Важливо

Дебютна вистава КропФесту “ДІМ”: про війну, смерть та перемогу життя

Ольга Кирилюк
Кандидат філологічних наук, доцент ЦДПУ ім. В. Винниченка, письменниця
© Вітальний перформанс "ДІМ" від гурту TaRuta та OSDC ballet

Часто згадую слова жінки, чий син загинув у перші дні війни: “Я ходжу на роботу, а мій сусід ніде не працює, щоранку п’яний і просить у мене гроші на пляшку. А я питаю в Бога — чому цей живе, а моєї дитини вже немає?”…

Не знаю, чи є на це відповідь у Бога… і чи є вона в нас… Окрім тієї, що хтось виховує безвідповідальних інфантилів, а хтось – справжніх героїв! А тому й життєві шляхи у них різні: комусь — просити гроші на пляшку, а комусь — захищати свою землю.

Учора на сцені лунали схожі питання. Адже гасло фестивалю “Герої серед нас!” І перші дві вистави на #KropFest були присвячені темі війни! А вистава “Дім” довела до сліз кожного.

Уявіть: на сцені показують любов! “Нуууу, – скажуть жінки, – нам її у серіалах вистачає”. “А чому не про футбол? – зауважать чоловіки.

Але ця любов була багатогранна: любов до своєї землі, до свого дому! До дівчини, звісно, теж, але то вже кохання. І його на сцені було багато. Пристрасного, вміло зіграного, з шаленими почуттями – коли людину, яку любиш, одночасно хочеш і задушити в обіймах, і прибити, бо вона – одягла занадто коротку спідницю, а він – якійсь козі лайк поставив. І ці емоції так часто скачуть, міняються. Точнісінько, як у житті.

Спочатку я нічого особливого від вистави не очікувала. Бо це ж ніби й не вистава, а музичний перформанс. Ну, заспіває TaRuta щось. Що я – Tаруту не чула? Ну, буде на підтанцьовці якийсь балет. Пффф, та я Раду Поклітару минулого року дивилася. І єдине, що мене переконувало — це те, що перформанс цей не простий, а під брендом Національний мистецький фестиваль “Кропивницький”! А під таким брендом буває тільки найкраще. І бренд себе не просто виправдав, а й перевершив. Бо показати танцем таку складну тему, як війна — це було за межею моїх уявлень про мистецтво, і мій уклін режисеру, який цю межу зруйнував. І, повірте, таке я точно не чула й не бачила.

Спочатку на сцені з’являються музиканти гурту TaRuta, а навколо них лежать удавані кокони, з часом ти розумієш, що то ніби людські ембріони, і за мить вони танцем показують символічне народження життя. Болюче, з далеко не витонченими рухами! Показуючи, як нелегко воно дається.

І вже вчорашні кокони стають людьми — з почуттями, зі своєю унікальною історією. Вони зростають і доходять до найсолодшого моменту: кохання, зітхання, пристрасть, еротика…
Ну, ви зрозуміли — тобто все, що відбувається між закоханими людьми. Саме той момент, коли можна не спати ночами, дивитися на зірки, пеститися й кохатися до нестями. Ці моменти так влучно передані танцем, що гормони, які виробляли актори, розліталися по залу.

І ще більшого драматизму додає романс Олександра Олеся “Чари ночі”. А рядки “Сміються плачуть солов’ї і б’ють піснями в груди. Цілуй, цілуй, цілуй її, — знов молодість не буде!» цей драматизм тільки посилюють. Рядки відомі усій нашій молоді, бо є в програмі ЗНО. Вони змушують задуматися, якими насправді короткими є щасливі миті. Ними треба горіти! І не варто чекати уявного “колись”, бо ніякого “колись” може й не бути. А дарувати любов потрібно зараз, а не завтра.

Герої вистави, як і всі ми на початку 2014, не знали, що їхнє завтра може легко стати пустим, позбавленим домашнього затишку, кохання й щасливих митей. І єдині обійми, в яких вони опиняться — це обійми війни!

Найбільш драматичний момент вистави — це вибухова емоція дівчини, яка проводжає коханого на війну. І це мій другий уклін режисеру. Одним жестом передати таку глибину болю…, щоб увесь зал одномоментно заридав. Знаєте, що вона робить? Пам’ятаєте солов’їв, які б’ють піснями в груди? Так от — тепер не солов’ї, і не піснями, а вона б’є хлопця в груди! Б’є так сильно, емоційно, зі слізьми і криком, ніби б’є не його, а саме цю ненависну війну і звісно, свою долю — віддавати кохану людину на передову!

Бог милував – і мені такі почуття не знайомі. Я можу собі тільки уявити, як це — знати, що кожен дзвінок може бути останнім, цілувати його на пероні, дивитися, як зникає у вагоні його спина, прикрита рюкзаком, і НЕ ЗНАТИ, чи колись із цього вагона ти його так само зустрінеш.

Жінки, які це пережили — справжні герої, точно такі, як і їхні чоловіки на передовій! Я схиляюся перед їхньою витримкою і перед їхнім великим серцем, сповненим любові, яка допомагає чекати. І не тільки чекати, а головне – розуміти вибір свого чоловіка і підтримати його.

