змушені були тікати з України. В таборі для біженців в Німеччині народилися його два брати. Пан Богдан, останній син у сім’ї, з’явився на світ вже на зеленому континенті. Нещодавно пан Богдан приїздив в Галичину, аби провести кілька семінарів та вишколів у Інституті лідерства УКУ. Тут Z зустрівся із ним, аби почути розповідь про унікальну історію родини, життя в еміграції та допомогу українцям і українській діаспорі сьогодні.
Пише медіапортал Української діаспори.
– Як Ви опинилися в австралійській діаспорі?
– Я народився в Австралії в українські сім’ї. Тато з Коломиї, а мати з Івано-Франківська. Через переслідування московськими окупантами, вони змушені були виїхати в Німеччину а, відтак, емігрувати в Австралію. Але в новому домі не забули про Батьківщину і все життя допомагали українцям і привчили до цього своїх дітей. Тому допомога Україні – це справді наша родинна історія
– Розкажіть про історію своєї родини? Чому вона була небезпечна для тогочасної влади?
– У нашій родині як по маминій так і по батькові лінії були незгідні з тогочасною владою. Батькові брати, які були на багато старші від нього, входили до лав січових стрільців. Після Першої світової війни усі були активними членами УВО, а також ОУН. Старший батьків брат був підприємцем, фондував дуже багато організацій, другий – командиром поліції Коломиї, третій став інвалідом після війни, а четвертій був священиком. Двох старших братів німці розстріляли в Шепарівці.
Батько і мати пережили немало: сиділи у в’язниці за поляків, які арештували всіх членів ОУН після Атентату на Пілсудського. А коли у 1939 році прийшли москалі, то батьків вдруге позамикали у тюрмі.
Було страшно. У тюрмі в Івано-Франківську, під час допиту майор КГБ сказав моїй мамі: «Любо, чого ти брешеш? Я точно знаю де ти ходиш і що ти робиш. Але я також знаю що у тебе є стара мама, вдова, і тільки тому, що в мене теж є стара мама, я на цей раз відпускаю тебе. Але як попадешся в наші руки вдруге, то не вийдеш живою».
– В той час тисячі загинули. Як вдалося врятуватися вашим батькам?
– В тюрмі була дуже напружена ситуація, щоб бодай трохи забути про загрозу смерті, важкі будні, в’язні були готові віддати все своє майно, навіть золоті годинники, за звичайні сигарети. Батько був щирим і роздавав свої сигарети іншим, і не лише полоненим, але й сторожам. Зараз у цьому вчинку не побачиш героїзму, але тоді це було чи не єдиним порятунком від психологічних зривів.
Врешті, батько дослужився і його записали у бригаді тих, хто пильнує парки та городи в місті. Одної ночі до нього підійшов сторож і каже: «Славку, як підеш завтра на роботу, не вертайся назад. За тобою ніхто не буде стежити. Ти лише іди в протилежну сторону від тюрми. Більше нічого сказати не можемо». Батько так і зробив. І того вечора москалі відступили і замордували всіх в’язнів… Він вижив.
Але свобода була недовгою, невдовзі гестапо знову замкнуло його у тюрмі. Втім, батькові вдалося втекти до Львова. Там зупинився в друга, з яким він студіював право. І ось одного разу, коли батько якраз перебував у нього, зателефонувала його знайома пані Скринтович, і каже: «Славку, приїжджай до мене, твій брат священик тут». Батько швидко приїхав, але брата не побачив, а бабця відповіла, що то першоквітневий жарт. Годину пізніше жінка батькового друга телефонує з тривожним голосом: «Славку, тут гестапо було за тобою».
Знову батькові вдалось врятуватися, знову доля відвернула його від смерті. Але в Україні залишитися таки не довелося. Коли наново прийшли москалі у 1944 року, то сказали, що розстріляють усіх незгідних, як ті потраплять їм в руки. Відтак, батьки вирішили втікати в Німеччину.
– Як з Німеччини потрапили в Австралію?
