90 років боротьби Володимира Караташа: від УПА і Кенгіру до Майдану (ФОТО)

Журналістка
Світлана Листюк
Журналістка

«У Вашому роду були характерники?». Із таким запитанням я звернулася до нашого земляка Володимира Караташа – незламного патріота, воїна ОУН-УПА із сотні Сталевого, що діяла – на хвилиночку! – не в Західній Україні, а на території Кіровоградщини, Черкащини та ін. Саме напівміфічним спадковим характерництвом я можу пояснити незвичайну, фантастичну біографію цього справжнього козака – мужнього, розумного, освіченого, ерудованого, наділеного непересічним почуттям гумору, артистичними та організаторськими здібностями.

Володимир Караташ не пропав у часи насильної колективізації, страшного голодомору, не згорів у горнилі другої світової, хоч був засуджений гестапівцями до розстрілу, пережив кадебістські табори, де перебував за активну участь «в націоналістічєском движеніі на Украінє». Отримав другий смертельний вирок «за організацію і керівництво антирадянською повстанською групою українських націоналістів», 5 місяців сидів в одиночній камері смертників у вологодській тюрмі, 8 разів за цей час піднімали серед ночі, довго водили темними коридорами, потім зачиняли в іншій камері, намагалися таким чином зломити морально. По суті, це було кількаразове імітоване приведення вироку до виконання…

Після смерті Сталіна розстріл замінили на 25 років тюрем і концтаборів. Володимира Караташа етапують до Степового особливого табору №4 у казахському селищі Кенгір, де із 16 травня до 26 червня 1954 року він бере активну участь у Кенгірському повстанні. 40 днів учасники цього повстання були найвільнішими людьми в Радянському Союзі, не було зрад, злочинів, насильства. Понад 600 кримінальників, яких з метою провокацій завезло керівництво табору, перейшли на бік повсталих завдяки тому, що Володимир Караташ разом з товаришами переагітував злочинців на свій бік, сказавши: ви або з нами, або проти нас.

У Кенгірі, по суті, було три табори на одній території для різних народів і національностей: 2 чоловічих та 1 жіночий. Крім представників Радянського Союзу з усіх республік, було багато іноземців. Понад 46% ув’язнених – українці, члени ОУН, бійці УПА, священики, молоді дівчата і жінки, які навіть у тих умовах носили виши́ванки. За спогадами очевидців, українські патріоти відрізнялися від усіх. Вони були спокійні, маломовні, підтягнуті, чепурні, поголені, у чистій сорочці, вичищеному взутті, з почуттям власної гідності, вірні світлій ідеї і раз даній присязі, більшість із них не курила, не вживала спиртного. Таким і донині залишається Володимир Караташ.

Патріарх українського визвольного руху Михайло Сорока, про якого Володимир Михайлович говорить з величезним пієтетом і захопленням (канонізував би його, якби мав церковну владу), за ніч написав гімн повстання, який виконували всі ув’язнені на своїх зібраннях, також співали «Любіть Україну» на вірші Сосюри, «Соколи, соколи, ставайте в ряди». Сам Михайло Сорока на повстання дивився скептично, знав: у Москви одна відповідь – кулі. Та фінал був ще страшніший: по учасниках не тільки стріляли, їх, навіть наших дівчат, давили гусеницями радянські танкісти. Кров була всюди, то було справжнє пекло, на самоскиди вантажили і понівечені тіла загиблих, і ще живих людей. Вивозили у степ і загортали бульдозерами у викопані траншеї. Тих, що залишилися живими, розпорошили по різних таборах ГУЛАГу, узявши підписку про нерозголошення. 305 найактивніших, серед них і Володимира, запроторили аж на Колиму.