Усі ви пам’ятаєте світлину, на якій дружина генерала Гордійчука, пораненого під Савур-Могилою, підтримує його, ховаючись за спиною, аби той міг сфотографуватися, і з фото всі думали, що він стоїть самостійно. Оце і є українська жінка! Я реву щоразу, як тільки натрапляю на ту світлину.

“Гори! Життя — єдина мить,
Для смерті ж — вічність ціла”.

Продовжуються далі рядки романсу. І згодом ми вже бачимо хлопців не в дівочих пестощах, а на війні. І коли вони виходять на сцену в камуфльованому одязі, з оголеними торсами, то кожна жінка в залі розуміє: усі календарі австралійських пожежників — це просто примітивні розмальовки для самотніх дам, для яких уже “всьо в прошлом”. Бо на сцені нині справжня краса. І приємно, що наша — українська! І можна тільки пишатися нашими чоловіками!

98e2c280ad51aefcbda67aa3697e3d2b.jpg
© Національний мистецький фестиваль «Кропивницький» у Facebook 

І від того ще болючіше. Бо вони молоді й красиві, ще вчора клали голови на м’яку подушку разом зі своїми коханими, а нині кладуть голови на полі бою.

І так хочеться кричати: яаааак?! їм рано помирати! та вони ще вчора були ембріонами в материнській утробі!! ще вчора складали ЗНО!! Як же це – на війну??? Вони ще й життя не бачили.

І це дуже влучно передано в сцені, коли озвучуються думки героїв. Один думає: чому я завалив ту кляту сесію? я не хочу вмирати! Інший: чи я причесаний, чи гарний маю вигляд? Він теж не хоче вмирати. Третій мріє повернутися додому і спробувати маминого пирога з вишнею, і вмирати також не хоче. Четвертий кається, бо збрехав, що повнолітній, аби піти на війну, коли насправді йому тільки 16. Він хоче додому, до мами!! і так само НЕ хоче помирати.

Моторошно стає від того, що під час їхніх монологів на лобі в кожного мерехтять яскраві цятки від лазерного прицілу снайпера. Хлопці ще говорять про маму і пиріг, а ти вже знаєш їхню долю, бо приціл уже наведено.

І вони помирають — голосно, з болем. Рвучи на шмаття ту саму подушку, на яку так ніжно клали голови разом з коханими жінками.

Подушка й стає символом того дому, його затишку й любові. Спочатку вона об’єднує закоханих. Потім хлопець забирає її, коли йде на війну. І того щасливого дому вже нема, бо частина дому – на війні, в окопах. А в момент смерті герої розривають подушку, кидаючи її шматки просто в глядацьку залу. Ні дому, ні життя! І хлопці знову танцюють з дівчатами, але дівчата одягнені в чорний одяг, на відміну від яскравих до білизни суконь періоду кохання. Цим контрастом – ніби лезом!

4eab7d6d834e64bb51ee7652a3dc2b93.jpg
© Національний мистецький фестиваль «Кропивницький» у Facebook

“А ми тії московські кайдани розірвемо!” – співають актори і глядачі в залі, разом єдиним героєм, який залишився живим. Зболеним, розгубленим, але живим! Зі збереженою вірою в те, що таки розірвемо!
І символічно навколо музикантів знову з”являються уявні кокони-ембріони. Зароджується нове життя! І воно триватиме, незважаючи на біль і втрати! Знову буде пристрасть і кохання, тепла подушка — і кохана людина на ній, у твоєму домі! У нашому спільному домі — Україні!

Дякую Національному мистецькому фестивалю «Кропивницький» за те, що взяв нині таку важливу тему — тему війни і її героїв! Дякую гурту TaRuta й OSDS ballet за те, що майстерно прожили цю тему на сцені. Вдячна за сльози і посмішки! На жаль і на щастя, життя саме з них і складається!

6ec6b07fd41cd3d93be0753e6f5ab2cd.jpg
© Національний мистецький фестиваль «Кропивницький» у Facebook
1c85f5b9af1ecf1f53524a99b74fb6f3.jpg
© Національний мистецький фестиваль «Кропивницький» у Facebook
aa4198a233b36be0dd427b1c6951feee.jpg
© Національний мистецький фестиваль «Кропивницький» у Facebook
019ead9b073c4b390eaed85ab886e9b5.jpg
© Національний мистецький фестиваль «Кропивницький» у Facebook
e7d6ac07b77587c6886e3b2d064dd8f3.jpg
© Національний мистецький фестиваль «Кропивницький» у Facebook
90308ecbee4c2254df1eb50c96d82293.jpg
© Національний мистецький фестиваль «Кропивницький» у Facebook
6aaad449509f01a60613d1faab7a5bec.jpg
© Національний мистецький фестиваль «Кропивницький» у Facebook
7b5ec056620e1eaf3ec48b45cd2ae9c1.jpg
© Національний мистецький фестиваль «Кропивницький» у Facebook
Поширити:

Залишити коментар:

коментар