Майже відразу після новорічних свят 1944 року розпочалася Кіровоградська операція, за яку маршал Конєв, як він писав, отримав орден Леніна. Але на думку письменника Василя Бикова, автора книги «Мертвим не боляче», і учасника тих подій, то була не надто успішна операція, аби роздавати наліво й направо нагороди командному складу 2-го Українського фронту.
Однак, погляд із Кремля і погляд солдата із засніженого поля, залитого кров’ю і причавленого гусеницями танків, на якому був знищений 399-й стрілецький полк, де командував взводом Василь Биков, були зовсім різними.
Читаємо у хронологічному порядку:
«…Усякі пригоди були дорогою. Начальник штабу полку завів нас не туди, куди треба. Зупинилися, почали орієнтуватися. А спробуй це зробити вночі в степу, де нічого не видно, а тільки чути шелест незібраних кукурудзи і соняшнику на вітрі. Раптом на «Вілісі» наздоганяє генерал. Не знаю хто, може командир дивізії, зірвав з начштабу погони і давай його бити. А доки йшла екзекуція, ми трохи подрімали на снігу. Потім знову пішли».
Еге ж, порядочки у «непереможній і легендарній»?Додамо тільки, що то був не командир дивізії, де служив тоді майбутній письменник, а хтось інший. Тією командував всього на всього полковник М.І.Огородов. Але рукоприкладство, починаючи з важкої руки Г.К.Жукова, процвітало, про що навіть говорити заборонялося.
«…Під ранок вийшли до села під горою, виявилося, це Велика Северинка – село, яке стало страшним знаком в моїй долі. Там біля крайніх хат, якісь ями, з яких, мабуть, влітку брали пісок, і мій взвод відразу в них влаштувався. Як розвидніло, побачили вдалині будівлі і труби великого міста – Кіровограда. Але, звичайно, угледіли нас і німці. Нам стріляти далеко, а німці з важких мінометів почали шпурляти по селу, не даючи нікому висунутися в поле».
Впадає у вічі солдатська невибагливість із влаштуванням на ніч – де стояли, там і впали – сон зморив. Лише б хоч якийсь прихисток… А важкі німецькі міномети, що вдарили вранці, – це шестиствольні реактивні «Ванюші», не менш знамениті, ніж наші «Катюші». Уперше застосовані у 1941 році на Кіровоградщині проти оточених у Зеленій Брамі радянських 6-ї і 12-ї армій. У радянській літературі згадки про них безжально викреслювалися цензурою, чим насаджувалася думка, ніби наша військова техніка була на порядок кращою, ніж німецька.
Але яким би інтенсивним обстріл не був, з часом бійці, хоч не хоч, піднімалися у наступ. Так було й тут.
«…Перед наступом підкинули нам невелике поповнення з тилових підрозділів. У нашу роту дали ручний кулемет і прислали батальйонного писаря з автоматом без патронів. Кулемета ніхто брати не хоче. Одні – із Середньої Азії – не розуміють команд, інші відмовляються, кажуть: я не служив і не знаю, яким боком він стріляє. Але не кидати ж кулемет, то й віддав його якомусь міцному дядькові, щоб ніс».
Військо справді було «відбірне». Кадрова складова уже практично вибита, а новонабрані зі щойно визволених територій зовсім не навчені та не озброєні, як видно із розповіді. Навіть не всі обмундировані. Такі гинули юрбами. На цю тему теж було накладено непроникне табу. Спробуй доскіпатися, чи й справді так, як люди кажуть, чи просто ніхто, усвідомивши свій стан, не хотів брати на себе фізичний тягар, не кажучи вже про зайвий клопіт.
«…Один снаряд розірвався попереду, мене сильно ударило в живіт – в лихоманці здалося, що я піймав ще й осколок. Осколок у живіт – це дуже погано. Хоча спершу біль несильний, такі поранені довго не живуть. Я вже набачився таких. Інструктор мене перев’язав і залишив на дорозі. Біля копиць гримів бій, туди пішли танки, і мій санінструктор був там потрібний. Адже в нашій армії існував наказ, що забороняв бійцям покидати поле бою для супроводу поранених. До речі, він там і загинув. Там же загинув і командир роти Миргород, і багато хто ще. Копиці яскраво палахкотіли вночі, і я побачив віз, що наближався з пораненими. Мене теж посадовили на нього. Через якийсь час ми спустилися з пагорба, попереду лежало велике село з церквою. Там дівчина-санінструктор у когось з’ясувала, де санчастина, куди везти поранених. Далі було те, що я описав у повісті «Мертвим не боляче».
Оповідач, як з’ясувалося, був поранений у ногу. Та ще хотілося б знати: такі лихі порядки щодо супроводу поранених існували в усій Червоній армії, чи лише в одній із тих армій (5-ій гвардійській під командуванням генерал-лейтенанта Жадова), що визволяли Кіровоград і до якої зі своїм 399-м стрілецьким полком і своєю 110-ю гвардійською стрілецькою дивізією приписаний був лейтенант Василь Биков?
