2 дні, 5 міст, 6 лекцій кіровоградського історика про українську отаманщину у прифронтових містах Луганщини та Донбасу: Сєвєродонецьку, Краматорську, Костянтинівці, Дружківці, Слов’янську. Теплий прийом, купа емоцій та нових знайомств, активність школярів та проукраїнської громади під час лекцій черговий раз довели, що Донбас – це Україна.
20-21 травня кандидат історичних наук, викладач Інституту післядипломної освіти ім. Василя Сухомлинського Юрій Митрофаненко на запрошення місцевих активістів відвідав прифронтові міста Донбасу. Тут кіровоградець прочитав цикл лекцій на українську тематику та презентував свою книгу «Українська отаманщина 1918 – 1919 рр». Виступи на тему «І повіє огонь новий з Холодного Яру», приурочені річниці перепоховання Тараса Шевченка на Чернечій горі у Каневі 22 травня 1861 року.
Сєвєродонецьк – це Україна
Перша зупинка – місто Сєвєродонецьк, яке зараз виконує функцію обласного центру Луганської області. Сюди Юрій Митрофаненко приїхав на запрошення місцевого активіста Валерія Негматова, який організував його зустріч із учнями 9-10 класів.
Школярі – особлива аудиторія, тим паче, якщо розповідати їй про такі вузькоспеціальні речі як українська отаманщина 20-х рр ХХ ст. Проте Юрій Митрофаненко без проблем заволодів увагою учнів, розповідаючи про історію, про те, як минуле творить сучасність та про роль справжнього історика (а не пропагандиста) у цій круговерті. Свою лекцію вчений яскраво ілюстрував прикладами з сучасності. Дітей, у свою чергу, крім фактів, цікавили загальні питання – про початок письменницької кар’єри (деякі учні сприйняли Митрофаненка за письменника), чого вчить, про що розповідає і з якою метою написана книга.
«Я ніколи не задавався питанням, для чого я пишу цю книгу. Але після того, як ви поцікавилися цим, поставив його сам собі. Скоріш за все, як історик, я просто повинен був написати цю книгу, щоб описати раніше малодосліджене для України явище – отаманщину. Книга допомогла мені зрозуміти, що добре бути отаманом, але хворіти на отаманщину не варто – це руйнує не тільки особистість, а й державу. Добре бути амбітним, добре бути лідером, але свої дії та вчинки завжди варто узгоджувати з державницькими інтересами», – розмірковував Юрій Станіславович перед аудиторією.
Читайте також: Юрій Митрофаненко: «Будьмо отаманами, але не хворіймо на отаманщину»
Організатор зустрічі Юрія Митрофаненка з сєвєродонецькими школярами Валерій Негматов розповідає, що незважаючи на те, що книгу він прочитав, зустріч з автором відкрила для нього багато раніше невідомих деталей і моментів з її сторінок, показала нові принципи роботи зі шкільною аудиторією.
«Мета зустрічі була проста – донести інформацію про українську історію, зокрема, отаманщину, до старшокласників безпосередньо від автора книги. Живе спілкування зі справжнім істориком, до того ж з іншого регіону, допомагає руйнувати місцеві стереотипи та нав’язані пропагандою коди, – розповідає Валерій Джурабаєвич. – Так, матеріал мені відомий – книгу я прочитав, але все ж таки наживо це сприймається набагато краще. Під час лекцій дізнався багато нового. Крім того, було чому повчитися стосовно манери спілкування з аудиторією. Юрій говорить з учнями, як з дорослими, і це змушує їх поводитися відповідно».
Просвітницькі мандри Донеччиною
Наступною зупинкою мандрівного історичного туру Юрія Митрофаненка стала Донецька область. Зокрема – Костянтинівка, Дружківка, Краматорськ та Слов’янськ. Запросила у прифронтові міста Донецької області кіровоградського історика краматорська активістка Оксана Просєлкова.
Основною аудиторією для спілкування на Донеччині стали громадські активісти, історики, краєзнавці, педагоги. Незважаючи на те, що зміст лекцій фактично не змінився, спілкування стало глибшим, всеохопнішим – порушувалися проблеми східного регіону і десь у дискусії знаходилися способи вирішення цих проблем. Наприклад, один з костянтинівських краєзнавців розповів Юрію Митрофаненку, що частина місцевих бібліотек та архівів, фактично відмовляються розповідати про Україну – не ініціюють виставок про історію та сучасність держави, зосереджують увагу лише на радянській історії та зв’язку регіону з Росією. Крім того, вони ігнорують прохання місцевих активістів організувати такі виставки чи масові заходи власноруч.
