Мені подобається не приховувати емоції. У свої сімнадцять голосно на всю вулицю сміюся над повідомленнями, йду підстрибуючи, танцюю в очікуванні зеленого світлофора або на зупинках.
І скрізь мене оточують люди, які взяли на себе стандартне кліше: “маска скверної серйозності”. Вони не дозволяють собі видавити посмішку у всі тридцять два не тому що не хочуть – їм важливо, що про них будуть думати.
Ось бабуся на зупинці лається на хлопчину, щоб той їй (та ще й з сумками) поступився місцем на лавці. Кричить. Хлопчисько огризнувся, але місце поступився. Обидва один на одного насупились: вона всю молодь в його особі прокляла, він – усіх бабусьок в її. І хто заважав їм по доброму посміхнутися один одному:
-Внучок, Поступися місцем бабці старій! Спина замучила, сумки важкі.
– Сідайте, бабусю.
І просто посміхнутися. Хіба це важко?
Або потрапляєш в натовп. Хлопець зачіпає плечем чоловіка. Штовхає. І починається:
-Дивись Куди йдеш! – замість вибачення і посмішки.
Люди розучилися посміхатися. Вони бояться, що їх вважатимуть божевільними, дивними, обійдуть стороною, покажуть пальцем.
А я, мабуть, буду йти до зупинки підстрибуючи, сміятися над повідомленнями і при цьому пританцьовувати під улюблену музику в навушниках. Ти ж теж цього хочеш, так? Я знаю! Ну, то приєднуйся