Важливо

Нове життя в Кіровограді: як жителі Антрациту стали “фашистами” для своїх односельців

У жовтні 2015 року Спеціальна моніторингова місія Організації з безпеки й співробітництва в Європі (ОБСЄ) вперше констатувала повернення вимушених переселенців у місця свого постійного проживання на Донеччині та Луганщині. За результатами моніторингу, за два тижні 1200 жителів Станиці Луганської повернулися в рідне місто.

На територію збройного конфлікту вернулися ті, хто готовий звикати до нестабільності в зоні АТО, адже перемир’я за Мінськими угодами можна назвати перемир’ям лише умовно.

Як стверджують у Всеукраїнській організації у справах вимушених переселенців, лише 30% переміщених осіб не планують повертатися додому на постійне місце проживання. Є й такі, які, оформивши допомогу в Кіровограді, повертаються на Схід, бо бояться покидати власні домівки, щоб їх не розграбували. Більшість усе ще чекає на встановлення української влади на окупованих територіях і моменту, коли жити в Донецьку та Луганську буде безпечно.

Одна з таких сімей, для яких Кіровоград став тимчасовим домом і для яких повернення додому на цей час – це захмарна мрія, сім’я Наталі та Ігоря із Антрацита Луганської області. Ось уже два роки вони тимчасові кіровоградці. В Антрациті у них було все – квартира, невеличкий будинок, земельна ділянка, на якій Наталя мріяла займатися господарством. Війна забрала не лише матеріальне, найболючіше, з чим довелося попрощатися Ігореві та Наталі, – це їхнє місто, яке вони постійно порівнюють з Кіровоградом.


− Усе літо 2014 року ми чекали на українські війська і наше звільнення. Ми слідкували за кожним повідомленням, кожним прапорцем, позначеним на карті, яку показували по телевізору. Лінія фронту була буквально за 15 кілометрів від нас, під Красним Лучом, проте Антрацит так і не звільнили – наші відступили. Згодом ми зрозуміли, що нам немає на кого чекати. Мало того, це чекання може бути небезпечним для нашої родини: ми були за Україну. У 20-х числах серпня ми зібрали речі і виїхали до друзів, які жили в Харкові, − розповідає Наталя.

Проте Харків виявився задорогим містом для переселенців (у першу чергу, через ціни на оренду житла). Так у географії родини з’явився Кіровоград. Тут родина орендувала невеличку хатку і ось уже другий рік живе з надією повернутися на територію української Луганщини.

Ця сім’я унікальна. У чому її унікальність? Досить тривалий час Наталя разом із чоловіком проживали в Росії – там працювали, але завжди знали, що повернуться додому. Сьогодні в Росії живуть старші діти Наталі та Ігоря. 2011 році подружжя повернулося з Росії в рідний Антрацит, придбали за містом будинок, земельну ділянку, почали вчитися працювати на землі.

− Це друга весна, коли ми не вдома. Якщо чесно, інколи вити хочеться – всі чекають на весну, а ми – ні, бо не зможемо працювати на своїй землі… − із сумом розповідає Наталя, нарікаючи на так звану «русскую весну», яка забрала в її родини впевненість у завтрашньому дні.

Коли було оголошене перше перемир’я, чоловік Наталі ризикнув поїхати до Антрацита (це було 7 вересня). Звідти він забрав собаку і трохи сезонних речей, а ще дізнався про випадки мародерства в місті. – Зразу у нас украли накопичувач води, мародери почали розтягувати все, що було у дворі. Слава Богу, квартира поки що стоїть незаймана, сусідка навіть квіти ходить поливати. Але я знаю, що в Донецьку ріжуть на метал навіть тролейбуси. Все покрадуть, дійде черга і до квартир, − каже Наталя.

Власне, у вересні 2014 року відвідини рідного міста для родини закінчилися. Тепер їздити туди просто небезпечно.

– Боюся, якби зараз ми з’явилися в Антрациті, у нас не було б жодних шансів звідти повернутися живим, але не тільки страх за життя – причина того, що ми туди не їдемо. Мабуть, шанси на повернення і життя там можливі. Головне – ми не хочемо туди повертатися і жити під терористами, бандитами і їхніми прибічниками», − упевнений Ігор. Ще з початку російської агресії він висловлював свої політичні погляди, розмовляючи зі знайомими та друзями (на жаль, уже колишніми), для яких він став «зрадником і фашистом».

− Був випадок, коли один чоловік, житель Антрацита, не витримавши несправедливості, не розуміючи, що російські бандити роблять на нашій землі, від кого захищають, пішов на блок-пост, щоб поговорити з тими… не знаю, як їх назвати. Він намагався пояснити їм, що тут немає ніяких фашистів, що нас, російськомовних, у Луганську ніхто не притісняє. Знаєте, чим завершилася та розмова? Його розстріляли в лоб, відразу на місці розмови. А потім приїхала машина і відвезла тіло в невідомому напрямку: десь притопили або прикопали… Це трапилося за 200 метрів від будинку, де минали мої дитячі роки… А ще таке було: один наш знайомий дивом лишився живим вже після того, як його розстріляли – просто куля пройшла за кілька міліметрів від серця. Його дивом урятували. Іншого мого знайомого десять днів тримали в підвалі, аж поки родичі не зібрали грошей на викуп. Це не жарти – це страшна реальність Донбасу. Нічого з того, що залишилося в Антрациті, не варте того, щоб ризикувати, − упевнений Ігор.

Наталя, Ігор та їхня донька-десятикласниця Олександра вірять у відновлення законної української влади на Донбасі.

Живучи в Кіровограді, вони наближають перемогу України на Донбасі як можуть. «У мене немає вільних грошей, але є вільний час», − ця фраза Наталі звучить як девіз. Вона разом із чоловіком − активні учасники «Кулінарної сотні Кіровоградщини», допомагають відомій кіровоградській волонтерці Тетяні Силі. А ще – вчаться розмовляти українською (для цього навіть відвідували безкоштовні курси української мови в бібліотеці імені Д. Чижевського).

Як і попередні наші співрозмовники, з якими ми спілкувалися в рамках серії матеріалів про вимушених переселенців, ця родина найбільше нарікає на байдужість української влади.

– Інколи виникає враження, що наша (переселенців, а по факту – біженців) відсутність (наприклад, повернись ми назад) полегшила б владі життя. Ті люди, які повертаються в зону АТО, роблять це від безвиході. Щомісяця треба знайти кошти на оренду житла, заплатити за комунальні послуги. Нелегко навіть тим, хто живе тут і має власне житло… – каже Ігор.

Вже не вперше ми зустрічаємося з донецькими українцями, які повірили в передвиборну обіцянку Президента про те, що АТО триватиме лічені години, а не місяці. Але попри це родина не втрачає оптимізму і вірить, що Донбас стане українським і вони повернуться в рідне місто.

«Коли закінчиться війна, ми повернемося на свою батьківщину з гордо піднятими головами і нам не буде соромно дивитися в очі своїм землякам. А їм?.. Знаєте, хрещена матір мого старшого сина недавно мені сказала: «Ти годуєш солдат української армії, які потім убивають моїх дітей у Донецьку». Отак ми потихеньку викреслюємо з життя людей, які були нашими друзями, але раптово полюбили Путіна більше, ніж рідну землю».

Інна Тільнова. Нова газета. Фото з особистого архіву родини


Comments:

Напишіть відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*