Важливо

Бідна Ніна

Продершись крізь кущі бузини й акації, натрапляємо з фотокором на стежку до тієї дивної споруди, де живе Ніна. Споруди, яку дехто в Тарасівці (Новгородківський район) чомусь називає землянкою… Як величати Ніну по батькові, напевне, знають лише в сільській раді, а так для тутешнього старого й малого вона просто… Ніна. Причому, вже не один десяток років.

«Раніше менше садовили»

Настравді це, вочевидь, не землянка, тобто не заглиблене в землю, з присипаним нею ж, землею, перекриттям житло. Хоча й не дім у звичному його вигляді – щось середнє між курінем, котрих нині по області нашвидкоруч набудовано дачниками тисячі – за містами й селами, просто в полі та у вибалках (словом, всюди, де ростуть картопля, кукурудза й соняшник), і сараєм, де селяни складують облуплені качани й дрова на розпалку. Втім, як би воно не звалося те людське пристановище, Ніна в ньому живе – їсть, спить, зберігає продукти, читає газети. І охороняє від непроханих гостей. Взагалі від гостей, бо все життя воліє лишатися наодинці, односельців обходить городами й берегом, на очі нікому без потреби не навертається.

Ось і тепер, коли ми розсекретили її сховок, вона міцною статурою перекрила нам вхід до своєї оселі, без усяких натяків, відверто дала зрозуміти, що мусимо й самі лишатися тут, «на порозі», й облишити всі сподівання вдовольнити журналістську цікавість і дізнатися – а що там, у Ніниній хаті, всередині. Скажу більше: в цьому житлі ніхто ніколи не був! То лише ми, наївні, сподівалися, що, озброївшись професійними хитрощами, розгадаємо таємницю її господарювання.

– Нічого такого в мене там немає, – говорить, перехоплюючи наші погляди, Ніна. – Хата, як хата (Хай буде так!-авт.). Тільки живу я без електрики, піч і кухонна плита мені теж не потрібні. А газети виписую – аж чотири…

Ось побіжний перелік всього того, без чого не може обійтися 99 відсотків жителів Землі, але не Ніна: холодильник, телевізор, радіо, піч(джерело опалення й обігріву помешкань узимку), кухонна плита, міцний дах, теплі стіни, вікна без протягів, тепле ліжко, сусіди, тварини – домашні улюбленці, садочок біля хати, город із помідорами й картоплею, погріб, консервація на зиму (йдеться ж бо про село), криниця з питною водою, книги,.. спілкування з притаманним йому обміном думками, спогадами, враженнями, плітками, порожніми балачками.

– Та, то таке! – майже на все з філософською байдужістю, що межує з презирством до буденного й швидкоплинного махає рукою Ніна. – Телевізора я не люблю, радіо – ще гірше. Картоплю не саджу два роки – вистачає продуктів з магазину. Піч мені не потрібна, я не мерзну. Вода з Інгулу цілком придатна для вживання, я з дитинства її, річкову, п’ю – байдуже. А що не знаю про події в політиці, то нічого й не втратила. Знаю, що зараз багатьох посадили до в’язниці. Я не маю думки з цього приводу, та, здається, раніше менше садовили в тюрми, еге ж?..

«У мене все є!»

Щось, колись із цією Ніною, а точніше – Ніною Олександрівною Яневською, трапилося… Оце, власне, і весь «кваліфікований» висновок, якого дійшли односельці, на чиїх очах тоді ще молода (для протоколу – завжди, як то кажуть, трохи не від світу цього) жінка перетворилася на відлюдницю, а пізніше – й пацієнтку психоневрологічної лікарні. Мало хто із тарасівців тепер і пригадує історію її життя, у кожного свої проблеми, свій плин і відлік часу. А народилася вона в Долинському районі, закінчила зоотехнічний технікум в Олександрії, попрацювала за фахом в селі Інгуло-Кам’янка, у колгоспі. Тут, на околиці Тарасівки, жила з мамою, тільки в добротному будиночку. Заміж не ходила, дітей не має.

