Важливо

Кульбіти роздержавлення Кіровоградщини

18 депутатів Новомиргородської районної ради дружно проголосували за те, щоб редактором районної газети призначити будівельника Юрія Стоянова, тим самим відсторонивши від роботи Володимира Піскового, який має журналістську освіту і 35-річний досвід роботи. Сталося це буквально за кілька днів до того, як вступив у силу Закон «Про реформування державних і комунальних друкованих ЗМІ».

Власне, щоразу після місцевих виборів постає питання призначення редакторів комунальних ЗМІ. Добре, якщо в редакції працюють професіонали і новообрана влада здатна це оцінити і принаймні не заважає їм. Та часто буває так, що нові депутати першою справою у своїй діяльності вважають зміщення діючого редактора, а часом і знищення редакції у тому складі, у якому вона доти функціонувала. Причому, це не залежить від кольору прапорів. Чи приходять до влади партії національно-патріотичного спрямування, чи проросійського, чи опозиція, чи ліві, чи праві, історія час від часу повторюється.  Як правило, у ній беруть гору амбіції, особисті образи, політична заангажованість, і, на жаль, дуже рідко йдеться про професіоналізм чи дотримання журналістських стандартів.

Річ у тому, що процедура проведення конкурсу на посаду редактора  ніде не виписана і не регламентована, тож проводиться фактично на розсуд засновників, у даному випадку влади. За таких умов, звісно, про об’єктивність не йдеться. Навіть коли  зовні  процес має вигляд абсолютно демократичний. Наприклад, кілька років тому, коли обирали редактора обласної газети, буквально за пару днів до засідання конкурсної комісії на сайті ОДА з’явилось оголошення з такими вимогами до претендентів: «Повна вища освіта (чому не спеціальна? – С.О.), досконале володіння комп’ютерною технікою (?), спеціальні знання з планування і верстки газети, володіння спеціальними науковими знаннями щодо сучасних підходів до видавництва друкованих газет».

Тому, хто  хоч трохи працював  у редакції, відразу  зрозуміло – цей текст  написано непрофесійно, вимоги формулювала людина, далека від журналістики. Так само проводилось і призначення –  у величезну конкурсну комісію ввійшли люди стовідсотково підконтрольні ОДА. Про який конкурс йшлося? Тільки про дотримання формальності.

У випадку ж із редактором Новомиргородської районної газети  й формальності дотримано не було. Володимир Пісковий наполягає, що  згідно зі Статутом редакції, представники співзасновників – районної ради і районної державної адміністрації  подають на розгляд сесії кандидатуру редактора. У даному випадку райдержадміністрація взагалі не брала участь у цьому процесі (голова навіть не був присутній на сесії). Фактично й не було як слід проведено конкурсу, обмежились оголошенням за тиждень до сесії, де запрошувались бажаючі працювати на посаді головного редактора (?!). Єдиною умовою була наявність гуманітарної освіти. Але виходить, що й її дотримано не було. Чи  інженери-будівельники у Новомиргороді якимось містичним чином перетворюються на гуманітаріїв?

Тим більше, що влада цього степового містечка уже вдруге наступає на ті ж самі граблі. У 2007-2008 роках  протистояння між керівництвом району і редакцією призвело до того, що районна рада прийняла рішення про ліквідацію студії районного телебачення, що фактично означало закриття районної газети.  Річ у тім, що в середині 90-их районна газета у Новомиргороді, позбавлена підтримки тієї ж влади,  вже благополучно помирала. Кілька журналістів  на чолі з редактором Володимиром Пісковим, не розгубилися і організували студію районного телебачення. Справа на той час для району  була новою, незвичною, цікавою, і не зважаючи на тодішню економічну кризу, навіть принесла певний фінансовий успіх.

І все ж, газетярі за покликанням, Володимир Пісковий та його колеги, як тільки з’явилась можливість видавати газету, повернулися до своєї звичної і улюбленої справи.  І не без успіху! Їм вдалося відродити фактично мертву районку, налагодити її регулярний випуск, завоювати прихильність читачів (тираж «Новомиргородщини» серед подібних видань мав пристойний вигляд), та авторитет серед колег (газета не раз, і не лише на обласному рівні, називалася однією з кращих). Редакція  фактично перетворилась на успішне підприємство, за власні кошти придбала  техніку. Вона стала не лише місцем випуску газети, а й своєрідним центром гуртування інтелігенції  району, рупором спільних справ: саме завдяки активній  участі редакції зібрано певні кошти на спорудження в районному центрі пам’ятника юному Кобзареві, який ув дитинстві  чумацькою валкою подорожував цими  краями (повість «Наймичка»).