«Я неодноразово звертався до наших бібліотекарів, архівістів з проханням зробити експозицію чи принаймні виставку про сучасні події, про українську історію на теренах Донбасу. Вони або відмовчуються, або кажуть: «Хорошо, хорошо» і далі нічого не роблять», – розповідає краєзнавець.
Під час дискусії народилася компромісна ініціатива – організувати місцевим проукраїнським активістам пересувну виставку, яка буде мандрувати школами та бібліотеками прифронтових територій і розповідати про українські реалії та історію. Так, у живому спілкуванні, народилася істина і реальний спосіб бути корисним для своєї держави. Загалом, як розповідає Юрій Митрофаненко, у прифронтових містах він не лише поділився своїми знаннями, а й по-новому відкрив для себе схід України.
«Я дуже задоволений запитаннями та тією новою інформацією, яку отримав від донецьких краєзнавців, рівнем їхньої самосвідомості. Якщо порівняти з попередніми візитами (у 2014 році Юрій Митрофаненко разом з Оксаною Левковою привозили на схід документальний фільм «Холодний Яр. Воля України – або смерть» – ред.) більше зросла громадянська активність. Зокрема, у Слов’янську бібліотека чудово матеріально оснащена за рахунок гранту. Виграли люди грант, отримали фінансову допомогу і зараз ці гроші активно освоюють. До того ж не планують на цьому зупинятись, – ділиться враженнями від поїздки автор “Отаманщини”. – З приємного – вразило, що місцеві вшановують пам’ять про героїв АТО або про четверту російсько-українську війну. Той же меморіал між Слов’янськом і Краматорськом, пам’ятник генерал-майору Нацгвардії Олександру Радієвському у Сєвєродонецьку. Але були і не дуже приємні моменти. Наприклад, неприємно вразив той факт, що там і досі не працює промисловість, розумію, що ніяких зусиль до цього не докладається. Ну і те, що школи у Сєвєродонецьку російськомовні. Дві школи через паркан: в україномовній навчається 300 учнів, у російськомовній – 700».
Юрій Митрофаненко розповідає, що на цьому єднанні центру України зі сходом не збирається зупинятися. У найближчих планах – організувати екскурсію «Слов’янськ – гора Карачун», а також – запросити луганчан та донеччан у Кіровоград.
Громадські активісти Донеччини відзначають, що не очікували такого глибокого та всеохопного спілкування.
«Спочатку метою зустрічі було запросити Юрія, щоб він ознайомив українську аудиторію зі своїм науковим дослідженням. Але по ходу зустрічі стало зрозуміло, що тема лекції вийшла далеко за межі історичного дослідження, – розповідає громадська активістка Наталя Жабер. – Розумієте, частина проукраїнських сил, зокрема і відомі українські письменники, пропагують відокремлення Донбасу від території України, мовляв, всі вони там однакові, сепаратисти, вата і т. п. Юрій же розуміє, що всі ми звичайні люди, такі як і всюди. Адже на території всієї України є різні погляди і настрої, як проукраїнські, так і не дуже. І він прагне об’єднати проукраїнську громаду, а не роз’єднати її. Тому мета зустрічі вийшла за межі історичних досліджень, стала об’єднуючим чинником проукраїнських сил нашої держави».
Отак величезна робота маленьких людей – вчителів, викладачів, краєзнавців, бібліотекарів, громадських активістів – робить нашу державу єдиною. Так, на сході України є проблеми, але є вони і в інших регіонах. І не лише матеріального плану ті проблеми. Бо правду кажуть – добре там, де нас нема. І чим більше українці спілкуватимуться між собою, займатимуться самоосвітою, віритимуть у себе і свій народ, пишатимуться ним, тим більше шансів, що війна на сході закінчиться і «блудні сини» повернуться до свого коріння.
Про життя на прифронтових територіях – у Сєвєродонецьку та Краматорську – читайте згодом на Першій електронній газеті.
Тетяна Колісник, Перша електронна газета