Важливо

Фартова

Мало хто з мешканців області може похизуватися таким же як Олена (з етичних міркувань ім’я змінене) списком добродіїв. Допомогти жінці у її, м’яко кажучи, непростій життєвій ситуації взялися чимало людей: від малознайомих але небайдужих пересічних до найвищого керівництва області. Аби лише врешті влаштувалося її життя. Втім, що з того вийшло…

Олена стала однією з перших, хто оселився у Кіровоградському обласному соціальному центрі матері та дитини.

Хто пропустив подію, нагадаємо, що у червні минулого року в обласному центрі урочисто відкрили соціальний центр для жінок, які ось-ось мають народити чи мають на руках новонароджених дітей, але за якихось обставин не мають прихистку. А щодо шансу, то саме цим словом виправдовували витрату 1,5 млн. лише бюджетних гривень та ще чимало меценатських грошей на перетворення занедбаної будівлі в готель класу люкс для знедолених матерів.

Серед мешканок соціального центру – непристосовані до життя вагітні вихованки інтернатів, дівчата із зубожілих неблагополучних багатодітних родин й навіть майбутні матері, які вже мали за плечима досвід невдалого материнства, за що раніше були позбавлені батьківських прав.

Олениних батьків теж свого часу їх позбавили. Їхніх дітей розкидали по різних інтернатах. За час життя в цих закладах Олена та її рідні брати й сестри стали чужими. Наша ж героїня після випуску опинилася просто неба без рідні й права на бодай якийсь закуток деінде. Якийсь час жила зі співмешканцем, та після сварки з ним вкотре опинилася на вулиці. Але тепер вже з малям на руках та вагітна другою дитиною.

Цей життєвий лабіринт привів Олену в центр, але не без особистого клопотання лікаря пологового будинку, де вона народила другу дитину.

Із-поміж інших клієнтів центру Олені особливо хотілося допомагати: не забита й не спита, приємна зовні й у спілкуванні вона ще в день урочистого відкриття закладу вабила око. Й, напевно, не лише представників ЗМІ.

Працівники соціального центру та Будинку дитини натхненно клопотали за пришвидшення всіх паперових процедур, аби зібрати документи, влаштувати Олену до центру та врешті повернути їй старшу дитину (Олена тимчасово здала її до притулку, проте провідувала щодня й обіцяла ось-ось забрати, але поки що було нікуди).

Та возз’єднатися родині заважала не лише бюрократія, але й Оленин гепатит – серйозна хвороба, на лікування якої були потрібні чималі кошти. Тож до доброчинної каруселі навколо дівчини приєднався ще й Сергій Ларін, тоді ще голова ОДА (перший подібний заклад, перші пацієнти – всім хотілося бачити показовий результат). За сприяння керівництва області жінка отримала коштовне лікування. Й допоки Олену прокапували на дурничку препаратами, вартість яких змушує лише мріяти про них сотні людей з таким самим діагнозом, в ОДА та в соціальному центрі мізкували, як би тепер її забезпечити власним житлом.

За спільним рішенням заступника голови ОДА Галини Пастух та тодішнього директора центру Вікторії Токової, вирішили, що кращим варіантом для Олени стало б придбання будиночку в селі за «дитячі гроші». Тим паче, що можливість заощадити в жінки була – центр забезпечує своїх мешканок не лише дахом над головою, а й харчами, постіллю, дармовими комунальними послугами та побутовим приладдям.

Будиночок для Олени відшукали неподалік Кіровограда – дівчина так хотіла.

А там – світ не без добрих людей – допомагати їй у дрібничках взялися мешканці села. Хто картоплі дав на посадку, хто – коров’ячого молока для малюків. Благо, й будинок дістався їй від попередніх господарів у хорошому стані, колишні власники залишили Олені все начиння: від рушників до меблів. У довершення побутової ідилії у домі відразу ж з’явився ще й чоловік.

Олена з ним часто навідувалася до центру, де розповідала про здійснені мрії, показувала у телефоні фотографії своєї нової оселі та всілякого краму, яким напрочуд швидко обріс родинний побут – килими, телевізор… Й звісно ж дякувала всім, хто дав їм шанс жити по-людськи.

Ідилічну картину використаного шансу, який в даній історії цілком прийнятно було б писати з великої літери, порушили правоохоронці… Коли затримали Олениного чоловіка за серію грабежів.

У якості жертв чоловік із другом обирали жінок на темних вулицях обласного центру. Діяли злодії з розрахунком: на справу їздили в місто – тут і здобич матеріально привабливіша, й шанс, що злочинців відшукають серед добропорядних господарів десь у селі, – мінімальний. Здобич же — гаманці, телефони, прикраси — «годувальник і господар» ніс додому. Нападали спочатку обережно, але раз від разу більш зухвало. В останньому випадку жертва роздратувала нападників тим, що не квапилася віддавати золоті прикраси – забрали силою. Втім, розгорнути бурхливу діяльність товариші не встигли й вже отримали суворі вироки. Олена ж (з її-то таланом) відкараскалася роллю свідка.

Зі слів Олениної приятельки по центру, дівчина так і не второпала, чого так з нею обійшлися несправедливо, порушили життя, мовляв, чоловіки ж не вбивали ж нікого… а тепер як?

Тепер – невідомо: Олена майже за безцінь продала будинок, зібрала найнеобхідніші речі й дітлахів і подалася бозна-куди.

У пошуках наступної усмішки долі?

Вікторія Скрипка, Перша електронна газета

Поширити:

Залишити коментар:

коментар

Будьте першим, що прокоментував

Залишити коментар

Адреса вашої електронної пошти не буде опублікована.


*