Важливо

“А воно стріляє?” Або історія одного страйкболіста

Кожен знає, що життя студента на канікулах нагадує щось на кшталт маршруту  “ліжко-кухня”, але не весь час. Не так давно я вирішив зайнятись страйкболом та реконструкцією військових умов, так сказати, перевірити себе на витривалість. От  моя історія і починається з цього. Перші дні я не міг звикнути, що немає пар і аби фізично не деградувати  Кондором було запропоновано  зробити вихід. (хлопців буду згадувати по позивним). При підготовці до нього я спіткнувся з першою проблемою: шнурки моїх берців благополучно порвались і перше, що я тоді збагнув: « Сила є –  ума не нада», але 20 гривень на базарі вирішили мою проблему, тож згодом мої берци повернулись в стрій.

Частина 1. «Чорний четвер»

Ранок. Прокинувшись о 6:30 в середині моїх канікул я вже піддався стресовій ситуації, а коли порвався стяжний шнур на моєму рюкзаці, то слів уже бракувало… Ну нічого, ми, українці, народ винахідливий і зав’язавши на « І так зійде» я вирушив на зустріч пригодам.  Попри всю мою «смелкалку» частина стволика мого страйкбольного АКС-74 гордісно виглядала з рюкзака, хоча й була в чохлі. Наголошую, що воно страйбольне і стріляє виключно пластмасовими кульками. Коли сіли в маршрутку нас з хлопцями  чекала довга дорога і хочеться зазначити, що всередині вона більше нагадувала консерву з бичками, яку згодом з’їв товариш, після чого його живіт добряче скрутило. Як ви зрозуміли, давка там була добряча і намагаючись вмостити рюкзак, який не збагнув зняти, я стукнув бабусю автоматом по голові. Я відразу вибачився, але перше, що вона відповіла:
– А воно стріляє?
Посміхнувшись я пояснив, що ні і поклавши рюкзак на підлогу,  невпинно чекав на свою зупинку.

Частина 2.  Свіже повітря

І от, відчинилися двері, вдихнувши морозне повітря ми покинули чотириколісну «банку». Оптимізм зашкалював, дорога була досить слизькою, та повірте, пізніше я тільки мріяв опинитись на ній і взагалі почав цінувати асфальт, але про це пізніше. Через 20 хвилин веселої розмови ми звернули з магістралі на звичну сільську дорогу. За декілька хвилин я побачив бородатого Кондора (старший групи), який чекав на нас і щиро посміхався. Аби не шукати легкого шляху було обрано піти заметами, щоб скоріш дійти до місця призначення. Було досить нелегко, оскільки снігу в полі багато і для мене цей шлях був незвичний.  Коли в 5 метрах від нас опинився ліс, пролунала команда діставати спорядження і приводи. Пожежник помітив, що я встиг замерзнути. Він зняв з себе парку і простягнув мені, оскільки йому було спекотно, то совість мене  картала не так сильно.  Нам пояснили напрям та подальші дії і ми вирушили до основної точки, це приблизно кілометр, але по дорозі я дізнався погану новину – страйкбольні приводи погано працюють на морозі.

Частина 3. Початок тренування

Підйом по лісистій місцевості давався нелегко, але бажання побачити бункер і попити гарячого чаю  надавали мені сил. Хвилин через 10 переді мною відкрились бліндажі і розвалини одиничної будівлі. Виявилось, що майже під носом і була основна точка  – це закинутий бункер із саморобним входом, який серед снігу було важко  помітити. Діставши із нагрудного карману свій пневматичний Вальтер, мене поставили першим номером для подальшої відпрацьовки штурму, другим був Кондор, прикривав Німий, а на вході поставили кулеметника з позивним Пожежник. Всередину мною і старшим групи було кинуто дві (страйкбольні) гранати, через мить пролунав вибух, попри дзвін у вухах і слизькі сходи, що вели у царство пітьми, фонарик Кондора дуже допоміг. На велике щастя диких собак всередині знайдено не було і тренування пройшло успішно. За допомогою фонариків на телефоні ми оглядали старі і давно закинуті підземні кімнати, я був вражений. Колись його знайшли хлопці, змайстрували саморобний вхід, вичистили болото зсередини і тепер він гідно виглядає. Зі слів старшого  за часів Радянського  Союзу тут перебувала військова частина, поряд  навіть стояла вишка, а залишився бункер і руїни тієї будівлі, та окопи з бліндажами. Зимовий ландшафт придає цьому місцю своєрідної привабливості, яку важко не оцінити. Далі нашою задачею стало розвести багаття, мене поставили вчитись його розводити і з допомогою командира дуже скоро ми сиділи біля невеликого, але теплого вогню. В чудовій атмосфері ми попили чай, мені довелось це робити із кришки німецького казанка, який випустили у 1936 році. Напевно, його перший господар і не здогадувався, що в нього буде така доля.

Частина 4. Тренування

Склавши їжу назад в рюкзак ми пішли у сторону відкритого поля. На місці мені вкотре показали як краще працювати із свого привода, де тримати руки, та взагалі відпрацьовку дій на випадок військових зіткнень. Наступний важливий елемент – це перехід по місцевості. Нашою задачею стало просуватись ялинкой паралельно лісу. Головною моєю помилкою стало одягнути літнє, хоч і армійського типу взуття, мої ноги сильно замерзли, тож, якщо опинитесь у подібних умовах – не нехтуйте теплотою ніг. Подолавши пів кілометра, Німий дістав старенький радянський бінокль і ми по черзі змогли насолодитись зимовим ландшафтом українських степів. Неподалік від нашого місцеперебування у далекому січні 1944 року були дуже запеклі бої.   Тож провівши добу в подібних умовах мені дуже важко уявити, як солдатам по обидві сторони фронту доводилось це робити під час війни.

Частина 5. Обід і дорога назад

Вже біля бункера ми розвели багаття та поставили грітись казанки з водою. Час невпинно минав, хоча була 2-га година дня. Поки грілась вода, я сидів та відігрівав кінцівки спілкуючись з товаришами. Зробив декілька фото на згадку, після чого ми приступили до прийому їжі. На моє здивування, після нашого «невеликого» обіду була вже 4 година.  Добре погрівшись, ми зібрали речі, загасили полум’я і вирушили в сторону наших домівок, дорога буда далека… По стежці, якою ми йшли зранку, вийшли на початок лісу, упакувавши все спорядження,  Пожежника скрутило і він побіг в ліс зі словами: « Краще замерзнути, аніж гордо накласти в штани!»
Тому, обираючи консерви в АТБ, будьте обережні. Коли опинились на сільській дорозі  вже сутеніло і нас чекала довга дорога через поля і закинуті домівки. Навіть тут фонарик  врятував нас. Десь за годину такого переходу, ми влаштували перепочинок на п’ять хвилин і я звалився з ніг. Але потрібно було просуватись, тож  зціпивши зуби ми почимчикували далі. Коли Кондор звернув своєю дорогою, стало складніше:  доводилось по черзі вмикати фонарі на телефонах, спілкуватись, щоб не пасти духом. Десь о 7-ій годині ми вийшли на зупинку, купили смаколиків та чекали на чотириколісну «банку», яка  цього разу  була пустіша. Проїжджаючи вечірнім містом я милувався його красою і розмірковував над тим, що відбулось зі мною цього дня.
Um4So-3R270


Comments:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*