Важливо

Посмішка

Телефонний дзвінок. Коротка розмова. Не усвідомлюючи того, повільно сідаю на диван та кладу слухавку. Дике відчуття спустошення. «Він в лікарні, вчора його прооперували»,  ̶  слова класного керівника, які хвилин десять постійно прокручуються в голові. Зібравшись з думками, телефоную йому. Раз, другий. Ще і ще. Відповіді немає. В голові щохвилини ковзають безпідставні думки, які лякають. Через скло балкону бачу нескінченні, чорні хмари, скупі на бодай малесенький промінь сонця.

Вже вечір. Не можу заснути, атмосфера невідомості, глухе чекання… 09:26. Прокидаюсь від гучного, різкого звуку. Схоплююсь, беру слухавку, Це він. Хоче, щоб я його відвідала. Не гаючи ні секунди, швидко збираюсь, хапаю косуху, телефон, метушливо зав’язую шнурки кросівок та вибігаю. Йду швидко, холодні краплі дощу падають, не зачіпаючи мене, в голові туман. Калюжі, сірі будинки, люди, які потонули в рутині… Ці остогидлі картинки щоразу пролітають повз мене. Я на місці. Піднявши голову, бачу це жахливе місце. Високі кипариси та безліч троянд не рятують цю лікарню від гнітючої атмосфери людських страждань.

Одразу зайти не вдалося: стара, маленька, обсипана зморшками бабуся, з костилями ледве-ледве долає сходинки. Їй допомагає в цьому, притримуючи, високий, кремезний чолов’яга в зеленій, службовій формі. «Давай-давай, ще трохи, мамо, швидше, бо люди чекають»,  ̶  ще зусилля і разом вони подолали ще одну сходинку. Тут же вона кидає на нього свій теплий, лагідний погляд, наповнений чи то радістю, чи то смутком…

Коридори лікарні, немов лабіринт Мінотавра. Блукаючи, постійно повторюю в голові: «Палата номер шість, палата номер шість, палата номер шість…». За рогом стоїть молода матуся та тримає на руках дитя, старається втішити та приголубити маля, яке розмахує маленькими рученятами та посміхається, показуючи свої перші молочні зуби. Вони щасливі, в своєму світі. «Що їм тут робити? Навіщо вони тут?»,  ̶  загадуюсь над питанням та помічаю жінку в темному одязі, яка поглядає на дитину та відвертається, помітно скривившись.

Ось вона, палата номер шість. Торкаюсь холодної, потертої ручки та двері зі страшним ревом відчиняються. В ліжку під пожовклою ковдрою лежить мій друг, мій однокласник. Вчора йому вирізали апендицит. Його тіло напружене, стиснуті кулаки, він посміхається. Беру себе в руки та підходжу ближче. «Привіт, як ти?»,  ̶  відповіді немає. Пауза, затягнута пауза… Беру стілець; його, полущені темно-зеленою фарбою, металеві ніжки з виснаженим скрипом та неохотою стають на визначене мною місце.

Він починає говорити. Виявляється, що я перша, хто до нього завітав. Його голос тихий, без зайвих емоційних спалахів. Не перебиваю, вслухаюсь в кожне слово, кожне зітхання. Про переживання матусі, несмачний ранковий суп та приглушений ліками біль… Хвилина. Можливо година… Час йде тут по-своєму. Змушую себе посміхатися та втішаю, згадую найкращі слова, обережно підбираю кожне. Прощаємося.

Виходжу. Повільно йду додому. Картинки не змінилися. Ті ж самі люди та будинки, та сама сіра, гнітюча погода. Телефонний дзвінок. Це однокласники, вони кличуть гуляти. «Сьогодні я вдома»,  ̶  кладу слухавку та продовжую йти.

Поширити:

Залишити коментар:

коментар