Закон про передачу відомчого житла у комунальну власність з’явився ще у 1999 році. І люди, котрі мешкали в «державних» будинках, небезпідставно йому зраділи, бо отримали право на приватизацію. А коли хата своя, в ній, здається, і борщ смачніший, і перина м’якіша…
Зраділи і мешканці Помічної, Кропивницького, Глиняної, Людмилівки, Висоцького, які жили в квартирах залізничного відомства. «Укрзалізниця», поступившись правом власності, бачилася таким собі Дідом Морозом, котрий за хорошу поведінку (або за труди, за добру службу) винагородив людей справді цінним подарунком. До речі, під Новий рік закон той і вийшов.
Ні хутора, ні корівника, ні… корови
…Хто ж знав, що на цьому щедроти залізниці й закінчаться, що далі, невідь із якого темного депо з’явившись, галузева реконструкція (щоб не сказати – криза) призведе до зменшення кількості потягів, скорочення штатних працівників, подрібнення господарської бази, нажитої за довгі десятиліття безбідного життя.
Про вибух газу в будинку колишніх залізничників, розташований на території Плетеноташлицької сільської ради, ми вже розповідали. Штучно накинутий на баланс громади, після катастрофи він став головним болем і проблемою самих людей, які в ньому жили і які, самі розумієте, в житті не тримали в руках грошей, що їх потрібно було зібрати для ремонту пошкодженої двоповерхівки. Обласна влада виділила кошти з бюджету, Маловисківська районна обіцяє докласти своїх. З поміччю Божою, треба надіятися, цей дім невдовзі знову стане безпечним для проживання приписаних в ньому родин, стоятиме повністю заселений, з цілими шибами, дверима і дахом. Бо сумніви є…
Будинок, який ми видивилися нещодавно у степу, колись також був відомчим житловим сектором «Укрзалізниці». Його точна адреса така: власне – український степ, Олексіївська сільська рада (Добровеличківський район), двоповерхівка на залізничному переїзді, біля траси на Новоархангельськ, за п’ять кілометрів від Помічної і стільки ж – від самої Олексіївки.
Екологічна привабливість – очевидна: навкруги тиша, жодного промислового підприємства, машини їздять рідко, і ті не газують, бо чемно, за правилами, переїздять рейки. Цивілізаційна привабливість – повністю відсутня: ні магазину, ні села, ні хутора, ні корівника, ні корови, ні адресного транспортного сполучення, ні автобусної зупинки. Комунальні переваги – дармові дрова, недоліки – відсутність каналізації, водогону, теплопостачання… Сумно тут і починати життя, і доживати вік. А люди живуть.
– Я мешкаю з 1974 року, – розповідає Раїса Олексіївна Путіліна, чиє прізвище навіть символічно ріднить її із залізницею. – Якби ви знали, як непросто було свого часу отримати тут квартиру. Ми з чоловіком спочатку жили в казармі сталінської епохи разом із п’ятьма іншими родинами залізничників. А потім, коли отримали свої заповітні ключики, були безмежно раді і вважали, що далі наше життя лише покращуватиметься. Скільки дітей тут виросло, і всі — путящі! Магазину, як і зараз не було, але автолавки з усіляким крамом їздили безперестанку. Дістатися ж хоч Помічної, хоч Одеси було просто – вийшов на роз’їзд, а далі – куди хочеш.
Разом із помічнянськими щасливчиками отримували свої ордери залізничники із сусідніх Висоцького, Людмилівки. Тамтешні будинки вже давно стоять порожніми – люди виїхали в ближні села, покупляли хати, отаборилися на новому місці. Але гроші на переїзд були не у всіх…
Не зачепилися
– Наша квартира кілька років стояла порожньою. Як і весь другий під’їзд, – каже Віктор Куленич, який лише місяць тому повернувся до рідних пенатів, позітхав – побідкався, побачивши квартиру, в якій тривалий час порядкували злодії і некультурні, випадкові «лісові брати», відновив до рівня «можна жити» лад в оселі,.. і почав фактично з нуля. – Це квартира моїх батьків, вони вже пенсіонери, живуть у Помічній, мама їздить на заробітки до Дніпропетровська. А ми з дружиною досі працювали й орендували житло в Одесі. Шість років намагалися зачепитися. Не вдалося.
Вікторові й Валентині по 29 років. В Одесі чоловік працював будівельником, жінка – барменом. Заробляли, прямо скажемо, для Одеси дуже скромно, а оренда скромного житла, приміром однокімнатної квартири, в хитрій, підприємливій, дотепній, балакучій, а головне – дорогій Південній Пальмірі така, що в Помічній за ту ж помісячну плату можна винаймати окремий котедж з виглядом…на степ. Словом, повернулися молоді люди на батьківщину. Роботи ще не знайшли, але плани є: Валентина готова їхати патрати курей на «Курочку Рябу» в Черкаси, де в режимі «тиждень робиш, тиждень – зрізуєш мозолі» вже працює багато помічнянців, а Віктор, як електрогазозварювальник, сподівається знайти роботу тут. Поїхати на заробітки вдвох вони не можуть, бо донька ходить у другий клас. За п’ять кілометрів, нагадую, тато возить її велосипедом і забирає назад, часом встигаючи на поїзд о тринадцятій п’ятнадцять. Цей потяг – на Котовськ – єдиний, що досі зупиняється на цьому роз’їзді.
Звідки ж пір’я росте?
Пенсії, позмінна віддалена й малооплачувана за місцем проживання робота – це три джерела доходів людей на околиці. І лише пенсії – хоч і невеликі, але реальні гроші. Що таке малооплачувана робота ми зрозуміли, коли прочитали в Помічній на стовпі оголошення про вакантне місце продавця із зарплатнею вісімсот гривень…А на «Курочці Рябій», кажуть, від трьох до п’яти. Правда, скільки з цих важкопідйомних гривень доїде додому після усіляких «вирахувань» на поточне життя, достеменно відає лише той, хто знає…звідки в Рябої пір’я росте.
А за свій будинок, хай на вітрах і на белебні, люди тримаються. Це на Хрещатику киянам мало світла, якщо ліхтар не сліпить очі, а тут вночі — суцільна темрява. Коли всі жителі повимикають світло в кімнатах, то й Сидір Ковпак не знайде в мовчазному полі принишклий будинок залізничників. До речі, мешканці двоповерхівки звертаються до сільської ради Олексіївки із проханням замовити за них словечко перед РЕСом, щоб електрики встановили бодай по одній світлоточці в коридорах під’їздів. Щоб на вулиці горіло – про таке й не мріють. А також просять відремонтувати колодязь, звідки воду беруть не лише жителі будинку, але й працівники залізниці. Ще трохи і тутешній (колодязь) зовсім вийде з ладу…
– У другому під’їзді живуть тільки Валя, Вітя та Анечка, – ще раз уточнює безрадісну «циферію» Раїса Олексіївна. – А в нашому живі чотири квартири. Бабуся Ніна (насправді на рік чи два молодша від Путіліної – авт.) тримає п’ятьох курей. А раніше ми всі заводили корів, свиней. Тепер постаріли, займаємося лише городами. Нинішнє життя з минулим краще не порівнювати. Часом так важко буває на душі, а потім вийду, як нині вранці, гляну на сніг, а там маленькі Анютині сліди – від порогу…І розумію, що не все так погано.
Валерій Скороход