«…У хаті, де зібрали поранених, я зустрів однокашника з училища, теж пораненого. Ми домовилися вранці вибиратися разом. Ближче до ночі розболілася нога, і я приліг на лавці. Опівночі хтось будить – розплющив очі, а це наш комбат капітан Смирнов питає: «Ти поранений? Ходити можеш?» Кажу, що не можу. Трохи стати на ногу міг, але сказав, що ні. І він говорить: «Ось, збираю батальйон…» Закурив, погрівся і пішов. Я знову задрімав і прокинувся тому, що все ходором ходить, страшний обстріл. По селу б’ють міномети, чути, що й танкові гармати теж стріляють – звук такий особливий, короткий. Прикриття ніякого, ми ж у власному тилу. Поранені стривожилися і починають поодинці виповзати на вулицю. А вулицею вже мчать вози, рятуються. Мій однокашник, молодший лейтенант, пропонує піти до церкви, а там через поле до своїх. Абияк ми з ним вибралися з нашої хати, але до церкви не дійшли, нас обстріляли. Я кажу: там ми не пройдемо – і повернувся, він пішов один. А через короткий час відчиняються двері і він падає з двома кулями в горлі. Кривава піна з рота і з ран. Хотів мені щось сказати, але тільки хрипів. Скоро помер на моїх руках. Ще за годину в хаті залишилися тільки ті, хто не міг ходити, решта розбіглися. Танки вже увійшли до села. Бачу, тут мені не відсидітися. Нога розпухла за ніч і болить сильніше, ніж спочатку. Ступати нею я вже не можу. Тоді я виповз. У дворі якийсь чоловік видав мені пачку автоматних патронів і знову – кумулятивну гранату. Патрони я не взяв, бо мій пістолет був з повною обоймою. А гранату взяв. Відкрутив ручку й перевірив, чи на місці запал. Усе було так, як треба. Я озброївся і подумав, виповзаючи на дорогу, що, можливо, прийшов мій кінець.
Вулиця вся порожня, мабуть, наші вже втекли. Танкова стрілянина наближається…
І тут раптом з’являється віз, на якому, нещадно батожачи коней, правлять путь кілька бійців. Я кричу їм і розмахую гранатою, погрожуючи. Однак, слава Богу, не взяв гріха на душу. І, певно, саме це зупинило людей, що вже проїхали. Зіскакує дядько в кожушку, підбігає до мене, підхоплює попід пахви і я – на возі!
А німецькі танки вже недалеко, б’ють через наші голови по тих, хто давно випередив нас. Я обома руками тримаюся за віз і дивлюся назад на село. Біля церкви бачу нашу санчастину в обшарпаній мазанці. Один танк раптом зупиняється, робить два постріли по хаті й вона зникає у хмарі пилу. І все. Мабуть ті, хто в ній залишилися, обстріляли його або кинули гранату. Ось танк і розправився з ними».
В описаних епізодах є кілька моментів поза людським розумінням за звичайних обставин. Скажімо, хто обстріляв поранених Бикова і його однокашника у нашому ж тилу при їх спробі дістатися до своїх? Хто, зрештою, смертельно поранив молодшого лейтенанта? Хто той чоловік, котрий роздавав боєприпаси і вручив Бикову гранату? Це явно не панікер. Він організовував усіма можливими засобами оборону проти німецьких танків, що прорвалися. Тому й посилав навіть мало на що спроможних поранених на вірну загибель, озброюючи їх. Ось і виникає підозра, що стріляли по тих, хто, як Биков із товаришем, намагався врятуватися, такі ж самі організатори відсічі ворогові. Тобто, загороджувальні загони. Про них також ніколи не згадувалося в белетристиці радянського часу, ніби їх ніколи й не було.
А ще вражає інстинктивне, якесь майже звірине, відчуття небезпеки, коли йдеться про життя або смерть. Ось дивіться, сказав же лейтенант Биков командиру батальйону, що ступати пораненою ногою не може, хоча й міг. Відчув, що вже пахне смаленим. І не пошкандибав зі своїм, тоді ще живим другом у безпечний тил, повернувся. І тільки коли у протистоянні сторін наспів нічийний час, він ризикнув так вчасно покинути халупу, яку через кілька хвилин фашистські снаряди рознесуть на тріски. Або пригода з возом і гранатою. Кинув би її поранений командир взводу, – кому легше стало б? І кінний екіпаж пропав би, і сам Биков не вибрався б з пекла. Щось зупинило! Яка сила?
Викликає подив також буденність того, що коїться. Оте: «Закурив, погрівся і пішов». Невже все так просто? Ми ж то знаємо – пішов на смерть капітан Смирнов. Той самий, що спочатку зафіксував знищення німецьким танком нашої санчастини, вважаючи, що й Биков пропав, залишившись там. У тих же місцях загинув і сам Смирнов, але дещо пізніше.
А ось, наостанок. Хто з читачів, глянувши на мапу, або котрий добре знає ці краї під Кіровоградом, назве велике село неподалік Великої Северинки у напрямку тодішнього радянського наступу, з церквою на краю села? Правильно, тільки Лелеківка! І хоча церкви тепер вже немає, однак, це так. Бо все у розповіді письменника співпадає з атрибутикою якраз Лелеківки. Отож, краєзнавцям варто ще не раз уважно перечитати повість «Мертвим не боляче», щоб ще знайти важливі подробиці, які зафіксувала пам’ять письменника-бійця.
Леонід Багацький, спеціально для Першої електронної газети