У минулому номері «Нова газета» розповіла про те, що в Кіровограді незабаром з’явиться можливість робити операції на відкритому серці. Завдяки фінансуванню з бюджету нині в обласному кардіодиспансері відбувається ремонт приміщення, в якому запрацює два блоки операційної. Дотепер у закладі діяла одна операційна, де робили коронарографію, використовуючи рентгенівські способи дослідження серця. Ремонт обіцяють закінчити до кінця року.
«Нова газета» поспілкувалася з лікарем вищої категорії, кардіохірургом Кіровоградського обласного кардіодиспансеру Андрієм Клянчиним – поки що єдиним в області спеціалістом, який може робити операції на відкритому серці.
Андрій Сергійович родом із Луганщини. Кіровоград ще не встиг стати для нього рідним, хоча й проживає він тут майже рік. Після того, як у Луганську почалася війна (використовуватимемо саме цей термін, адже люди, які місяцями жили під обстрілами, не сприймають термін АТО), Андрій Клянчин разом із сім’єю був змушений покинути престижну роботу, житло і рідне місто.
− Андріє Сергійовичу, що вплинуло на ваш вибір професії? Ви мріяли лікувати серце з дитинства?
− Не пригадую, щоб у мене була така дитяча мрія. Батьки з медициною не пов’язані (тато – вчитель англійської мови, мама – працівник торгівлі). Трапилося так, як це часто буває: в 11 класі батьки запитали в мене, ким я хочу бути. Я відповів, що програмістом. Мені сказали, що програмістом я не буду. Буду або юристом, або лікарем.
− Розкажіть про ваше життя в Луганську, коли він був мирним – ким і де ви працювали?
− У Луганську я працював завідуючим відділенням кардіохірургії в обласній лікарні. До цього закінчив Луганський університет, деякий час працював у районній лікарні хірургом загальної практики. Згодом з’явилася можливість працювати в обласній лікарні. Я відразу йшов в кардіохірургію з наміром серйозно займатися цим напрямком. До цього вчився, їздив на конференції, проходив практику. Оскільки на лікарську зарплату сильно не поїздиш, шукав спонсорів, просив різні фірми. Так побував у Польщі, Бельгії, Росії (це закордон чи ні?)…
− Як ви опинилися в Кіровограді, адже найкращі фахівці зазвичай обирають столицю? За вами «полювали» наші чиновники-«медики» чи це особисті зв’язки?
− Коли почалася війна, це був квітень минулого року, про кардіохірургію в нашій лікарні просто забули. Всі судинні хірурги розбіглися, тому нам, кардіохірургам, довелося брати на себе всі поранення, фактично оселившись у лікарні. Ми прожили там все літо й осінь, лікарня перетворилася на госпіталь. По вулицях Луганська було страшно ходити, бомби падали в центрі міста, у двори. Більше двох місяців весь Луганськ був без світла – лікарня працювала на генераторі. Ми жили і працювали в одному місці…
Далі, після Мінських домовленостей, ситуація в місті трохи стабілізувалася. В лікарню повернулися судинні хірурги. Я з чистою совістю здав зміну, зібрав речі і поїхав з міста.
У Кіровоград я потрапив, можна сказати, випадково. Мене фактично спіймали за руку, запросивши до вашого міста.
Справа в тому, що влаштуватися працювати в Києві я міг ще з самого початку, як це зробила більшість луганських переселенців із вищою освітою. Усі мої знайомі лікарі нині працюють у Києві. Двоє хлопців поїхали в Чернівці, один мій друг – в Одесу. Але особисто мені в Києві не подобається – велике місто, суєта… Певною мірою на моє рішення поїхати в Україну, а не в Росію чи якусь іншу країну, вплинула моя бабуся, яка родом із Лубен Полтавської області.
− Як ви зараз сприймаєте Кіровоград?
− Поки ніяк.
− Ви плануєте повернутися у Луганськ?
− Я не знаю. Поки мене попросили налаштувати і запустити хірургію в Кіровограді. У цей проект вкладені немалі гроші – більше 5 млн гривень обласного бюджету. Поки тут справа не піде, їхати звідси не планую.
− Як вас зустріла Кіровоградщина?
