Важливо

Крізь будяки – до сонця

Перед тим, як їхати в Україну, Анатолій та Марічка мусили вибрати, де їм отаборитися. Жити далі в Молдові – чи то під Кишиневом, де народилася Марічка, чи то в селі Ігнацей, де досі мешкав Анатолій Макарь – не було сил. Суцільна, поголівна пиятика – улюблена й мало не єдина справа, якій щиро віддавалися земляки, безробіття й бідність так заїли, що ці двоє вирішили без вагань – тікати!

Приваблювали, звісно ж, українські чорноземи і взагалі – земля, котрої так бракує молдовським селянам, що, власне, і є однією з причин тотальної деградації в провінції.

Щоб рукам – робота

Остаточно звузили вибір «терра інкогніто», коли дійшли висновку, що обом до вподоби центральноукраїнський регіон, а місцем постійного проживання неодмінно має стати село, котре…потопає в бур’янах. Для чого? А щоб нікому не було заздрісно, і щоб рукам робота, і щоб повністю «обнулити всі записи» на скрижалях долі. Бур’яни, як початок нового життя, як тло для майбутніх позитивних змін вони, будемо відвертими, могли знайти всюди, бо дикі зарості у нас починаються відразу за розвалинами колишніх міських опорних пунктів ДАІ. Але, певно, були дуже примхливими й шукали найвищу дерезу, найрозкішнішу свиріпу, тому заїхали аж до краю Долинського району й «прив’язали віжки» в селі Новогригорівка Друга.

– Це був 1988 рік, – пригадує переселення Анатолій Макарь. – У нас з Марічкою уже на той час – троє дітей і, після того, як придбали хату, – ні копійки за душею.

Втім, «капітал» у подружжя таки був – їхні працьовиті руки, керовані відчайдушним бажанням перетворити хащі на землю обітовану. Двір, город, худоба, птиця, вулики, базар, сінокоси, посіви, збирання врожаїв, будівництв – коловорот господарських буднів. Закрутивши, часом до запаморочення і знемоги, хазяйські голови, вони (будні) врешті-решт дали результат – забур’янена околиця перетворилася на впорядковане й рентабельне обійстя. Не маючи роботи, без сторонньої допомоги Анатолій і Марічка вивчили дітей в школі, двом дали вищу освіту, всіх працевлаштували, доньку видали заміж. І продовжують працювати, не збавляючи обертів. Корови, телята, двісті (!) гусей і качок, кілька гектарів орної землі – тут є до чого докласти сил. Але ж не хлібом єдиним жива людина. Анатолій Іванович давно передчував, що настане час, коли Вища Сила нагадає йому про таланти, що їх приспали в ньому щоденні турботи. І цей час настав.

– Якоїсь днини минулого року, вже після того, як надворі все було зроблено, Анатолій рішучо взявся за справу, – пригадує, досі дивуючись Марічка. – Вподобав йому якийсь пеньок, він приніс його до хати й каже: «Виріжу красивого оленя!». Чесно кажучи , я не дуже в таку перспективу повірили, але, думаю, хай спробує…

А після оленя були інші звірі й птахи, скриньки, фляга, ідоли, символи, Будда, Ісус… Як із рогу достатку на Анатолія полилися щедроти у вигляді дарованого Звище відчуття форми, змісту, краси, міри… Не те щоб він зовсім не знав за собою мистецького дару, але здивувався тому, наскільки сильним і вимогливим виявилося це почуття – творити, творити…Щодня осмислювати новий сюжет, щоночі снити собі новий образ і уявляти спосіб його втілення в безликому шматку деревини.
Чужий серед своїх…

– Колись давно, я ще був школярем, у мене добре виходило малювати, –¬ пригадує Макарь. – Ці здібності були помічені вчителями й відразу ж використані – мене приставили малювати шкільну стінгазету, а точніше – карикатури на інших учнів, котрі погано навчалися, палили в туалеті тощо. За це, як ви розумієте, однолітки мене не жалували, а коли відмовлявся малювати – били й учителі…Насправді в Молдавії тілесні покарання в школах завжди застосовувалися, ніхто й гадки не мав, що вони неправомірні. Отак, потершись між двома «жорнами», я й розлюбив малювання. І не лише.

