Важливо

Біженка з Луганська, яка стала воїном 34-го батальйону: Нас чекає перемога за єдину Україну

Знайомтесь:  Світлана та Альберт Черниші, переселенці з Луганської області, які зараз мешкають в Олександрівні. Жінка – колишній викладач одного з луганських коледжів, воїн АТО.

Світлана Черниш  разом зі своєю сім’єю жила в Луганську. Викладала в престижному навчальному закладі, разом з чоловіком ростили двох синів, зволили новий будинок.  Досить розмірене життя, от тільки деякі колеги, які згодом стали активістами  проросійських майданів,  скоса поглядали в її бік. Світлана ні на кого не зважала, своїх студентів теж залучала до, так би мовити, українськості, до вивчення історії, культури рідної країни. І не тільки студентів. З дитинства була закохана в українську народну пісню, це, певно, в неї генетично заклали рідні: батько родом з Івано-Франківська, мама – з Вінниччини. Отим щирим, мелодійним пісням, частівкам, колядкам щиро аплодували відвідувачі магазину їх друзів, де вона з чоловіком в розкішних національних вбраннях в переддень Різдва 2014 року їх виконували. А вже через кілька місяців той вінок з вбрання їй довелося ховати, коли пробиралась на проукраїнський мітинг  мимо вже захопленого сепаратистами луганського СБУ.

Що тоді відчувала? Ні, не страх, скоріше, відчай і безсилля, що не вдавалось достукатись до свідомості тих людей, які зраджували свою країну, які в якомусь незрозумілому екстазі кликали сусідню країну захоплювати українську землю. „От якби мені автомата”,- не раз говорила чоловікові, коли виношувала плани, як позбутися сепаратистської нечисті в її рідному місті. Особливо той відчай посилився, коли її сина Сергія, який теж не зміг просто споглядати на те, що творилося в рідному краї і відкрито висловлював свою думку, захопили сепаратисти. Три дні мучили хлопця в застінках СБУ і викинули звідти аж синього від побоїв.

А автомат у Світлани Черниш таки з’явився, і назвала вона його „Переможець”. Так сталося, що в один момент їй несила стало терпіти ненависну сепаратистську владу, ну просто дихати нічим було у ворожому оточенні. Зрозуміла, вона – за межею, за межею сприйняття всіх останніх подій і життя в рідному місті. Інтернет допоміг, знайшла там координати добровольчого загону і це був вже наш Кіровоград, де якраз формувався 34-й батальйон. Тоді, як згадує зараз Світлана, дуже боялася, що її, жінку, не сприймуть, як свідомого бійця, не зрозуміють представницю донбаського краю, де й заколотилась ця біда. На щастя, цього не сталося, і вже через деякий час в Канатовому Світлана під керівництвом чудового командира медчастини  Олександра Романенка освоювала ази медичної справи. „Дуже шкода, що ця людина, справжній патріот своєї країни, загинув”, – з гіркотою згадує жінка.

А ще через два місяці Світлана Черниш разом з своїми побратимами, з санітарною сумкою і своїм автоматом „Переможцем” опинилася на фронті, під Дзержинськом.

НА ПЕРЕДОВІЙ

В ті перші дні забезпечення армії було вкрай мізерним  і перші потрібні медикаменти медпрацівник 34-го батальйону Світлана Черниш купувала на гроші, які їй дали друзі з Луганська, такі ж патріоти своєї країни, як і вона, близькі їй по духу люди. На будівлі магазину Марини та Сергія, як розповідає Світлана, чиясь злодійська рука навіть вивела зловісний напис „Смерть бандерівцям”. Та це не вибило їх з колії, вони й надалі дотримувались проукраїнських, патріотичних позицій. З гордістю ї захопленням розповідає про них жінка. А коли вже несила їм було терпіти  сепаратистський режим, виїхали, почали життя практично з нуля на вільній Україні. А ще згадує про тих небайдужих своїх земляків, котрі, наражаючись на небезпеку, з окупованих районів пробиралися з продуктами для наших бійців, правда, не під’їжджали близько до розташувань частин, а залишали вантаж на обочині дороги.

Перші поранення побратимів, перші смерті не похитнули  віри Світлани в те, що вона зробила правильний крок в своєму житті, хоч було дуже боляче миритися з втратою бойових товаришів. „Згадується такий випадок, – розповідає Світлана. – О сьомій ранку  Рома Крадожон, наш санітар,  приніс страшну звістку про смерть від ворожої кулі нашого фельдшера Віталія, а вже опівдні не стало і самого Романа, їх група поскочила на ворожу засідку”. І таке траплялося не раз.

Зрозуміло, жінці особливо важко на війні, в польових умовах, в спеку чи холод. Доводилось Світлані ночувати і просто неба, і в непристосованих приміщеннях. Та на бойовий дух воїна Черниш це ніяк не впливало. А свої помешкання під час війни, коли траплялась така можливість, вона все ж старалася прилаштувати по-жіночому затишно. Досить придатним для життя був бліндаж під Горлівкою, який їй допомогли обладнати бійці батальйону. В селі Верхньоторезькому навіть в літній кухні, це вже розкішшю на війні вважалося, жила.

