Важливо

Жінка, яка тримає на плечах освітнє небо Кіровоградщини

Кіровоградщині є чим пишатися. Просто інколи варто підняти погляд від землі і озирнутися навколо себе, так би мовити, подивитися на світ не крізь призму екрану і власного егоцентризму, а з широко відкритими очима. Особливо, коли будете проїздом у селі Піщаний Брід Добровеличківського району.  Адже саме тут знаходиться Піщанобрідський професійний аграрний ліцей, де з 1 по 4 клас навчалася остання дружина українського анархіста Нестора Махна – Агафія Кузьменко, яка у народі більше відома як Галина. Але портрет Галини Кузьменко не тому прикрашає фасад ліцею, що вона була дружиною отамана анархістів. Головна заслуга Галини Андріївни в тому, що у часи громадянської війни (1918-1920 рр.) вона посадила за парту жителів тодішньої Херсонської губернії – від малого до великого. Галина Кузьменко була сильною працелюбною жінкою зі складною долею. Так уже повелося, жінка ти чи чоловік, якщо у тебе є принципи та ідеали, у житті тобі ніколи не буде легко. Є шанс, що результати твоєї роботи оцінять нащадки, але і це не гарантовано. 

Ще одна сильна жінка з непростою долею, яка зробила багато добра на освітянському полі Кіровоградщини – нинішній директор Піщанобрідського професійного аграрного ліцею Тетяна Леонтіївна Ліщенюк.

Ця тендітна чарівна жінка знає ціну життєвому успіху, адже пройшла свій професійний шлях від піонервожатої до директора Піщанобрідського професійного аграрного ліцею. Тетяна Леонтіївна майже 20 років свого життя присвятила розвитку професійної освіти Кіровоградщини і досягла у цьому неабияких успіхів –  відмінник освіти України, відзначена орденом княгині Ольги ІІІ ступеня, володар почесної відзнаки Міністерства освіти і науки України А.С. Макаренка. І це лише державні нагороди, про вдячність і повагу односельців, учнів та колишніх випускників можна говорити і писати набагато довше.

Починати завжди найважче

Тетяна Леонтіївна почала працювати директором училища у 1996 році на прохання його працівників. У ті роки не все було благополучно у Піщанобрідському профтехучилищі. В обласному управлінні освіти неодноразово йшла мова про закриття навчального закладу. А цього так не хотіли жителі села, адже це училище додавало певного престижу селу і давало можливість отримати виробничу професію сільським дітям.

«Коли я прийшла сюди на посаду директора, старий корпус, у якому зараз навчаються учні, фактично розвалювався. Між вікнами повідпадали шматки і виднілися дірки, – згадує Тетяна Ліщенюк. – Двір був незаасфальтований, весною і восени там не просто багнюка була, а суцільне болото. Зарплати тоді не платили (всім тоді жилося важко), відповідно, обновки купувати не було за що. На роботу я ходила у дірявих чобітках. Поки перейдеш двір з одного корпусу до іншого, чоботи повні багнюки. Я приходила додому ввечері, знімала їх, а у мене ноги були чорні по кісточки. І таке болото було рідке, як ряжанка, заходило в усі дірки. А дірок було повно».

Це зараз у ліцеї чисто і охайно, на балансі знаходиться 419 га землі, є власна техніка, якою учні разом з найманими робітниками обробляють землю, з якої ліцей має прибуток для розвитку навчального закладу. Тоді ж ні у держави, ні на балансі училища не було й копійки. Держава мала величезні заборгованості перед педагогами та майстрами. Саме ж училище знаходилося в аварійному стані.

«Знаєте, тоді я вирішила, що треба для початку привести у пристойний вигляд подвіря і старий корпус. Спочатку я звернулася до Любимирської сільради, а пізніше – у 1998 році до Піщанобрідської, вони пішли нам назустріч і виділили землю. Але нам треба було найняти бригаду для ремонту, знайти матеріали для будівництва. Грошей тоді у нас ще не було,  тільки витрати на землю йшли, – розповідає Тетяна Ліщенюк. – Єдине, що у було тоді, – це моя хороша репутація. Люди мені позичили матеріали під виручку від майбутнього урожаю. Але ж треба було ще старий корпус ремонтувати…

У той час Кучма якраз видав постанову про те, щоб усі позабюджетні кошти кидали на виплату заборгованості по зарплаті. А нам треба було до ладу наше училище доводити. Ми зібрали збори колективу. Я запропонувала на зароблені училищем кошти відремонтувати старий корпус, а вже з наступного року вертати заборгованість. Мені довелося пояснити людям, якщо ми цього не зробимо, то училище завалиться і його просто закриють. І люди пожертвували своїми зарплатами і проголосували за ремонт училища. Тільки двоє утрималися від голосування.

Чим живе училище зараз

Незважаючи на те, що з кожним роком молодь все більше втрачає цікавість до виробничих професій, Тетяна Леонтіївна переконана, що держава не може бути без кухаря, без хлібороба, без тракториста, перукаря чи зварювальника. І з дня у день, з року в рік директор робить все можливе, щоб навчання у стінах училища було якісним і комфортним. За 20 років тяжкої і відданої роботи вже побудовано два критих токи, вагове господарство, олійня, придбано автобус для безкоштовних перевезень дітей з району і навколишніх сіл та облаштовано 3 комп’ютерні класи (не без допомоги спонсорів – Людмили Супрун та Станіслава Березкіна), налагоджено безкоштовне харчування у їдальні.