Читайте також: У Кіровограді презентували книгу “На барикадах Кенгіру” (ФОТО)

У квітні 1956 його несподівано звільнила московська комісія на чолі з Брежнєвим. Коли вони знайомилися з матеріалами справи, то там, зокрема, було зазначено: «убойная сила» гранат у радіусі 50 метрів. Усього в підпіллі воркутинських таборів ще до Кенгіра під керівництвом Караташа і Юрківа було виготовлено понад 300 штук саморобних бойових гранат. До рук табірного начальства тоді через зраду потрапило 7 гранат і 2 міни. Один підпільник (П. Мельник) не витримав допитів, розказав, що знав. Через це заарештували шістьох, серед них і Караташа. Рік тривали допити, кадебісти випробовували всі методи, але нічого не досягли.

Так от, на запитання Брежнєва про те, як можна було планувати протистояння радянській армії, озброєній літаками, танками, гарматами і т.д., Володимир Михайлович відповів: «Коли б нас почали нищити фізично, то ви ж чули про радіус дії гранат. Жбурнули б у взвод автоматників – і тільки автомати збирай. А з автоматами і кулемети роздобули б. Нам втрачати нічого». Брежнєв вислухав і сказав членам комісії: «Таких людей нагороджувати треба було, а не саджати». Після цього комісія прийняла рішення про звільнення Володимира Караташа зі зняттям судимості «из-за нецелесообразности дальнейшего содержания».

До речі, у Кенгірі Володимир Караташ зустрів і кохану – Анну Людкевич – галичанку з Рогатина, яка була заарештована з лави Львівського університету. Уся її сім’я понівечена комуністичним режимом, батько загинув в Іркутську, мама із сестрою опинилися в різних таборах. Володимир Михайлович розшукав її після звільнення в Якутську й одружився. Разом виростили сина й доньку, які працюють лікарями в Одесі. Невістка теж лікар. На жаль, дружина відійшла вже у вічність.

Є двоє онуків і правнучка Настуня. Вона впізнала прадідуся по телевізору, коли транслювали в січні 2015 року 3-серійний документальний фільм «Кенгір. Сорок днів свободи». Автор і режисер стрічки Олександр Рябокрис серед 10 героїв, які брали безпосередню участь у повстанні, відзняв і спогади Володимира Караташа.

Я рекомендую всім, хто ще не брав до рук книгу Володимира Караташа «На барикадах Кенгіра», обов’язково її прочитати. Сам автор заслуговує на окремий документальний фільм, мінімум на 10 серій. На основі його життя далі можна знімати художній серіал, там будуть такі карколомні сюжетні повороти, що будь-який Штірліц відпочиватиме.

Зараз Володимир Михайлович має пасіку, лікувальне ліжко, змайстроване над вуликами. Його справді вражаюча бібліотека розміщена в кімнаті, на стінах якої картини про козацьке життя: на одній мати благословляє сина до війська, на другій – улюблений Богун у двобої з Вишневецьким, і, звичайно ж, репродукція Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султану». В іншій кімнаті – портрети трьох геніїв української літератури: Шевченка, Франка, Лесі Українки, на стінах – козацькі шаблі, гуцульський топірець, тризуб, гасло «Слава Україні!», розкішна вишиванка, у якій знімався для фільму, мапи світу та України.

2 березня Володимирові Михайловичу Караташеві виповнилося 90 років, він завжди вірний гаслові членів ОУН-УПА: «Де б ти не був, будуй навколо себе Україну». Він був на Майдані, допомагав не тільки морально, а й матеріально.

Виникає питання: таких людей в Україні більше не випускають? Та ні, вони є, багато сучасних характерників зараз в АТО. Володимир Михайлович каже: «Я б оце поїхав до хлопців на схід, на фронт, машину водити вмію, снаряди можу подавати, а ще б розповідав усякі історії – піднімав їх бойовий дух. Але не хочу розстроювати своїх дітей».

У Володимира Караташа є мрія – стати членом спілки журналістів. Я абсолютно впевнена, що він і цього досягне. Тому що для таких справжніх українських козаків-характерників нічого неможливого немає!

Світлана КОВТЮХ, Нова газета.

Фото автора та з мережі Інтернет

Поширити:

Залишити коментар:

коментар