− Приїхавши із Луганська, я зіткнувся з великою проблемою – зняти житло. Мені вдалося знайти квартиру з п’ятого чи шостого разу – щоразу хазяїни запитували в мене, звідки я приїхав, а коли дізнавалися, що я з Луганська, зачиняли двері перед носом.
Лише з п’ятого чи шостого разу мені вдалося знайти хазяїна, який не запитував, звідки ми приїхали. Точно так само з ріелторами – мені відразу сказали, що навряд чи нам, людям із луганською пропискою щось знайдуть. Я виїхав з Луганська з однією сумкою – лише з необхідними речами, у мене не було товстого гаманця, щоб відчувати себе комфортно в будь-якому місті. Правда, ваш голова ОДА обіцяв виділити житло наступного року. Але наступний рік – це ще 12 місяців, а жити треба сьогодні, а не в наступному році…
− У порівнянні з луганською сферою охорони здоров’я на якому рівні Кіровоградщина?
− У Луганській області рівень медицини на порядок вищий – обласна влада була зацікавлена у розвитку охорони здоров’я, навіть порівняно з загальноукраїнським показником рівень медицини у нас досить сильний. Хірургія серця в Луганську вже працювала давно, а, наприклад, невідкладна кардіологія взагалі була найсильнішою в Україні – у цьому теж заслуга вже колишнього голови Луганської ОДА. У нас хворих із гострими коронарними синдромами та інфарктом міокарда лікували безкоштовно. У Кіровограді трохи не так − бюджетних коштів на лікування дуже мало. Навіть 2 млн на ремонт – це ніщо. Але це не в моїй компетенції заглиблюватися в причини.
В Україні діє Державна програма запобігання та лікування серцево-судинних та судинно-мозкових захворювань. Відповідно до цієї програми матеріали для операцій (наприклад, клапани, кардіостимулятори) у кожну область надходять із Києва по квотах. У 2014 році в Луганській області на це було виділено 10 млн грн., Кіровоградщина ж отримала кілька мільйонів…
− Яка реальна потреба пацієнтів нашої області в операціях на серці?
− Реальна потреба в хірургічних методах лікування досить висока. Щорічно більше 200 хворих із Кіровоградщини оперуються в інших клініках – вони змушені їхати в Київ, витрачати гроші на дорогу, проживання. Якщо виникають якісь проблеми чи ускладнення, то доводиться їх вирішувати на місці – з іншим лікарем.
− Ви вже маєте учнів у Кіровоградському кардіодиспансері?
− Поки не маю. По-перше, не такий великий вибір молодих лікарів, які володіють профільними знаннями. Я знаю двох людей, які хочуть займатися кардіохірургією. По-друге, якщо брати когось на роботу в району, то тут виникає проблема житла і зарплати… Все складно.
− Ви пам’ятаєте свою першу операцію?
− Якщо враховувати операцію з установки кардіостимулятора, то це було тоді, коли я тільки прийшов у кардіохірургію – у 2004 році. Мені було 29 років…
− Наостанок поговорімо про медичну реформу, про яку, на жаль, тільки й говорять… На вашу думку, як скоро в Україні запрацює страхова медицина?
− Україна перебуває на найнижчій сходинці розвитку медицини. Я жив у Краснодоні, там фактично кордон з Росією, з Ростовською областю. Так от, у Росії після розпаду СССР страхова медицина запрацювала відразу. Мої знайомі лікарі їздили працювати в російський Донецьк – там вони заробляли удвічі більше, ніж в Україні, працюючи на півставки. Повноцінних страхових компаній у нас немає, є тільки розмови. А ще є люди, які не зацікавлені в розвитку страхової медицини. Скільки я себе пам’ятаю лікарем, про це тільки говорять… Причина такої невдачі комплексна – не варто звинувачувати у всьому міністра. Мені здається, що тут забагато політики. Складається враження, що парламентський комітет – це лебідь, рак і щука, які рухаються в різних напрямках, забувши про головне – про пересічного пацієнта…
Розмову вела Інна ТІЛЬНОВА, Нова газета. Фото автора та з особистого архіву А. Клянчина
Огромное спасибо Андрею Сергеевичу за его труд и за отлично проведённую операцию моему отцу! Такого высокопрофессионального специалиста как он, нам – Кировоградцам нужно ценить! Андрей Сергеевич, дай Бог Вам здоровья, благополучия и удачи в вашем очень тяжёлом и великом труде.