Важливо

“Тіні забутих предків” або як режисер доводить до нірвани

Ольга Кирилюк
Кандидат філологічних наук, доцент ЦДПУ ім. В. Винниченка, письменниця

У жінок буває так, що подобаються їй різні чоловіки – і ніби вони класні, і пристрасть шалену викликають, але до нірвани її може довести тільки з один-єдиний.

Так і в мистецтві — подобаються тобі різні режисери і різні вистави, але найвищу мистецьку насолоду отримуєш тільки з одним. Отак у мене з одеським режисером Иван Урывский. Скільки спектаклів я за своє життя переглянула, але до такого мистецького оргазму мене може довести тільки він. Коли під час вистави тобі подобається все — навіть звуки, рухи, крики, плач. Коли періодично ти стогнеш від захвату на увесь театр.

Минулого року його “Украдене щастя” розірвало всі мої уявлення про український театр, довело, що він може бути ТАКИМ прогресивним! Тож цього разу чекала “Тіні забутих предків”, як аванс після відпустки. І знову були екстаз, оргазм і нірвана!

Спершу вистава здивувала однією деталлю. Пригадую, як минулого року в останній день #KropFest я жартувала, що прийду в театр з трудовою, бо за тиждень життя в театрі уже відчувала себе народною артисткою. Так от — вчора це майже сталося.

Усі глядачі, в тому числі і я, були не в глядацькій залі, а на сцені. І актори грали прямо перед твоїм носом і падали точнісінько тобі під ноги. Від такої реалістичності аж серце вистрибувало і котилося десь у залу, там де на місці сидінь у партері виросли гори!

0463942bd6be1b57d6e9c6381a981356.jpg

Вистрибувало воно ще й від майстерної режисури. Бо, здавалося б, ну чим там можна дивувати — класичний твір Коцюбинського, класичний фільм Параджанова. Усі вже побачили і почитали. І треба бути справді генієм, щоб цим сюжетом здивувати. Але ж Уривський — чортів геній!

Що мені в його постановках найбільше подобається, так це те, що немає акценту на окремих акторах і героях. Актори в нього — це просто ляльки, кожна з яких виконує роль у загальній картині, не перетягує увагу на себе, а чітко — як гвинтик, працює на спільну концепцію. Другорядні герої сплутуються з головними, а часом і затьмарюють їх.

Індивідуалізм стирається, на передній план виходить зміст, ідея! І ви скажете — ну тиць, як це — адже цінність людини понад усе. А ніхто й не сперечається — індивідуалізм у виставі таки присутній — РЕЖИСЕРСЬКИЙ, і він такий масштабний, що тобі хочеться вклонятися йому і під час вистави, і після, і навіть при одній лише згадці про неї.

Так само не дія стає головною на сцені, а — психологізм! І знову ж таки — не окремого героя, а загальний — цілісний психологізм твору! Моментами здавалося, що я дивлюся не класику української літератури, а якісний голівудський хорор.

Коли актори вийшли кланятися, я заверещала, як навіжена: “Режисерааааа!!!” А він скромно вибіг, вклонився і швиденько втік. Генії завжди незбагненні! Хоч вмовити його на фото все ж вдалося.

b11d8aba738e4112a419835dd5dca6c3.jpg

Усі ми знаємо сюжет повісті. Знаємо, що Марічка втонула. А от скажіть — як це можна показати у виставі?

Це ціла містика. Чаклун Юра б’є руками по столу, і на сцені з”являються дівчата з відрами. Кожен його удар — спричиняє новий дівочий рух, вони слухаються його, як ті ляльки, сновигають по сцені, як джмелі, і по черзі ллють воду на Марічку. І з кожним відром води вона все більше згинається аж поки не падає, і її всю мокру витягують зі сцени, тягнуть так — ніби її справді несе річкова стихія… А потім лунають вигуки: “Марічку забрала вода!”… здається, я навіть не дихала в ці хвилини…

І моторошно стає, коли ти згадуєш один момент. Як на початку вистави, коли Іван з Марічкою вдаються до пестощів-любощів у лісі, до такого дитячого грайливого спілкування, яке буває тільки між закоханими, Марічка говорить: “Я не люблю ліси — там провалля. Я люблю річку, бо вода дає життя!”…

У п’єсі також гостро стоїть тема батьківського гріха і розплати дітей за нього.
Про цю розплату говорить Марічка на початку, ці слова звучать і після її смерті, змушуючи кожного з нас замислитися над своїми вчинками і їх наслідками.

От буває, потрапиш на якусь виставу за класичним українським твором і аж печально стає — таким нафталіном від неї тхне, таким первіснообщинним мисленням. І думаєш — бляха, ну в школі цими творами задовбували, коли ти майже спиш, а біля дошки “прадалжає шось втірати учілка в красном платті” аж до нудоти, а тут тобі ще повторний удар, щоб остаточно знудило.

І як же я вдячна Уривському, що він ставить українську класику по-іншому — прогресивно, з психологізмом, хапає тебе за горло з першої секунди, душить, не дає вхопити повітря протягом усього дійства, і коли твій розум уже затьмарюється від такого кайфу — відпускає фінальною сценою, даючи можливість вибухнути мільярдами атомів і заполонити собою увесь Всесвіт!

Після такого хочеться кричати усім режисерам: “Будь, як Уривський – роби українську класику прогресивною!”

А всім людям дії хочеться сказати: “Будьте, як організатори фестивалю «Кропивницький». Даруйте мистецтво! Рятуйте мистецтвом! Будьте мистецтвом!”

a8d57ec45eddd2ed87eb31a7ab5a9e26.jpg

Поширити:

Залишити коментар:

коментар