Важливо

Андрухович vs Кіровоград

Відомий український письменник Юрій Андрухович долучився до дискусії з приводу перейменування Кіровограда.

Перша електронна публікує його статтю на цю тему.

Невласні назви

Про Ігоря Смичека я писав у двох останніх на сьогодні книжках, називаючи його там дещо зміненим прізвиськом Смичок. На цьому світі небагато є людей, які свого часу аж так вплинули на моє формування. Художник, музикант і оповідач Ігор Смичек – безперечний лідер моїх студентських захоплень. Прикметно, що й сам він у ті роки був студентом. Вікова різниця у п’ять – шість років була в тій ситуації дуже суттєвою. За віком він міг би бути моїм старшим братом. Тобто для мене він був прикладом і зразком. Я сказав би навіть – розумом, честю і совістю. До того ж він знав стільки рідкісних народних пісень, що мені вистачає на всю решту життя.

По закінченні тодішнього нашого Поліграфічного інституту Ігор повернувся до рідного Кіровограда. Є таке місто – обласний центр у центрі країни. Тобто такий собі центральний центр. І в ньому Ігор досі працює викладачем художньої школи. Цей факт сам по собі гідний і подиву, і схиляння. Однак не це є сьогодні моєю темою.

Днів із десять тому Смичок подзвонив мені й завів розмову про перейменування міста. Я раптом усвідомив, що Кіровоград і досі Кіровоград. З усіх обласних центрів України на сьогодні залишаються два з комуністичними діячами в назвах – Кіровоград і Дніпропетровськ. У другому, щоправда, більшовик Петровський проступає не так явно – він захований за географічно нейтральним Дніпром. Є ще, звісно, утворений за тим же принципом Дніпродзержинськ, де Дзержинського сховати значно складніше – надто вже активно ріже слух прізвище «залізного Фелікса». Проте Дніпродзержинськ – не обласний центр, він почекає збоку.

Коли чуєш про те, що «їх лишається тільки два», то мимоволі починаєш уявляти собі якусь гігантську перейменувальну роботу, здійснену в цій країні задля очищення від комуністичної скверни. Якої (роботи, звісно, а не скверни) насправді не було. Уся країна, особливо та, що східніше, кишма кишить усілякими якірами, косіорами, свердловими, щорсами, артемами, торезами та іншими порізами, про ленінів узагалі мовчу. Це якщо дивитися на речі тверезо й не обмежуватись назвами обласних центрів.

«Їх лишилося всього тільки два», бо було їх усього тільки три. Але Ворошиловград укотре став Луганськом ще за совка. А в іще незапам’ятніші часи Сталіне стало Донецьком.

Усі інші обласні центри в нас, дякувати Богу, при своїх історичних нормальних іменах. За винятком Хмельницького та Івано-Франківська, але то дві окремі історії. Першому, до речі, таки пасував би його первісний, милий і домашній Проскурів. Другий же за посередництвом невідпорного Івана Франка свого часу (на початку 1960-х) хитромудро викрутився від катастрофічного перейменування на якийсь Комсомольськ-Прикарпатський.
Так от. Кіровоград. Він, виявляється, спершу встиг побувати Зінов’євськом. Аж раптом убили Кірова, вбивцею ж (головним, від якого – всі ниті змовницької контрреволюційної павутини) оголосили того ж таки Зінов’єва, що на його честь був Зінов’євськ. Тож місто перейменували, забравши від нього ім’я вбивці й тут-таки надавши ім’я жертви. Тобто був Каїнськом, а став Авелеградом, приблизно так.

Міста Кіровакан у Вірменії немає вже з два десятки років. Кіровабада немає вже давно ні в Азербайджані, ані в Таджикистані (був і в тих, і в тих). А у нас, в Україні, Кіровоград є. Бо ми ж ідемо в Європу. Щоправда, в ногу з Росією, в якій також залишився свій Кіров (і це не болгарський співак).
Проте в Європі, якщо чесно, Карл-Маркс-Штадт за першої ж нагоди відразу знову став Хемнітцом.

То що, скажете, повертатися до початків, до витоків? До Єлисаветграда? Не найгіршою ж була для України Єлисавета-цариця: покохала Розумовського, Олексу, гетьманат повернула, Кирило-гетьман при ній у перуці й кафтані гоголем ходив. А могла і б і Січ зруйнувати, як деякі. До того ж, кажуть окремі єлисаветяни, й цариця в тій історичній назві не цариця ніяка, а Свята Єлисавета – матінка Івана Хрестителя. Ми ж хіба не християни, щоб її цуратися?
Ну так, маніпулювати свідомістю (особливо якщо в переважної більшості населення вона у критичному дефіциті) у нас навчилися філігранно. У нас тепер і Столипін «великий українець», і Денікін, здається, вже також. А Муравйов? От Муравйова б у «великі українці»! Як це ще досі влада не здогадалася? Де пам’ятні дошки, пам’ятники де? Щорсу є, а Муравйову нема?
«Ти розумієш, – кажу я в телефон до схвильованого темою перейменування далекого друга, – такі часи, що все українське демонтують. Шевельовську дошку в Харкові – й ту знищили!»

Але Ігор не здається – на те він мені і приклад, і зразок. Поступово я й сам починаю вірити в його версію майбутньої назви. Треба ж нарешті заповнити чимось центральним і своїм такий порожнистий, весь у колоніальних дірках, центр цієї країни.

Юрій Андрухович

Поширити:

Залишити коментар:

коментар

Будьте першим, що прокоментував

Залишити коментар

Адреса вашої електронної пошти не буде опублікована.


*