– Схибнулася вона після смерті матері, – каже сільський голова Тарасівки Олександр Ярижко. – Якось раптово. Ні з того, ні з сього розібрала хату й зліпила… що зліпила. Людей до себе не підпускає. Щоправда, жила вона свого часу з одним чоловіком, та той чимось образив її…Словом, мало не задушила вона того бідолаху. Відтоді – сама. Оскільки жінці йде сьомий десяток, умови проживання її не витримують жодної критики, ми вже неодноразово намагалися переселити її до психіатричної лікарні, де вона стоїть на обліку, чи підселити до когось у будинок, організувати силами територіального центру соціальної допомоги систематичний догляд. З лікарні вона утекла, від допомоги відмовляється. Якщо й збудуємо замість її хижі щось пристойніше, вона неодмінно звалить і переробить по своєму. На всі прояви уваги відмахується. Запевняє: «Мені нічого не треба, в мене все є!» Відверто кажучи, я й не знаю, як вчинити правильно. Законодавством забороняється примушувати людину. Та це й не просто, коли маєш справу з такою, як Ніна. В неї ж бо психічна хвороба проявляється рідко, а так вона поводиться, як цілком здорова, свідома своїх учинків людина. Ніна має паспорт на руках, регулярно отримує пенсію, ходить до магазину за покупками, завжди вдягнена у випраний одяг, у горілку «не вдарилася»… Не знаю. Знову прийде зима і сама думка, що вона там, під лісом, у своєму курені, мерзне лишатиме мене спокою і сну.

«Як дві дури…»

– Я їй кажу: «Ніно, йди-но я тобі дам картоплі, набери води з криниці…», а вона ні пари з вуст, – розповідає про свої стосунки з дивачкою найближча сусідка Яневської, мешканка крайньої хати на узліссі 79-річна баба Гашка. – Та їй нічого не треба. Якби Сашко (Олександр Григорович, сільський голова – авт.) збудував їй хату з піччю, то куди б вона ділася. А втім, колись же їй будували. Таки й справді марна справа. Я тут відчуваю, коли вона готує собі їсти. Багаття розводить не з хмизу (якого під лісом – хоч греблю гати – авт.), а на бур’янах. Дим стелиться над городами!.. А як спати лягає, то взуває валянки, надягає кожуха, шапку – вушанку. З кожним роком стає дивакуватішою. Було, що й тримала корову, як кожна трудова сім’я на селі. Потім її співмешканець обдурив на грошах за ту корову. Простіше кажучи, продав і хотів поцупити виручені гроші. Ніна здогадалася. Була сварка, бійка. Я бачила, як вона ходила подвір’ям (тоді ще було подвір’я – авт.) з розбитою до крові головою. Потім Ніна відгодовувала курей, качок. Казала, що птицю щури поїли. Словом, так вона, відмовляючись то від одного, то від другого, й дійшла до свого нинішнього стану. Тепер навіть, якщо надумає на базар потрапити, йде не вулицею, а берегом річки, щоб нікого не зустріти. А однак – сусідка. Вийдемо, бува, вона – зі своїх кущів, я – зі свого двору. Стоїмо під лісом і дивимося одна на одну. Як дві дури, їй Бо’.

Усі віримо, по празниках

…– А книжки ви читаєте, в Бога віруєте? – запитую в Ніни Олександрівни.
– Ні, не читаю відтоді, як закінчила технікум, – відповідає. – А газети люблю. Особливо – сільські. Правда, авторів не пам’ятаю… В Бога вірую, як усі – по празниках.

Словом, у своєму життєвому вимірі Ніна – цілком самостійна, повносправна особа. Від людей, і насамперед – наділених владою вирішувати її долю, хоче лише одного – щоб якнайменше її помічали. До речі, вона пообіцяла нам, що полагодить дірявий дах над головою. А решта, схоже, лишиться, як є – і вода для пиття з річки, й бузиновий «чай» на багатті з бур’яну, і холодні зимові ночі під холодними, такими ж самотніми у своїй високості зорями.

Валерій Скороход

Поширити:

Залишити коментар:

коментар

Будьте першим, що прокоментував

Залишити коментар

Адреса вашої електронної пошти не буде опублікована.


*