Усе це для тодішнього керівництва району виявилось нецікавим і непотрібним. Вони фактично ліквідували редакцію, заснували нову газету і редактором настановили… того ж Юрія Стоянова. Журналісти знову не розгубилися, зареєстрували свою газету – «Новомиргородщина з Пісковим і Вороніною» і зуміли фактично повернути своїх читачів, відвоювати тираж (хоча і друкарні забороняли їх друкувати і пошті влада  намагалася диктувати, аби не розносили їхню газету!).  Офіційна, так би мовити, «Новомиргородщина» якось інувала, поки Юрій Стоянов не пішов на вищу посаду – заступника голови районної ради. Володимир Пісковий зі своєю командою  повернулися в стіни старої редакції.

Які, до речі, у 70-ому році зводилось господарським способом  саме силами тодішніх журналістів. Журналіст-ветеран Андрій Кожухар згадував: «Будувалося це приміщення насамперед завдяки ентузіазму та наполегливості творчого  колективу редакції, бо треба було всі будівельні матеріали привозити, розвантажувати, складати і водночас газету випускати. Тож на будівництві працювали вдень, а писали здебільшого вночі. Бувало таке, що й додому ніколи було сходити, спали по дві-три години на добу…»

Розповідає Володимир Пісковий: «Редакцію після керівництва Стоянова, я прийняв, коли на рахунку було шість тисяч гривень. Передав йому, коли було 320. Це не порожні слова. Є бухгалтерські документи. Ми відремонтували приміщення, придбали деяке майно.»

Відповідальний секретар обласної організації Спілки журналістів Петро Мельник  зауважує, що чимало районних газет не мають такого річного обороту.  Та й загальний рівень видання високий. Деякі  працівники інших районок спеціально передплачують її, аби вчитися, як робити цікаву та принципову газету.  Її тираж  – майже 2200 екземплярів, за словами Петра Мельника, вищий середнього  серед районок області. Саме на читача й намагався впродовж усієї своєї журналістської діяльності орієнтуватися колишній редактор.

Як же пояснюють свою позицію представники районної влади? Голова районної ради Сергій Совенко (голова РДА Олександр Сенченко, схоже, самоусунувся  від ситуації) впевнений у своїй правоті:

“У Піскового закінчився контракт. Ми оголосили конкурс, запросили претендентів на сесію, вони виступили, депутати проголосували. При чому – таємно. Усе було демократично. До Володимира Володимировича висловлювали претензії: не всі депутати мають можливість виступити у районній газеті, він передруковував матеріали з російських сайтів…”

Залишається лише додати, що Сергій Совенко був головою ліквідаційної комісії під час першого «розкуркулення» редакції.

Звісно, Пісковий не ангел.  Він давно працює у журналістиці, має відповідну освіту, любить і знає свою професію, ним не покеруєш і вказівку не даси. А спробуєш – то й висміє, бо з почуттям гумору у нього все в порядку.  Саме як гумор сприймає він і закиди про передруки з російських сайтів. Йдеться про лист мешканця Ростовської області, який нібито приїздив на Кіровоградщину і бачив тут і гранати у Знам’янці, і на площі у Кіровограді мало не пам’ятник Степанові Бандері. Користувачі інтернету можуть пам’ятати цей абсурдний лист. Але ж у степовій глибинці ще не всі користуються інтернетом. От редакція і опублікувала його з відповідним коментарем, як приклад глибокої зазомбованості мешканців сусідньої країни.

Власне, йдеться не стільки про долю Піскового (він не згодився з рішенням сесії і подав до суду), скільки про  загрозливу тенденцію у процесі роздержавлення ЗМІ. Місцева влада, відчуваючи, що її вплив там може  звестися до нуля, всякими способами намагатиметься втримати його. Очевидно, і кадровими перестановками теж.  Аякже, своєю людиною керувати простіше. І кого цікавить, що це майже те саме, якби у лікарні працювали педагоги і навпаки…

На жаль, у згаданому Законі процедура роздержавлення віддана  на відкуп співзасновникам. Роль же професійних журналістів нівелюється. Але ж хто, крім них, подумає про читача?

Світлана Орел для Першої електронної газети


Comments:

Напишіть відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*