– Моя сестра народилася ще в Україні. Далі вирушили в Німеччину і по дорозі померла бабця по мамі. Її поховали біля Відня. Родина зупинилися в місті Байройт в таборі для біженців, де народилися мої брати. І одного файного дня мама з дітьми пішла прогулятись і коли повернулися до пологового будинку, застали руїни, з яких стирчало два комини. В будівлю влучила бомба. Це було сигналом, що треба їхати далі. Батьки ж опинилися в Австралії, де згодом народився я.
– Якими є ваші спогади з дитинства?
– Особливо пам’ятаю дитячі роки. Батько брав мене усюди з собою. Пригадую, як у трирічному віці, замотаний у коцик, я сидів в ногах на Воскресній утренній в четвертій ранку. З татом також я відвідував усі проби хору і драматичного гуртка. Згодом брати і сестра казали, що ми з ним були брати по духу, по серцю, радше, співпрацівники, аніж батько і син.
Коли я підріс ходив до недільної Української школи. Далі переїхав в столичне місто Перт для навчання в університеті. Там почав вести активне життя: був головою Спілки Української Молоді, Парафіяльної ради і Української громади. Так я зростав українцем у Австралії.
– Як родині вдалося не втратити зв’язок з українцями?
– Тато активно розвивав українську громаду в Австралії. Будував народний дім, церкву, але все ж головним його завданням було допомога українцям в Україні. Кожного місяця, в час виплат зарплат, ходив по кав’ярнях, шукав українців і збирав з них пожертви, котрі пересилав родинам військових, які загинули у Другій світовій війні.
Також надсилав гроші студентам на книжки, щоб сприяти зростанню українських провідників. Батько підтримував Український Вільний Університет у Мюнхені, тогочасним ректором якого був Володимир Янів. Разом з ним, Володимиром Кубійовичем і братами Степана Бандери, батько сидів у одній келії.
Цікаво, що у нас в обох родинах, по батьковій і маминій лінії були священики. З маминої сторони, її дідуся двоюрідний брат був дуже близьким з митрополитом Йосифом Сліпим. А оскільки вже у нашій генерації священиків не було, в 1998 році моя сестра Марта подала думку: «Оскільки зараз у нас не має священиків, будемо платити стипендії Львівській Духовні Семінарії для їх навчання». Відтак, нашим обов’язком було продовжити задум батьків.
– Ким ви працюєте в Австралії?
– Я здобув педагогічну освіту учителя, в університеті досліджував соціологію поселення іммігрантів. Відтак, навчав державних працівників і учителів відповідно надавати послуги емігрантам, особливо дітям в школах. В такий спосіб я встиг учителювати практично скрізь: від садочку до шостого рівня магістерської праці. Зараз на пенсії продовжую громадську діяльність особливо як вихователь молоді. Навчаю новоприбулих українців англійської мови і також викладаю українську мову дорослим українського походження і австралійцям, що в шлюбі з українцями.
У 2005 році навіть вдалося приїхати в Україну з двадцятьма своїми студентами, котрих я вчив української в Австралії. Якось я розповідав їм, як в Україні гуси виходять з села. Вони з мене сміялися. Я кажу, що спочатку виходить одна гуска, потім за нею інша… Разом усі ходять як ті хмарочки на небі. Потім певний час кричать і йдуть додому. І заради тих гусей ми приїхали в Україну. (сміється)
– Як сталось так, що доля привела вас до УКУ?
– З УКУ я познайомився через випадкову зустріч з Оксаною Зозуляк з Інституту Лідерства та Управління УКУ під проводом Олі Зарічинської, керівником відділу розвитку УКУ. Коли вона дізналася, що я працюю з молодими людьми, то запросила мене до інституту зустрітися з студентами. Я погодився і провів декілька семінарів, а також взяв участь у інших вишколах разом з Оленою Карнаух і з Наталею Бордун. І став членом дорадчої комісії Інституту.
Одночасно цікавився діяльністю Львівської семінарії. Коли студенти і семінаристи чули, що я з Австралії, то були зацікавлені прийти на зустріч, почути, що я говоритиму. Сьогодні я і надалі підтримую зв’язки з семінарією: допоміг організувати бібліотеку, комп’ютерні класи.
