Горлівка-Кропивницький: Історія однієї адаптації

Ілюстрація

23.06.2014. Потяг Луганськ-Одеса. У валізі речі на два тижні. Плацкартний вагон. Навкруги люди чимось стривожені, метушаться і думають про свої проблеми…

Хтось їде в Одесу відпочивати, хтось – у Дніпропетровськ на кілька днів до родичів. Сусіди по плацкарту їдуть з Луганська в Одесу на відпочинок. Дівчинка років 11 радіє, що батьки дозволили узяти з собою кошеня. І ніби все добре, але мої думки зовсім не про хороше. Я покидаю своє місто, своїх друзів, школу, батьків.

nqWbZETsAUs (1)

Їхати 12 годин. Зі мною собака, яка піднімає мені настрій. На кожній тривалій стоянці потягу, вона, своїм благаючим поглядом примушувала мене виходити з вагону і розряджала всю цю ситуацію своєю ставною ходою по перону, де була величезна кількість людей з посмішками і щирими сльозами на очах.

12 годин пролетіло непомітно для мене, тому що було багато думок в голові:

“Куди я потраплю? Які там люди? І взагалі, що мене чекає в Кіровограді?”

Ніч. Перон. Втомлених після важкої дороги, мене і бабусю зустріла моя тітка, до якої ми, власне, і їхали. На початку було важко. Ми жили у неї на дачі. Люди, які мене там оточували, тикали пальцями, озиралися і за спиною говорили: “Сепаратистка пішла”. Перший час, я дуже болюче на це реагувала, але з часом змирилася.

Літо пролетіло швидко і треба було думати про моє подальше навчання. Стояло одне питання: їхати назад в Донецьку область або вчитися у Кіровограді. Ситуація, яка відбувалася (і зараз відбувається) лякає мою бабусю. Тому вона вирішила, що моє майбутнє повинно будуватися тут. Я пішла в школу – у 10-й клас. Усі ніби усі звикли один до одного і я переживала що мене не приймуть, і я залишуся одна і в школі. Мої переживання виявилися марні, усі мої нові однокласники дуже привітно і тепло мене зустріли, деякі запропонували познайомити мене ближче з містом.

Пройшов перший тиждень навчання, нарешті вихідні. Дівчатка Аліна і Даша вирішили мене провести по магазинчиках одягу. Після шопінгу ми прогулялися на футбольний стадіон, де вони мене познайомили зі своїми старими друзями. Так у нас з’явилася з’явилася велика і дружна компанія, яка допомогла мені адаптуватися до нового міста. За це я їм дуже вдячна.

Я влилася в бурхливе життя тепер уже нашого міста. І мені здається, що якщо я повернуся назад в Горлівку, то не зможу жити без цих вулиць, вічно забитих вранці маршрутках, насиченого життя.

Поширити:

Залишити коментар:

коментар

1 коментар до Горлівка-Кропивницький: Історія однієї адаптації

  1. Сколько воды, и сколько недосказано, то всего!

Коментарі заборонені.