Важливо

Леся Українка: послання нащадкам крізь віки

Авторка: Діана Коверзнєва

До 148-ї річниці з Дня народження Лариси Косач, відомої під псевдонімом Леся Українка, я вирішила провести журналістський експеримент і, ніби, повернувшись в минуле, завітати до побіленої хати з солом’яною стріхою, яка знаходиться у Новгороді-Волинському, щоб взяти інтерв’ю у однієї з найвидатніших письменниць за всю історію України.

– Скажіть, Ларисо, чи справді Ви знали сім мов і вільно розмовляли французькою?

– Так, і справді всього за 42 роки я пізнала сім мов. А щодо французької…Нею я володіла ліпше, ніж російською та вправно могла спілкуватися з французами без зайвих труднощів.

– Дуже цікаво дізнатися, що ж підштовхнуло Вас взяти такий цікавий псевдонім.

– Лесею мене називали в родині. Так більш лагідно та пестливо, ніж тверде «Лариса». Тож те, що я взяла ім’я Леся для свого псевдоніму зовсім не дивно.

А промовистим прізвищем «Українка» я завдячую нікому іншому, як своєму коханому дядечку Михайлу Драгоманову, либонь, знаєте такого. У тринадцятирічному віці я пишалася своїм дядьком і горіла бажанням бути схожою на нього, а він, зазвичай, підписувався як  «Українець». Таким чином, у тринадцять років я змінила хід  вашої історії, змінивши лише свій псевдонім.

– Чи не могли б Ви розказати про Ваше перше кохання? Ким він був? Як ви зустрілися?

– Як зараз пам’ятаю серпневий теплий день і рідне село Колодяжне. Там ми вперше побачилися з Максимом Славінським. На той час йому було 18 , а я – ще зовсім юна дівчина п’ятнадцяти років. Це було перше, ніжне та взаємне кохання, проте, мінливе. Кохання перегоріло у серцях обох і ми ще довгі роки залишалися вірними друзями один одному.

Але зараз варто сказати й про те палке, незвідане, до пульсації у скронях, божевільне кохання, яке здолало у мені той металевий стержень, на якому трималася я по той день. Сергій Мержинський зустрів мене в Ялті 1897 року і з того дня кохання спалювало мене, ніби пекучі проміні сонця влітку пообіді. Страшна хвороба легенів загрожувала моєму коханому і грозилася назавжди забрати його у інші світи. Через біль я ледве стояла на ногах після важких хвороб та їхала до нього аби бути поруч з тим, який засів назавжди у моїх думках та моєму серці. Він помер, помер у мене на руках, благаючи лише про одне: піклуватися про жінку (про іншу жінку!), яку він усім серцем кохав до самої смерті.

Корабель моєї душі, який усе життя потрапляв на рифи та сідав на міль, але невпинно йшов до горизонту, дав тріщину по усій кормі та потроху почав йти на глибину.

– А що ж після Мержинського? Чи були ще інші історії Вашого кохання?

– Кльоня був єдиним коханням після Межинського і останнім… Ой, вибачте, це я про Климентія Квітку кажу. Такий добрий, розсудливий і турботливий. Після одруження він хворів на сухоти, а я – на туберкульоз кісток. Тії хвороби були страшні і вилікуватися шансів було мало. Ми з ним, повірте, знали ціну кохання, часу та життя.

– Правда, що Вас називали «єдиним «мужчиною» в нашому письменстві?

– Так, Франко називав мене саме так. Та й може через впертий такий характер, який більше мужчині притаманний. За словами Івана Яковича, я була надзвичайно  морально сильною жінкою. Хоча, на мою думку, я не заслуговувала й на те, щоб про мене говорив такий видатний письменник та публіцист.

– Чи можете ви розказати про стосунки з матір’ю? Говорять, що жінкою вона була з непростим характером. Сам Євген Чикаленко казав: «Це та баба, що їй сам чорт черевики на вилах подає».

– Було таке. Пам’ятаю, коли була малою – не ходила до школи зовсім. Мати сама займалася зі мною вдома. Вважала мене малорозвиненою. Я це помічала…

Мала я старшого брата Михайлика (нас ще в дитинстві за нерозлучність нагородили прізвиськом «Мишелосіє»). Так ось, мама завжди ставила його вище за мене. Не любила моєї вдачі , а на нього мала великі надії.

Ще мама ніколи не любила грошей та не вміла їх рахувати, але коли я одружилася з Квіточкою, гроші стали причиною зневаги моєї матері до мого нареченого. Климентій був досить бідний, проте, постійно працював, незважаючи на хворобу. А мама вважала, що він спокусився на гроші нашої родини. Характер був бойовий та навіть місцями суворий, проте, була вона великої душі жінка і в цій великій душі вистачало любові на усіх. За маму я готова була віддати життя.

– Ви неодноразово висвітлювали у своїй творчості тему гармонійної єдності людини і природи. Чому Ви – людина з такою важкою долею – більше писали не про свій біль, а про красу навколишнього світу?

– Коли ведеш тую війну холодну за своє життя, тридцятирічну кривавую війну, коли розумієш, що справи кепські і не варто гаяти навіть часу на прояв якоїсь слабкості, а чим більше розумієш складність хвороби і  що шансів на вдале зцілення залишається не багато… Починаєш цінувати кожну росинку на зеленій травичці та кожен подих вітру, який принесе хоча б маленькі зміни. Так, природу я люблю і любов ця навіяна ще з дитинства, як ми гралися малі на подвір’ї. Нас було шестеро дітей. Ми усі ходили в національному одязі, співали народних пісень та горнулися до рідної землі, всім серцем кохали українську природу.

– Що Ви хотіли б сказати сучасному поколінню українців? Чи дали б Ви  якусь настанову?

–  “І доки рідний край Єгиптом буде?
Коли загине новий Вавілон?”

Можливо, пам’ятаєте ці слова з моєї поезії «І ти колись боролась, мов Ізраїль…». Так ось, українці мають згадати, що земля їх – Україна, що дихають вони тими ж пахощами трав, якими дихав Шевченко, і як він і заповідав – вони мають полюбити щирим серцем велику руїну.

Наше покоління віками розпалювало той вогонь – вогонь сильного духу, незалежності, справедливості. А Ваше покоління ризикує його загасить – і лишиться лише дим. І отую копоть ми чуємо крізь століття і хочеться плакати, якщо чесно.

Схаменіться! Насамперед, згадайте історію, подумайте про майбутнє і полюбіть зараз свою країну, поки не пізно змінити хід вистражданої історії, яку в натруджених руках предки гідно несли до Вас через століття.

Подумайте, чи з гідністю ви нестимете отеє клеймо, якщо вогонь нашого нездоланного духу українського згасне?!

Така сором’язлива жінка з сильним характером та гіркою долею, увійшла в історію як «принцеса поезії» та завжди залишиться в ній саме такою: тендітною і водночас сильною, гордовитою і люблячою, емоційною, але стриманою та такою сучасною, проте, вже легендою на вустах мільйонів.

Поширити:

Залишити коментар:

коментар