Важливо

Любов – до неба

Ми не знаємо людей, з якими мешкаємо в одному будинку чи, навіть, під’їзді, роками ходимо повз них, як тепер повелося, не вітаючись і думаємо, що центр, пуп і головний магніт Землі – наша власна квартира, а ми, її мешканці, – найдостойніші представники раси землян. Але ж воно не так, і я в цьому зайве переконався, познайомившись із жителькою сусіднього з моїм під’їзду – Любов’ю Олександрівною Бугайовою.

Шість тисяч годин над землею

За часів «давно» минулих, бо в теперішньому світі, де все і всі швидко змінюються, особливо зсередини – від душі, яка «відповідає» за переконання і вподобання, Бугайову знали, як одну з кількох жінок – командирів повітряних суден в СРСР. Про неї навіть фільм зняли, називається «Другий пілот» (другий,бо на той час вона сиділа в кріслі помічника капітана «Як-40»).

– Що ти хочеш, дитинко, від старої жінки? – запитує крізь замкову щілину Любов Олександрівна перед тим, як впустити мене, далеко не «дитинку» за віком, в свою затишну квартиру на п’ятому поверсі, де відразу ж з’ясовується, що й «стара жінка» зовсім не виглядає на свої сімдесят сім. – Мені слава не потрібна, я живу скромно…

Звісно ж їй не потрібна слава, бо свій ужинок від популярності вже зібрала. Але мені, журналісту, конче, як повітря потрібне спілкування з непересічною людиною. А якраз про повітря, в якому налітала, на всякий випадок, 6 тисяч годин співрозмовниця може розповісти чимало.

Народилася Любов Олександрівна в Новій Празі, в ті часи, коли ще вона була районним центром. Школу закінчила із срібною медаллю, тому що, як сама пояснює, посилаючись на відомі обставини з минулого й теперішнього:

– Золоті медалі тоді давали дітям керівників райкому й голів колгоспів, а в мене батько-будівельник, а мама – неграмотна.

Після школи закінчила в Кіровограді медичне училище, аероклуб, а в російському Саранську – школу інструкторів, на тоді вельми престижну. Із хронології подій особистої біографії ми з нею в розмові час від часу збивалися (причому, на щось просте й буденне, як то свисток чайника на кухні), сходили – як ті німецькі потяги, пущені партизанами під укіс, відтак і в мене в голові все трохи переплуталося. Але один важливий факт із тих її молодих днів є незаперечним – в свої двадцять шість років Любов Олександрівна вигравала республіканські змагання, забираючи абсолютно усі призи в конкурсах в Києві, серед яких найтяжчим був політ над землею кабіною вниз на висоті… двадцять метрів. Відчайдушна жіночка, еге ж? А нагороджував Бугайову сам Олександр Іванович Покришкін, другий за результативністю пілот-винищувач Антигітлерівської коаліції.

«Эх, как бы дожить до свадьбы-женитьбы…»

– Я стала майстром спорту, потрапила до збірної України й була запрошена виступати на своєму «Як – 18» за збірну СРСР, але ж молодість спливала й жіночий час народжувати підійшов. Розумієш, тоді якщо й прагнула потрапити кудись сильніше, ніж в небо, то це… в пологовий будинок, – легко й невимушено переповідає Любов Олександрівна своє життя. – Повернулася в Кіровоград і, не повіриш, спочатку навіть пішла працювати медичною сестрою, бо в льотному загоні мені не знайшлося місця. А пізніше про мене поклопоталися люди на рівні керівництва обкому і я знову опинилися в небі «Над полями, да над чистыми…» із тим же запальним настроєм – «Эх, как бы дожить мне до свадьбы-женитьбы…». Вийшла заміж (за «літуна», звичайно ж – авт.) і народила сина (котрий, якщо стисло, пішов батьківськими стежками, допрацював у Києві штурманом до пенсії, а зараз займається приватним бізнесом – авт.).

Після «Як – 18П» та ще кількох «Як(ів)» інших модифікацій сусідка моя пересіла на «Ан-2», далі на «Ан-24». Налітала чимало годин над Союзом, приземляючись на аеродроми Ленінграда, Одеси, Свердловська, міст Прибалтики. Каже, що найважче літати над морем (я, відверто кажучи, думав, що найбільше пілотові доводиться концентруватися, пролітаючи над горами) – зливаються перед очима дві стихії і два виміри.

Ех, «стрекоза»

Звичайно ж, не міг не спитати, чи були в її практиці ситуації, коли виникало питання: життя або смерть. Були. Потрапляла в з зливи й хуртовини, за яких доводилося відмовлятися він навігаторів і порад диспетчера й вести крилату машину, поклавшись на власний досвід, на свою інтуїцію. А про трагедії в повітрі говорити загалом не хоче. Каже тільки, що раніше, за часів СРСР, їх було менше, аніж тепер, коли мало не кожного тижня надходять повідомлення про загиблих в авіакатастрофах. І не тому менше, що техніка була надійнішою або повільнішою чи інформація приховувалася тощо.

– Без зайвої скромності скажу – нас учили краще, – обходить деталі складної теми Любов Олександрівна. – І не було такої моди – переучувати штурманів на пілотів, бо тим, бачите, більше платять і робота престижніша. А зараз чоловіка в сорок років, коли в нього й практики – нуль, і реакція вже не та, взяли й посадили за штурвал. А він в екстремальній ситуації розгубився, і сто сорок пасажирів додому не прилетіли. Не буду називати конкретні трагедії. А ще аеродроми працювали краще… Пам’ятаєш, як кілька років тому в Кіровограді «стрекоза» з двома курсантами впала й обоє розбилися. Так ось, я саме їхала на дачу і все те дійство в небі бачила. Наче сама в тому літакові була.

…Не дивно, що загибель курсантів Любов Олександрівна переживає так боляче, бо в кіровоградській «льотці», тоді вона називалася ШВЛП, жінка довго викладала, звідти пішла на пенсію. Там на дошці пошани висить її портрет. І, думаю, висітиме стільки, скільки й існуватиме цей заклад.

Валерій Скороход, спеціально для Першої електронної

Поширити:

Залишити коментар:

коментар

Будьте першим, що прокоментував

Залишити коментар

Адреса вашої електронної пошти не буде опублікована.


*