Кіровоград: синдром «порожнього крісла»?

Керівник Всеукраїнської ініціативи "Рух Державотворців". Раніше працював на посадах речника Всеукраїнської організації "Дебатна Академія", члена Національного комітета кампанії «МОЛОДІЖНА ВАРТА», віце-президента Українського незалежного фонду інноваційного розвитку. У 2009 році був одним із засновників та спікерів Громадської кампанії «Новий Громадянин», і досі є активним учасником однойменного Партнерства. У 2011 році долучився до заснування Руху "ЧЕСНО". З 2012 року очолюю Асоціацію Політичних Наук. Політичний аналітик, блогер, публіцист.
Контакт: Вебсайт

На площі перед Кіровоградською міською радою стоїть пам’ятник колишньому міському голові часів Російської імперії. Він керував містом впродовж 27-ми років. Побити його рекорд не вдавалось більше жодному меру. Тому на постаменті Олександр Пашутін тримає крісло для свого наступника і, разом з тим, повчає: «Служіння громаді має бути метою життя»…

Не знаю, з якої причини, але зі служінням громаді у нашому місті все якось не складається… Особливо проблемними виявились для міста роки нинішнього тисячоліття…

Так, 25 лютого 2001-го року опозиційний до режиму Кучми Олександр Нікулін достроково припинив свої повноваження після того, як попався на отриманні хабара. На чергових виборах у 2002-му, фаворита кампанії опозиційного бютівця Валерія Кальченка зняли з перегонів у ніч перед голосуванням. В результаті, переміг в.о. міського голови Михайло Цимбаревич. Проте оскільки, за задумом влади, перемогти мав би зовсім інший кандидат, вибори визнали недійсними.

На перевиборах, що відбулись влітку того ж року, перемогу здобув Микола Чигрін. Однак, результати другого голосування… також визнали недійсними! Після тривалої судової тяганини Чигріну таки вдалось відсудити свою перемогу, однак, через спротив депутатського корпусу, він ще близько двох років не міг повноцінно розпочати виконання власних повноважень.

Його наступник, Валерій Кальченко, який у 2006-му році переміг із дуже високим результатом, пройшов за списком Блоку Юлії Тимошенко до Верховної Ради, і, побувши на посаді міського голови більше місяця, зрештою надав перевагу мандату народного депутата. Відтак, місто опинилося перед необхідністю повторного проведення виборів міського голови.

Місто майже півроку жило без очільника, доки 26 листопада 2006 року не відбулися повторні вибори. Але й вони були непростими — у ніч перед голосуванням кіровоградський тервиборчком зняв із перегонів фаворита — бізнесмена Олександра Нікуліна (який на той момент вже вийшов на волю). Дежавю?…

Тоді неочікувано переміг комуніст Володимир Пузаков з перевагою в 370 голосів, що не влаштувало ані знятого Нікуліна, ані тих, хто замовив його «зняття»… відтак встановлення результатів виборів міського голови Кіровограда знову відбувалося в суді. Двічі призначалось повторне голосування, яке так і не відбулось. Пузакову вдалось відсудити перемогу.

На виборах 2010 року, в результаті абсолютного монопольного інформаційного домінування та використання владою шаленого адмінресурсу, переміг Олександр Саінсус, член Партії регіонів. Але і він не зміг досидіти до чергових виборів. Після Революції Гідності він двічі подавав у відставку. За другим разом, 29 травня 2014 року, рада її прийняла. Керував міським господарством до останніх виборів секретар міської ради, батьківщинівець Іван Марковський.

І ось, 27 листопада 2015 року присягу прийняв новий міський голова – Андрій Райкович, обраний від БПП. Однак і йому перемога дісталась не на виборах, а в судах. Вперше за історію міста кандидат програв вибори фактично, але переміг юридично, скасувавши результати на 3-х дільницях. Вперше його суперник не чинив при цьому жодного адекватного супротиву.

Чи доречні тут аналогії з Кривим Рогом? Аж ніяк. Там є кому вийти за Милобога. Він має справжню народну підтримку. Ані за Стрижакова, ані за Райковича ніхто не виходив.

Про фальсифікації на тих самих дільницях вказувала і ГО «Асоціація Політичних Наук», яка проводила екзит-пол в першому турі. Однак ніхто тоді на це уваги не звернув. Чому? Мимоволі напрошується висновок про домовлену гру двох кандидатів.

Для перемоги Райковича його команда повинна була мобілізувати демократичного і патріотичного виборця. Необхідно було пояснити, що кандидат від демократичних сил бореться проти регіонала. Необхідно було займати патріотичну позицію з актуальних питань, чим відрізнятись від свого проросійського опонента.

Що ж ми бачили натомість? Публічні сюсюкання та загравання і з екс-регіоналами, і з самим опонентом. «Договорняки» та обіцянки співпраці. Публічний союз із проросійськими силами і спільне просування путінського Єлисаветграду… І хто за нього мав би проголосувати?

Склалось враження, що «єдиний демократичний» кандидат вперто не бажає перемагати. Чому? Або його виборчий штаб був вкрай некомпетентним, або він мав якісь інші задачі і плани.

Дуже ймовірно, що головою облради мали б обирати саме Райковича, а Стрижаков таки мав стати міським головою. І швидше за все, так було домовлено спочатку. Інакше нащо йому було очолювати список БПП саме в область, а не в місто, що було би логічніше для кандидата в мери?… Чому ж цього не сталось? Імовірно, через негативну реакцію керівництва БПП та домовленості з ВО «Батьківщина».

Якби задача стояла перемогти, Райкович не пішов би в ініціативу «Час єднатись» і не рвав би горлянку за путінський Єлисаветград… Він (чи його радники?) робив все, щоб національно-демократичний виборець БПП за нього не голосував.

Але і опоненти Райковича припустились чимало помилок. Так, Табалову не можна було робити «ребрендінг» перед самим стартом кампанії, змінюючи партійні кольори «Рідного міста» на «Наш Край». Його ставка на старшу вікову групу також виявилась помилковою, адже його головним електоратом могла б стати молодь.

Віті Атаманчук не варто було робити демаршу із «Самопоміччю», йдучи самовисуванцем. Переконаний, саме цей факт дезорієнтував виборців і не дав їй змоги вийти в другий тур. Ставка у виборчій кампанії на свою стать, відсутність чіткої передвиборчої програми – все це зіграло негативну роль. Хоча вона мала не аби який шанс на перемогу.

Відкриття місцевої політики – Рафаель Санасарян – не відповідав образу партії, від якої балотувався. Його кампанія більше була схожа на кампанію кандидата від «Самопомочі» чи БПП, ніж на радикала. Тому й голоси він отримав переважно від цієї групи виборців.

Отже, чи проведуть наші обранці роботу над помилками? Яким чином вони «єднатимуться» у міській раді? Думаю, від їх подальших кроків залежатиме, чи матимуть вони якесь політичне майбутнє… Адже, після закінчення одних виборів, одразу ж починаються нові…

Тож, коли на кріслі Пашутіна сидітиме справді гідний цього міський голова?

Поширити:

Залишити коментар:

коментар