А взагалі бійці всіляко берегли свою медичку, адже вона їх рятівниця, а ще нагадувала їм про своїх дружин, мам, яких вони залишили там,  в мирному житті. Але хіба можна встерегтися від скажених куль, якими щедро поливали сепаратисти санітарну машину , не зважаючи навіть на червоні хрести на її обшивці, коли Світлані доводилось об’їжджати блокпости, забираючи поранених?  Інколи вибиралися вони з -під ворожих обстрілів „решето-решетом”, як згадує жінка.

Та як би там не було,  намагалися вчасно доставляли поранених до найближчої лікарні. А вже там Світлана теж не відходила від своїх бійців, аж поки їм не нададуть необхідну допомогу. „Адже траплялося й таке, особливо в прифронтовому Дзержинську, що медики абияк ставились до наших поранених. Зрозуміла чому, коли стала свідком зустрічі полоненого сепаратиста, котрому ми теж надали першу допомогу, адже медики, хоч і на війні, зобов’язані рятувати всіх. Так того мало не на руках вносили до палати. Чимало ще в тих краях прихильників сепаратистів”, – журиться жінка.  Але особливо гнітило і її, і її побратимів-бійців 34-го батальйону те, що не було команд до наступу. „Інколи така дивна війна, яка до того ж зветься АТО,  дратувала. Кожен мріяв в одному пориві покінчити з сепаратистським злом і російськими найманцями раз і назавжди”, – розповідає Світлана. В такі хвилини вона, імпульсивна, оптимістка по життю, як могла, підтримувала кожного. А коли приїжджав до неї на побачення чоловік Альберт ( як в молодості, було й таке), бралися разом веселити бійців піснею, піднімати бойовий дух. Світлана навіть гімн свого 34-го батальйону, який став для неї рідним, написала. Особливо зворушливо і переконливо звучать з нього слова: „ Нас чекає перемога за єдину Україну, бо від Криму до Карпат знаєм – ми одна родина”.

До речі, на допомогу і мамі, і своїй країні збирався також син Сергій, навіть квиток придбав на 21 липня, а 19 потрапив під обстріл в місті і дістав два важких поранення. Та як важко не доводилось Світлані, як не переживала за своїх рідних, які залишалися на окупованій території, все одно, як стверджувала, була серед своїх, серед побратимів, які думали так, як і вона, в яких одна мета з нею – мир для кожного клаптика рідної землі. А мрія у Світлани там, на війні, була одна – разом з батальйоном ввійти у визволений Луганськ, знову принести додому Україну.

Читайте також: На Кіровоградщині ветеранів АТО очолила переселенка з Луганська (ФОТО)

Окрема розмова у нас з Світланою була про волонтерство, яке породила ця війна. „Знаєте, це святі люди, які особливо в перші місяці бойових дій доставляли на фронт все – медикаменти, одяг, продукти. Ходив такий анекдот серед бійців: якби волонтерам замовити атомну бомбу, розбилися б вщент, а таки дістали б її для фронту. Наш батальйон носив назву „Батьківщина”, тож найчастіше опікувались нашими невирішеними проблемами представники ВО „Батьківщина”. І велика їм вдячність за це”, – згадує жінка.

Спілкуючись з Світланою, я  була приємно здивована її вишуканою, добірною українською мовою. „А це теж, можна сказати, відгомін війни. Зазвичай в Луганську рідко почуєш українську, і я раніше спілкувалась російською. А тепер у мене принцип – говорити тільки рідною мовою, мовою моєї країни”,- пояснила жінка.

Там, на війні, з своїми побратимами, які стали їй рідними, відзначила Світлана Черниш і свій 50-річний ювілей. На капоті автомобіля накрили нехитрий святковий стіл, але якими ж щирими були привітання її нових бойових друзів.

ЖИТТЯ СПОЧАТКУ

Дім, в якому зараз мешкає родина Черниш в Олександрівці, знайти легко – біля нього майорить прапор України. Зрозуміло, після року перебування на передовій і демобілізації повернутись в окупований Луганськ Світлана не могла. Однополчанин Віктор Цегельник з Красносілля так мальовниче описував  його рідну Олександрівщину, що їй на власні очі хотілося побачити ті принади. Сподобався і їй наш край. Чоловікові Альберту ледь вдалося за безцінь продати в Луганську їх двоповерховий будинок, а тих коштів вистачило тільки на невелику стареньку хатину в нашому селищі. Та Світлана і її родина не нарікають ні на відсутність побутових умов, ні на те, що потрібно життя починати спочатку. „Зате – серед своїх, – міркує Світлана, – та й побратими з 34-го батальйону практично всі поруч”. А ще добрим словом згадує колишню господарку будинку Лідію Сологуб, яка залишила їм старенькі меблі і дещо з городини. От тепер і господарюють, облаштовуються Черниші в Олександрівці.

Спілкуючись з Світланою Черниш, мужньою, гордою жінкою, незламною українкою, яка без вагань стала на захист рідної землі, я зрозуміла: на таких, як вона, тримається наша країна. І якщо є в нас такі люди, Україна переможе.

Ніна Дмитращенко, газета “Вперед”.


Comments:

Напишіть відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*