Важливо

КІРОВОГРАДЦІ В ПРИЕЛЬБРУССІ

Група туристів із Кіровограда цього літа здійснила похід у Приельбрусся, обійшовши навколо найбільшої вершини Кавказу і всієї Європи – гори Ельбрус (5642 м). Один з учасників походу поділився своїми враженнями з нашими читачами.

Сьогодні, як не дивно, не існує чітко проведеного кордону між Європою і Азією, тому Кавказ різні джерела відносять як до однієї, так і до іншої частин світу. Але самі мешканці Приельбрусся вже давно вирішили цю проблему: «Ельбрус – найвища вершина Європи!». Цей напис на футболках, шаликах, кружках, значках, календариках, магнітах та інших сувенірах дає однозначну відповідь. Коли говорять про альпійський Монблан (4810 м) у Франції, то додають, що то найвища вершина Західної Європи, і цим знімаються всі запитання.

Свій шлях ми розпочали зі столиці Карачаєво-Черкеської республіки Черкеська, куди прибули залізницею. У місті ми вирішили низку формальностей: зареєструвалися в гірсько-рятувальній службі та в прикордонній службі РФ і отримали офіційний дозвіл на проходження маршруту поблизу Російсько-Грузинського кордону (заявку на маршрут і наші паспортні дані ми їм надіслали ще наприкінці квітня). Звідси до селища Ельбруське нас підвіз мікробусом молодий відчайдух-карачаївець Азамат. Частина шляху проходила гірською дорогою, тож нам довелося пережити не один екстремальний поворот. Далі, з полегшенням на душі й важкістю у плечах, свій шлях ми продовжили пішки.

Найбільше враження справили засніжені схили велетенських Кавказьких гір, їхні масштаби, і, звичайно ж сам велетень-п’ятитисячник Ельбрус. До нього ми йшли чотири доби, здолавши з півсотні кілометрів суцільного бездоріжжя. Туристи тут ходять рідко, стежина часто губилася в буйних травах, які вимахали у зріст людини від частих дощів, тож ми йшли, немов першопрохідці.

IMG_7513

Незабутнім було подолання різних кліматичних поясів. Коли ми почали набирати висоту, то змінився клімат, а з ним і рослинність. Після двох тисяч метрів починається зона альпійських лук. Там росте невисока травичка, що за повної відсутності дерев робить ці схили дуже зручними для випасу овець та корів.

IMG_7838

У горах ми натрапили на вівчарську кошару. Чабан на ім’я Осман, який під’їхав верхи, виявив неабияку гостинність, запросивши нас до свого теплого і сухого коша на нічліг. Він до червоного натопив плиту, насмажив форелі, виловленої власноруч в гірській ріці, пригостив нас сиром і айраном – традиційним кавказьким кисломолочним продуктом, схожим на наш кефір, але «колючим», мов газований нарзан. Він розповів легенду про те, як за часів підкорення Кавказу один російський офіцер, пригостившись айраном, навмисне впустив у горнятко монету, а коли допив, то забрав її і відвіз в Петербург. Там укинувши в молоко, розмножив ці бактерії, і навчив Росію пити кефір. Осман виявився балакучим чоловіком, багато цікавого розповідав про себе та життя своїх предків.

IMG_8630

Наступного дня ми рухались уздовж північного схилу гори, і поступово Ельбрус відкрився перед нами в профіль: ми побачили дві основні його вершини – 5642 м і 5621 м, що сполучалися невеличким прогином, який нагадував сідло, звідси й назва – Ельбруська сідловина. Низка інших вершин, менших за розміром, прилягали до неї і подовжували хребет гори. З цього ракурсу Ельбрус був схожий на велетенського білого двогорбого верблюда, який простягнувся із Заходу на Схід поміж інших кавказьких вершин і поглядав на всіх звисока.

IMG_8610

Зауважу, що підкорення самої вершини не було метою нашого походу, адже це дуже небезпечно – щороку на схилах Ельбрусу обривається життя 10-15 альпіністів. У долині біля північного схилу Ельбрусу розташована база МНС РФ і альпіністський табір для старту на вершину. Вартість сходження на вершину коштує 30 тис. російських рублів (трохи більше 7 тис. грн.) з усіма реєстраціями, дозволами і страховками. Плюс треба мати свою екіпіровку, або орендувати її, що також не дешево. Звісно для членів різних альпіністських клубів діють знижки. Але ми не альпіністи, а туристи, тож таких амбітних задач, як підкорення вершини перед собою не ставили. Для туристів значно важливіше охопити територію. На висоти ми піднімалися лише там, де це необхідно для проходження маршруту. Ми були на висоті 4500 м над рівнем моря, що на тисячу сто метрів нижче від вершини. Головне в турпоході – це рух. Він на маршруті організовує і не дає нудьгувати, дарує нові враження, розширює горизонти. Часом іти доводиться через «не можу», іноді на межі своїх можливостей. Проте тільки йдучи, можна побачити багато невідомого, пережити незабутні враження, чого не побачиш, сидячи на одному місці. Попереду нас чекав найскладніший відрізок маршруту – льодові плато і засніжені схили Ельбрусу.

123

За межею трьох тисяч метрів кам’янисті схили гір усе частіше були закутані снігом, клімат уже змінився – було по осінньому прохолодно, дули пронизливі колючі вітри. Тут Ельбрус підготував нам іще один сюрприз – за дві доби випало майже метр снігу, тож нам довелося відкопуватися з наметів і прокладати собі стежки в снігу. Про продовження маршруту вже не йшлося – біле простирадло покрило тріщини на льодовому плато, і воно перетворилося для нас на мінне поле. Тепер для того, аби перебратися через нього, обмацуючи, мов сліпці, кожен крок в снігу, і вгрузаючи по пояс, довелося б затратити цілий день замість кількох годин. Та навіть якби ми пройшли те плато, то піднятися на засніжений перевал тепер було дуже складно – він став слизьким і лавинонебезпечним.

321

Погода нас перемогла. Через снігопади і небезпеку сходження лавин група зійшла з маршруту на останньому відрізку, не дійшовши до кінцевої точки (селище Хурзук на річці Кубань) км 20-30. Загальний час, затрачений на здійснення експедиції (разом із переїздом) – 18 днів. Незапланований фініш відбувся на Поляні Азау, неподалік від селища Терскол на кордоні з Грузією.

На Кавказ варто поїхати, щоб відчути той колорит, побачити запаморочливі гірські краєвиди, вдихнути чистого високогірного повітря, випити «Нарзану» і айрану. Але, звичайно, ніщо не зрівняється з тими відчуттями, коли ти своїми ногами, долаючи труднощі, проходиш доволі складним маршрутом у веселому товаристві таких самих одержимих ентузіастів як і сам.

Олександр Ратушняк, викладач КДПУ ім. В. Винниченка

Поширити:

Залишити коментар:

коментар

Будьте першим, що прокоментував

Залишити коментар

Адреса вашої електронної пошти не буде опублікована.


*