«Коли я тільки прийшла у ліцей – дітей там не годували. Діти приходили на заняття о 8.00, а йшли додому о 16.00. Грошей батьки не отримували, бо тоді така ситуація в країні була. Взагалі бартером розраховувались по зарплаті. Бувало таке, що діти втрачали свідомість на уроці. Тоді я собі поклялась, що зроблю дітям безкоштовне харчування, – згадує Тетяна Леонтіївна. – Пішла по спонсорах, шукала гроші (у нас тоді ні грошей, ні землі не було). Знайшла людей, які готові були нам допомагати – кашу варити якусь чи суп. Тепер щодня у нас є щось свіже, гаряче. Супи не варимо, бо діти їх не люблять, а от каша чи картопля з салатом – завжди є. Ну і чай з булочкою. Щоб щось гаряченького попити було».

Крім того ведеться щоденна робота з дітьми. У 2012 році Піщанобрідський аграрний професійний ліцей отримав кришталеву сову і був внесений до книги «Флагмани освіти України». Але не радощами єдиними. У аграрному ліцеї зараз навчається 431 учень, в тому числі й діти позбавлені батьківського піклування, з малозабезпечених і неповних сімей. І для кожного тут знайдеться добре слово і можливість реалізуватися.

«У нас навчається багато дітей з проблемних сімей. І, на жаль, наші психологи виявили 12 учнів, які схильні до суїциду. І це сумний факт, якщо враховувати, що за останній час у Голованівську двоє дітей покінчили життя самогубством. Тому ми намагаємося приділити увагу кожній дитині – гуртки, конкурси, проекти. І я завжди всім своїм працівникам говорю – дітей треба любити. Якщо з любовю до дітей, оті нариви можна буде ліквідувати. Дитина все одно з кимось поділиться і звільниться від свого болю через цю розмову», – розповідає Тетяна Леонтіївна.

Земля і гроші

У власності Піщанобрідського ліцею є 419 га землі. Здавалося б занадто великі угіддя, як для звичайного училища. Не всі фермери такою ділянкою похвалитися можуть. Але саме завдяки цим землям ліцей допомагав економити державні кошти – близько 1/3 власних потреб ліцей забезпечує самостійно, а у 2016 році зароблені учнями кошти підуть на зарплату педагогам і значно «розвантажать» обласний бюджет. Як розповіла директор, у зв’язку з децентралізацією всі профтехучилища перейшли на баланс місцевих бюджетів. Піщанобрідський ліцей перевели на утримання Кіровоградської облдержадміністрації і, щоб хоч трохи допомогти обласному бюджету, ліцей виділив 1 млн грн зароблених коштів на зарплату для своїх працівників.

 «У нас є можливість готувати першокласних трактористів і самостійно заробляти кошти на свої потреби, – розповідає Тетяна Леонтіївна. – Всі навички, які треба отримати для роботи у сільському господарстві, наші учні отримують практично, обробляючи землю: орють, культивують, сіють, роблять міжрядний обробіток, збирають урожай. Для цього у нас є великий комплекс сільськогосподарської техніки, яка збиралася роками, починаючи від дискової оборони «Деметра» і кінчаючи комбайном «Нью Оланд». І зароблені нами кошти не раз рятували нас від матеріальної скрути».

Не хлібом єдиним

На фасаді Піщанобрідського ліцею, крім інформаційної дошки Галині Кузьменко, закарбований подвиг одного з випускників ліцею – Дмитра Рябого, який загинув у зоні АТО. А через дорогу, завдячуючи ініціативі та наполегливості Тетяни Ліщенюк, у 2014 році побудована каплиця святої Тетяни, покровительки студентства.

«Ця каплиця – своєрідна спокута за те, що частина нашого господарства побудована на старому кладовищі. Будувалося це задовго до того як я прийшла на посаду директора, але мене постійно мучив той факт, що ми топчемося по кістках. І з цим треба було щось робити. Так з’явилася ця капличка. Збирали на неї всім селом. Навіть допомагали фермери із сусіднього, – розповідає директор. – Ця капличка не лише храм для спокою душ предків, а й місце, де кожен може отримати свою хвилинку духовності, помолитися чи просто побути на самоті зі своїми думками. Каплиця не зачиняється ні вдень, ні вночі, даючи можливість людині побути у намоленому місці, коли їй цього захочеться. У День пам’яті жертв голодомору та у річницю загибелі Небесної Сотні ми обов’язково запалюємо у каплиці сотню свічок, які горять всю ніч. Так жителі нашого села та учні вшановують пам’ять загиблих у буремні для України часи».

Поруч з каплицею стоїть величезний камінь з іменами загиблих у зоні АТО військових з Добровеличківського району. Так не тільки зберігається пам’ять про їхній подвиг, а й виховується нове покоління українців.

Так чоловічі починання (аграрний ліцей знаходиться у будівлі земської школи, яку у 1888 році побудував чиновник Ковальов) стали тим небом, яке тримають на собі українські жінки-Атланти. Не просто тримають на своїх тендітних плечах, а вдихають у нього життя, розвивають, виховують все нові покоління працьовитих українців, які знають хто ми і чийого роду діти.

Тетяна Колісник, Перша електронна газета


Comments:

Напишіть відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*