В цей час також познайомився з австралійкою, Кіррілі Маннінґ котра відвідала в Україні інтернати для дітей з обмеженими можливостями. Побачивши їх, вона сказала своєму чоловікові: «Бог мене кличе, допомагати цим дітям. Я б хотіла повернутись на півставки до університету. Там є програма по якій відправляють четвертокурсників по ерго-фізіотерапії на стажування до Африки і Індії, помагати дітям з вадами. Я хочу організувати таку програму до України». Із згодою чоловіка вона залишила високооплачувану роботу і 2005 році почала програму стажування в Україну.
Коли я почув про це, то вирішив сприяти Кіррілі: познайомив її з тогочасним Міністром Охорони Здоровля Зеновієм Митником і координатором програми в реабілітаційному центрі «Джерелі» на Сихові, Лесею Каландяк і також з Наталею Климовською, проректором з розвитку та комунікацій УКУ і Ніною Гайдук з Львівської Політехніки, котрі працювали в подібних сферах. Програма стажування тривала від 2005 до 2013 року. Але з початком війни університет заборонив студентам їздити в Україну. Це виявилось небезпечно, а університет відповідає за безпеку своїх студентів.
– Ви також допомагаєте пораненим військовим…
– Так. З початком війни Леся Каландяк перейшла працювати до Львівської військової лікарні. А Кіррілі і я пішли її помагати. Спершу я зібрав кошти на проект Реабілітаційної Медицини, а зараз вже другий рік фондуємо проект поетапного гіпсування військовиків, котрі мають пошкоджені м’язи рук та ніг.
Також Кіррілі готує майстерні ерго-фізіотерапії для подальшої практики в «Джерелі», Львівській військові лікарні, УКУ, і Львівській Політехніці. Разом ми «вербуємо» волонтерів долучатися до проекту.
– Що мотивує вас допомагати українцям, а, зокрема, українській молоді?
– Я маю багато залежностей у житті. Але моя найбільша залежність – бачити успіх інших. Тому, коли люди, зокрема молодь в Україні, розповідають про свої проекти, мрії, я намагаюся всіляко допомогти їм. Усе своє життя я стежу за людьми, що роблять щось надзвичайне і називаю їх ангелами. Я ж називаюся Богдан, наче даний Богом допомагати цим ангелам у будь-який можливий спосіб: руками, ногами, головою і чим тільки можу…
ДОВІДКА
Богдан МИКИТЮК народився (1950) року в містечку Нортгам (100 км на схід від Перту, столичного міста Західної Австралії). Дружина Катруся, діти: Меліса, Христя і Клим.
Отримав диплом учителя (1971) і бакалавра з Історії і Політики (1978). Здобув звання Магістра Адміністрації (1997); учитель-виховник, директор школи, yніверситетський дослідник і викладач. Здобув багато державних нагород і дотацій на дослідження імміграційного процесу і напрацювання програм для успішного поселення іммігрантів в Австралії, особливо для новоприбулих іноземних школярів.
Високоповажаний, довголітній працівник обласних і верховних Австралійських і Українських організацій Австралії – секретар СУМ-y і Кредитової Спілки Калина; голова Oбнови (1969-1975), СУМ-у (1980-88), Церковного Братства (1986-89) і Громади (1998-2004); організатор церковного молодіжного xopy, понад 20-ти СУМ тaбopiв i унікальної виховно-вишкільної програми української молоді – подорож по Україні Слідами Незабутьніх Предків (2005).
Голова обласного Українського Олімпійського Koмiтeтy (1996-2000) – господар понад 15-ох Українських національно-збірних спортивних команд, державних і бізнесових делегацій під час змагань/відвідин Перту, за що нагороджений Верховною Радою України за прислугу розвитку спорту, торгівлі і туризму в Україні. Працював перекладачем-зв’язковим для Українських команд на Олімпіаді в Сіднею, 2000 року.
Оксана Левантович, Збруч