Втім, переставши малювати, він однак продовжував робити красиві речі. Наприклад, бондарював, щось стругав, випилював. Адже талант, як то кажуть, не проп’єш. Це для красного слівця, бо Анатолій Іванович насправді алкоголю не вживає – не з голого принципу, а від того, що в пам’яті назавжди й міцно закарбувалося молдовське село й відразлива картина – нескінченні винні «фестивалі» з походами п’яних компаній від порогу до порогу, від ранку до вечора. Так що на дітей чи на роботу ні часу, ні здоров’я не лишалося. До речі, отут він удруге, після школи, відчув себе чужим серед своїх.

– Я й тут, в Україні, не в пошані в місцевої влади, – зізнається чоловік. – Ну, вбийте мене, не можу я пройти повз криницю, котра валиться й не зауважити з цього приводу сільському голові. А коли він мені каже «А вона не числиться у нас на балансі», я відмовляюся сприймати таку причину бездіяльності, як серйозне виправдання. Те ж саме зі сміттям по селу.

Санки, тачанка… – кличе дорога

У хаті у Макарів – піч. Велика, з грубою, викладена, зрозуміло, самим господарем. Піддувалом і духовкою вона традиційно виходить у велику кімнату, що служить їдальнею, а грубою — у вітальню (вона ж і спальня). Над головою прості, неприкриті навісною стелею чи сучасним пластиком, сволоки. Міцна підлога, добротні стіни. Все просто. Інакше й бути не може, бо й господарі тутешні – прості й відкриті сільські люди. Але не треба обманюватися – за цією простотою криється дещо величне й таємниче, назви й походження якому наспіх не збагнути. Не претендуючи на фахову думку, я, втім, маю право на аматорські враження. Приміром, можу висловити своє захоплення від того, як точно й гармонійно Макарь передає анатомічні особливості тварин або людей, котрих вирізає в дереві, як відтворює процес, динаміку руху.

– Мене син запитує, звідки я знаю, коли треба зупинитися, перестати різати в тому чи іншому місці на заготовці, – ставить більше запитань, ніж відповідає на них господар. – А я й сам не знаю, просто чую якийсь порух зсередини, якийсь сигнал – досить (!), цей м’яз чи суглоб уже передає енергію, силу, рух, він у робочому стані, пантера чи леопард готові до скачку ( це ми говоримо про одну конкретну композицію – сюжет, де хижаки вполювали косулю). І тоді зупиняюся… Знаєте, зараз мені здається, що я можу таке вирізати, таке зробити – чого ще світ не бачив! Мене, як то кажуть, накрило творчими ідеями. Але хотілося б почути думку фахівців – наскільки все це змістовно, наскільки професійно. Я готовий зустрітися з людиною, котра має досвід, чемно вислухати критику на свою адресу, якщо така буде… Словом, відчуваю потребу рухатися вперед, але потрібна твереза оцінка того, чим я займаюся.

Насамкінець і знову про те ж. Особисто мені в цій творчій майстерні подобається все – і смак, і вибір, і спосіб реалізації ідей. Мене більше дивує і захоплює неочевидна складова цієї «історії» – як людина, котра спеціально не вчилася такому непростому мистецтву, «почула» дерево, розпізнала, угадала його «душу»? Тут пригадується мені давно прочитане оповідання Іона Друце, молдавського, до речі, письменника, «Санки» і його головний герой – дід Міхалуц, котрий дуже довго вирізав небаченої краси санки і, поки майстрував, ця робота – точніше, чудесний вигляд його витвору – повертала йому відчуття молодості. Ці санки, настільки красиві, в побуті були непотрібні, односельці дивилися на нього, як на причинного, навіть жінка кинула. А він був упевнений: поки в нього є санки й ці недоспані ночі – все буде гаразд, і дружина повернеться, й старість не притисне до землі. Не зовсім той випадок, але та ж, знайома всім творчим людям , затятість. Іон Друце писав: «Одні лише санки й потрібні чоловікові – і знову він чоловік. Тільки зроби йому ті самі санки, що снилися всім столярам на світі, зроби такі, щоб двадцять собак їх стерегли і однак не встерегли, зроби санки, щоб висихали вони у дорозі, а дорога сохла за ними». Між іншим, наступний творчий проект Макаря – кінна тачанка. Так що і його думка летить за небокрай, кличе в дорогу…

Валерій Скороход, фото Івана Корзуна

Поширити:

Залишити коментар:

коментар

Будьте першим, що прокоментував

Залишити коментар

Адреса вашої електронної пошти не буде опублікована.


*